Горе від втрат, яке принесли на наші землі російські загарбники, має тисячі облич. Кожна така історія несе невимовний біль за вбитими на війні, та разом з цим подібні оповіді відкривають нам неймовірну силу духу українців, які в найтяжчі моменти проявили мужність, відвагу, а головне – попри все, змогли залишитись людьми.
Понад 8 місяців пекла «російського міра» пережило село Правдине на Херсонщині.
Однак незважаючи на жах окупації, місцеві жителі продовжували, ризикуючи власним життям, допомагати військом ЗСУ, які отримали поранення в боях за Херсонщину.
«Гривна» вже розповідала неймовірну історію порятунку українських військових в селі Правдино.
Під час окупації правобережної частини Херсонщини пенсіонерка змогла врятувати трьох поранених українських бійців. Жінка доглядала за ними близько трьох місяців, переховуючи від окупантів. Завдяки її героїзму, всі бійці вижили та повернулися на фронт. Та, на жаль, не всі подібні історії мали добрий фінал.
Нещодавно начальник управління інформаційної та внутрішньої політики Херсонської ОВА Олександр Толоконніков опублікував відео з вищезгаданого села Правдине. На ньому дві місцеві жительки розповідають, як під час окупації села знайшли, переховували та намагались допомогти двом пораненим українським військовим. Однак зробити цього їм не вдалось.
От, що про ті страшні дні розповіла місцева жителька Євдокія:
«Телевізор включаємо – почалась війна. Це страшно. Вийшла на вулицю, шукаю зв’язок побалакати, а тут кадирівці… Побачили, що я по телефону балакаю – прийшли забрали на допит. Телефон перевірили, подивились, віддали.
А одного дня приходе жіночка Євгенія (місцева жителька – авт.) каже – двоє наших солдатів в мене в дворі. Ми шукали по селі якісь медикаменти, перекис, що було все збирали (для хлопців –авт.). Пішли подивились – наші хлопці. Хакімов Костя і Артемчук Богдан».
Валентина, яка також намагалась допомогти нашим Героям, додає:
«Костик із Одеси, а Богданчик із з Хмельниччини. Ми оббігали все, що могли (щоб вивезти поранених військових з окупації – авт.), але хлопчики померли… Тільки ми їх поховали, і на другий день в селі була швидка допомога… Вони так бідненькі тягнулись, вони так хотіли жити…».
«Не було як їх вивезти, – розповідає Євдокія. – Росіян було як комах. БТРи їдуть, боїшся в сторону навіть піти. Так що ми як могли, так хлопцям помагали. Одного разу пішли ми туди. Женя пішла щось по хазяйству, дала бульйончику, а я прошу їх – з’їжте хоч ложечку, а вони одказались від їжі… А тут 2 БТРи під’їжджають, заходять росіяни з автоматами. Думаю, це вже все – зараз нас всіх перестріляють. А ті подивились, що вони вже не жильці, та й пішли».
Жінка не може спокійно розповідати про останні хвилини воїнів:
«Перший Артемчук помер. Обійняв мене, каже: мама… Прихилив головку отак до мене і помер… А наступного дня помер Костя… Жалко дітей, молоденькі… Так жити, бідні, хотіли».
Місцеві поховали українських воїнів у селі. Коли ж ЗСУ звільнили населений пункт від російської нечисті, тіла загиблих Героїв передали їхнім рідним.
Наразі у селі Правдине проживають 500 мешканців. До початку повномасштабного вторгнення населення становило 1221 осіб. 15 мирних людей розстріляли окупанти.
Фото: Мост
Джерело – Гривна
