Віктор, один з тих, кому вдалося виїхати з тимчасово окупованої Херсонщини, коли це вже практично було неможливо, бо окупаційна влада оголосила про закриття області. Він, разом з дружиною і двома маленькими дітьми, подолали важкий шлях, проїхали понад 40 російських блокпостів, побували під обстрілами і врешті добралися до підконтрольної Україні території. Своєю історією чоловік поділився із Суспільним.Війна застала нас у Херсоні. Я, дружина та двоє малих синів жили біля прикордонного загону, який захопили військові РФ. Сам процес захоплення був досить дивний, рашисти організували так звану "спецоперацію" і з боями, невідомо правда з ким, взяли порожню будівлю. Було гучно, як і в перші дні вторгнення. Це вже потім Херсон "затих" і почав жити окупаційним життям.
Військові РФ розсікають по вулицях на БТРах, їм нічого не коштує людське життя.
Що таке окупація? Ти не почуваєшся у безпеці, немає ліків, проблема з продуктами, важко дістати готівку, процвітає мародерство. Військові РФ розсікають по вулицях на БТРах, їм нічого не коштує людське життя. Вони можуть врізатись в машину, збити людину і поїхати далі.
Ми прожили так місяць, а потім прийняли важливе для нашої сім'ї рішення - виїхати з окупованої території. Це була наша перша спроба. 24 березня ми поїхали через Станіслав та село Олександрівку. На той час цей шлях ще був відкритим. Пів доби ми простояли на одному з блок постів окупантів. Почався черговий бій з боку Чорнобаївки у напрямку Миколаєва. І нас розвернули, ми поїхали назад до Херсона.
Через добу на перехресті біля нашого будинку з'явився російський блокпост. Ми зібрали свої речі й вирішили пробиватися до батьків, які живуть в селі на Херсонщині. Подолавши 6 блокпостів, ми дісталися до моїх батьків. Їхати через блок пости було трошки страшно..Вони ж мають інформацію про активних людей, про учасників АТО, журналістів, волонтерів. Але слава богу не все в них є. У батьків було більш менш тихо, бо село розташоване трохи в стороні. Але і там не уникнули російських рейдів. Дуже жорстко обшукували мисливців, у декого вилучали зброю. У нашому селі був рейд один раз. Перевіряли все, всі будинки, на горища ходили, по сараях та гаражах. Що шукали, вони звичайно не говорять. У моїх родичів в сусідньому селі був чотири рази обшук.
Одну ніч переночували в полі колоною, потім знову вдень стояли, не пропустили жодної машини.
Ми розуміли, що й тут не почуватимемось безпечно, тому вирішили ще раз спробувати виїхати. На той час маршрут через Олександрівку був закритий, другий - через Снігурівку, також Але з'явився третій - через Берислав, Давидів Брід, Білу Криницю на Кривий Ріг. Ним ми і вирішили скористатись. 15 травня ми виїхали, одну ніч переночували в полі колоною, потім знову вдень стояли, не пропустили жодної машини. Ми ще одну ніч ночували під обстрілами в цій колоні. І на третю ніч, коли пішов рясний дощ, ми зрозуміли, що сенсу далі чекати немає. Міст через Давидів Брід був зруйнований, треба об'їжджати по ґрунтовій дорозі, а тільки пройшов сильний дощ і машини на низькому кліренсі не пройдуть. Ми знову розвернулися і поїхали до батьків.
Почали лаятись та кричати: "Ти що бандера? Ми зараз тебе візьмемо заведемо за зупинку і розстріляємо з калаша!"
Під час другої спроби на одному з блокпостів мене зупинили ДНРівці, звичайно затребували мій паспорт. А фотографія у мене там, де я у вишитій сорочці та піджаку, а на лацкані герб України. Побачили, почали лаятись та кричати: "Ти що бандера? Ми зараз тебе візьмемо заведемо за зупинку і розстріляємо з калаша!" Почали переривати мої речі, а там журналістське посвідчення та значок. Вони ще більше збісились. Почали сім'ї погрожувати. На щастя врятувала горілка, я знав, що вони алкаші, тому взяв її з собою. Вони забрали горілку, значки, документи і відпустили.
Лише з третьої спроби нам вдалося виїхати. Вона була найважча. Від Херсона через Мелітополь, через Василівку і на Запоріжжя.
Було видно, як відлітають ракети чи снаряди, бачили вогняний хвіст. Це було дуже страшно. Боялись не так за себе, як за дітей.
На відрізку від Херсона до Мелітополя 33 блокпости. ДНРівці стоять смердючі, пропиті. Просять цукор, сонцезахисні окуляри, горілку їм подавай. Потім від Мелітополя до Василівки ще шість блокпостів. У Василівці ми зупинилися. Там є така автостанція, де ми ночували дві ночі. В одну із таких ночей, за півтора кілометра від нас рашисти почали запускати щось, було видно, як відлітають ракети чи снаряди, бачили вогняний хвіст. Це було дуже страшно. Боялись не так за себе, як за дітей. Але бачили, що наші хлопці відповідають, і раділи.
На 31 травня, коли ми їхали формувалися колони. В день випускали по 70 машин - по 10 машин з інтервалом в 20 хвилин.
Коли наша колона долала цей відрізок, то військові РФ відкрили по нас вогонь. Зачепило крайні машини, були поранені люди.
На блокпостах перевіряли все: від речей до білизни, всі кишені, всі речі в сумках, був доскональний огляд автомобіля. На одному блокпості вийшов ДНРівець на підпитку і сказав, що не треба документи. Люди мали дати по 200 гривень з машини, а із заможних авто взяли по 500.
Пропустили нас у сіру зону. Там теж підірваний міст, дорога дуже розбита. Коли наша колона долала цей відрізок, то військові РФ відкрили по нас вогонь. Зачепило крайні машини, були поранені люди. На щастя жертв не було.
Старшому синові 9 років, тому для нього це великий стрес. Він плакав, велика депресія, дитина все розуміє, боїться. Думаю, пройде не один місяць чи рік, щоб він прийшов до норми. Молодший, якому 2 роки, мала дитина. Він сприймав все по іншому, не розумів, що відбувається. головне, що батьки та брат поряд. Але він у мене справжній українець Він знає всі гасла: "Слава Україні! Героям Слава! Слава Нації! Смерть ворогам! Україна понад усе!" Тому я боявся, що якщо на блокпості, хтось щось скаже, він почне видавати всі ці гасла.
З прапором України, надійно схованим, я проїхав 40 блокпостів. Це наш оберіг все моє життя.
А ще, зі мною завжди був прапор України. Це наш оберіг вже багато років. Він завжди зі мною. Я надійно ховав його у машині, дуже хотів підняти, коли вже буду на підконтрольній ЗСУ території. З ним я проїхав 40 блокпостів.
31 травня ми виїхали на підконтрольну Україні територію у місто Запоріжжя.
Хлопця, який зустрів нас на українському блокпосту запам'ятаю назавжди. Молодий, років 25, світлочолий. Ми відчували, що наш блокпост. І коли він вийшов і сказав "Доброго дня! Слава Україні!", то у на у всіх були сльози на очах: дружина плакала, діти плакали...
Я не знаю, як далі складеться наша доля, але я вірю, що ми повернемось додому. У мене мрія, щоб діти України були щасливі. Багато хто з територій України, які не окуповані, не розуміють наших. Я б хотів, щоб наші діти, які бачили війну, та інші діти ніколи не бачили цього і ніколи з цим не стикалися.
Суспільне Херсон