Тамара народилась і виросла в Каховці.Тут вийшла заміж, народила доньку. Про те, щоб залишити рідне місто, ніколи не думала. Тут її корені, її земля, друзі, рідні, сусіди, могили батьків та чоловіка - все і всі, чим так дорожила жінка. Так було до 24 лютого. З цього дня її життя, як і у всіх українців, змінилось. Своєю історією Тамара поділилась із Суспільним.
"Мамо, привіт! Війна почалась, вони з Криму йдуть, на Каховку".
24 лютого я прокинулась зранку, як завжди збиралась на роботу. Прокинулась раніше звичайного, бо чогось погано спала вночі. Зварила каву і збиралась снідати, десь на початку сьомої ранку, дзвінок від доньки. Мене це дуже насторожило, ніколи ми так рано не зідзвонювались."Мамо, привіт. Війна почалась, вони з Криму йдуть, на Каховку".
Пам'ятаю, як довго говорила, що це чийсь дурний жарт, що цього не може бути. Далі - увімкнула телевізор, там уже сказали, що війна. Шум у вухах, руки чогось почали тремтіти, у щось одяглась, і поспіхом побігла на роботу в магазин. На вулиці було незвично тихо.В маршрутці в усю обговорювали війну. На роботі вже був власник магазину, сказав, що сам нічого не знає, що робити далі, але поки магазин, мабуть, закриємо.
Почала чогось плакати, стало гірко і шкода свого життя, куди його вмістити.Доньчині іграшки, які для онуків зберігала, подарунки чоловіка, мамине крісло...
Потім знову подзвонила донька. Почала вмовляти їхати до неї, бо я живу сама.А як же їхати? В мене квартира, квіти та й магазин може запрацює, а на кладовищі треба поприбирати після зими. Почала чогось плакати, стало гірко і шкода свого життя, куди його вмістити.Доньчині іграшки(для онуків зберігала), подарунки чоловіка, мамине крісло... Будинок батьківський довелось продати, щоб доньку вчити, а це крісло, лишила, в ньому сиділа мама, а тепер я. А що брати? А наскільки я поїду?
Речей майже не взяла. Я ж не надовго! Донька з зятем виїхали одразу, добиралась з Кривого Рогу, тоді ще можна було їхати, але це були останні дні, а може й години. Пам'ятаю, як виїхали, по дорозі зустрічали техніку російську, кілька разів літак пролетів, чомусь низько дуже, якісь вибухи чули. Я всю дорогу як заціпеніла, читала"Отче наш", і плакала.
Це ж моя батьківська земля, а по ній ворог ходить, ще й "господарює". "Зетки" їздять по моїм вулицям. Почуття розпачу поєдналось з ненавистю.
Тепер живу з донькою та зятем. Їхала на тиждень, два, а вже третій місяць пішов. До тривоги повітряної звикла. Спочатку бігали у підвал, а тепер вже ні, діти ходять, а я кажу: "Як Бог дасть".Для мене найстрашніше було навіть не перший день війни, а той день, коли з новин дізналась, що область окупована. Донька плакала і раділа, що мене вивезли, а я чомусь знову заціпеніла. Це ж моя Херсонщина, моя Каховка, я ж там в школу ходила, заміж вийшла, донечку народила. Це ж моя батьківська земля, а по ній ворог ходить, ще й"господарює"."Зетки" їздять по моїм вулицям. Почуття розпачу поєдналось з ненавистю.
Щодня мрію, як я повернусь додому, відчиню двері, зварю каву і сяду в мамине крісло,і більше ніколи не поїду з рідної Каховки.
Як мала була, мама розповідала про окупацію німцями їхнього села, про війну, ніколи у світі не думала, що доживу до таких подій. Плачу щодня, щохвилини плачу. Щодня телефоную сусідам, дізнаюсь як справи, як мої квіточки, я ж до війни три новенькі фіалочки купила, такі гарні, вони за ними доглядають.Сусіди виїхати не мали можливості, та вже й не зможуть, бо зараз це неможливо.За них душа болить, ми ж понад 40 років разом прожили, як рідня стали.
Щодня мрію, як я повернусь додому, відчиню двері, зварю каву і сяду в мамине крісло, і більше ніколи не поїду з рідної Каховки.Молюся і день і вночі за наших воїнів, наше ЗСУ.Хоч і важко, далеко від дома, але вірю, що повернусь.Вірю, що звільнять і нашу Херсонщину, і Україну!
Джерело – Суспільне