Марії Василівні - 80 років. В неї, як і у інших українців було спокійне, розмірене життя. Поряд діти й онуки, будинок з садом, де весною рясно квітнуть дерева. А ще дача, де так любить вирощувати помідори. Через окупацію діти з онуками поїхали, жінка категорично відмовилась, залишилась у Херсоні, доглядати за тим, до чого так прив'язане серце, і чекати на перемогу. Своєю історією Марія Василівна поділилась із Суспільним.
Коли почалася війна, діти хотіли, щоб ми всі виїхали. Ці перші дні були дуже складними морально. Мені не було страшно за себе, мені 80, мій покійний чоловік був військовим. Слава Богу, що він не дожив до сьогоднішнього дня. І не дізнався, що військові гарнізонного містечка в РФ, де ми прожили в молодості щасливі роки, сьогодні бомблять його Батьківщину. Як би він дізнався, ніколи б не зміг в це повірити. У нього б розірвалося серце.
За весь цей час я плакала один раз. Коли ми спустилися до льоху, і моя правнучка тремтіла від жаху. Я закрила її ковдрою, щоб не було чути. Я тоді подумала, що так і я тремтіла, коли була маленькою, коли на наше село напали фашисти. А тепер моє дитя.
Я не поїхала з дітьми. Залишилася в Херсоні. Перші тижні діти не відпускали мене додому. Жила у них. Хвилювалися. А потім я не витримала і сказала - з мене годі. Я хочу додому. Я не можу просто сидіти, склавши руки і ніц не робити. Це наше місто. Тут під Херсоном могила мого чоловіка, моєї свекрухи. Куди я поїду? Хтось має за ними доглядати. Ще треба якось зібратися поприбирати на кладовищі. У нас там 12 могил - наша рідня і сусіди.
Годую кота, приглядаю за будинком дітей. Вони весь час намагаються мене вивезти. Але я не поїду. Посіяла помідори. Вже зійшла розсада. Треба їхати на дачу, садити. Ходжу ще трохи на роботу, не стільки заробляти, скільки поспілкуватися з дівчатами. Діти мене за це сварять. Але знають, що нічого не можуть з цим зробити.
Мене завжди називали Залізна леді, а потім Залізна бабуся. Іноді шкодую, що не залишила рушницю чоловіка, бо я влучно стріляю.
Я дуже люблю наш Херсон і життя. Сьогодні розквітла черешня. Як ніколи, вся в квіту. Вірю, що це добрий знак. Сиділи на кухні з подружкою, пили чай з варенням. В неї син - військовий з того боку. І десь тут тепер. Вона спочатку війни не бере телефон, не відповідає на дзвінки. Тільки в перший раз, коли почалося, сказала йому - вважай, що твоя мати вмерла. Ходимо на прогулянку, варимо кашу, годуємо собак. Їх зараз багато тут лишилося, люди повиїжджали. Не всі змогли забрати. Я не засуджую.
Підходили до нас російські військові, гуманітарку хотіли дати. Ми їм сказали, щоб самі їли, а по хатах і магазинах не лазили, бо це гріх. А ще дівчата підходили, волонтери мабуть, питалися чи нам нічого не треба. Подякували, але ми і самі собі поки що даємо собі раду.
У нас тут є дідусь сильно старенький, за 90, то ми йому допомагаємо, готуємо. Він глухий і майже не бачить. І не знає, що війна у нас, а ми йому не говоримо. Хай людина свої дні тихо доживе.
Я напекла паски, яйця пофарбувала. Жовті й сині, спочатку. А потім червоні і зелені. Фарби з минулого року лишилися. Будемо вдома молитися, бо чула, що треба уникати, де багато людей. Ще побілила бордюр біля хати.
Коли відімкнули українські канали, я закрила телевізор серветкою. І подумала - той нехай, менше платити буду. А всі новини дізнаюся, коли стою у черзі на ринку. Ще почала читати казки. І дитячі книжки від правнучки лишилися.
Те, що немає ліків, мене не дуже турбує. Бо я ліки не вживаю, а тільки трави. Але псує настрій, те, що "корега" закінчується, а аптеки зачинені. Ще трохи і буду, як бабця без зубів ходити. Оце проблема. Але я знаю тих, кому без ліків взагалі погано. Думаю, таким людям краще якось вибиратися звідси.
У нас тут ще багато людей лишилося, і дітки. Це не правда, що всі повиїжджали. Ми будемо чекати тут. І вірити, що нас звільнять.
Я дуже хочу, щоб наші хлопчики всі лишилися живими. Щоб наші українці лишилися живими. Змогли все відбудувати. Все буде добре. Ми дочекаємося тут у Херсоні.
Марія Василівна.
Квітень 2022.
Джерело – Суспільне