Надія разом з мамою та донькою виїхали з окупованого Херсона близько тижня тому до Львова. Говорить, шлях був довгий. Родина дуже хоче повернутися додому, всіх разом тримає надія і віра в перемогу. Своєю історією жінка поділилась із Суспільним.
На момент, коли вирішили виїжджати, евакуювалися до родичів за місто. Тому довелося спочатку долати блок-пости до Херсона. А потім шукати перевізника на місці.
Своєї машини не мали, дуже просилися до когось. Врешті вдалося виїхати за 5000 грн. до Одеси. 11-річну Злату взяли на руки. З Одеси їхали потягом. Сьогодні шукаємо палатку з гуманітаркою, почули - десь мають роздавати постільну білизну. Просимо не фотографувати обличчя. Звичка не світити обличчям і нічого не постити в інтернеті залишилася після півтора місяця в окупації. І невідомо, коли вдасться її позбутися, - сказали жінки.
Ми приїхали на вокзал. Нам допомогли з житлом волонтери. Багато тих, хто приїжджає з півдня залишається тут потім волонтерити. Хоча людей дуже багато і навіть вже не всіх беруть.
Люди виїздять на польський кордон, але не всі хочуть залишати Україну. Навіть попри те, що і тут не можна почуватися у цілковитій безпеці. Вчора прилетіло. Дитина постраждала, дитина, яка втікала від війни, і так врешті і не змогла втекти. Сюди приїжджають люди з різних міст, я в перший день сиділа на вокзалі, нам треба було довго чекати. По ним видно, звідки ці біженці.
Дехто іноді ловить панічні атаки, здригається, коли чує гуркіт вантажівки чи навіть коли стукають двері. Дехто добре одягнений, але ти бачиш цей рюкзак, ці опущені плечі. І ти все розумієш. Ми самі такі. Сьогодні ми шукаємо точки з гуманітаркою. Бо мало що з собою взяли. Коли виїжджали не мали чіткого плану і не знали, де точно опинимося. Наш дім тимчасовий, де нас прихистили, схожий на казку "Рукавичка". З нами в кімнаті ще родина, вони приїхали раніше, вони з-під Маріуполя. І хтось в них там загинув. Там жінка і племінниця, 13 років. Вона просила не говорити про війну з дитиною. А дівчинка машинкою підстрижена. Худенька до кісток. Моя Злата дуже балакуча. І я чую, питає у ванній в тої дівчинки про зачіску, а вона говорить - мене тьотя підстригла, щоб я була наче хлопчик. Злата каже - а навіщо? А вона їй - зрозумієш, коли підростеш. Моїй 11, а тій - 13. Моя нічого не зрозуміла. А у мене сльози потекли. Я тоді подумала - Боже, як добре, що ми вибралися з Херсона. І моя того не зрозуміє.
Війна змінює людину. Ми йшли по центру, бачили якісь екскурсії, якісь ростові ляльки. І мені це так незвично і дико. Але я розумію, що людям, особливо дітям, хочеться хоч трохи мирного життя.
У багатьох тут чоловіки пішли захищати Україну. Так чи інакше - торкнулося усіх. Я не знаю, що розказати про себе. У нас нічого аж такого страшного не трапилося. Коли стріляли, нас оминуло. Але лишилася ось ця звичка - дуже швидко все робити, особливо приймати душ. Бо коли вибухи чути весь час думаєш, а раптом тікати до підвалу, а ти купаєшся, вода ллється і не почуєш. Перше, що ми зробили, коли приїхали, дізналися де є укриття. Вже так багато пройшло днів з початку війни, здається ціла вічність. Але мені зберігають надію жовто-блакитні прапори.
Вони тут всюди - на вікнах, балконах, на дитячих візочках. У мене вдома наш прапор висів на вході. І мама каже - заховай у кімнату, раптом обшук буде. Це нормально? Я в своїй хаті маю ховати свій прапор? Але сховала. Чесно кажучи, було іноді страшно навіть говорити українською на вулиці.
Я не знаю, що я більше відчувала в той час, коли ми були вдома - страх чи презирство. Коли до нас прийшли, це взагалі вийшло випадково. Шукали сусіда, бо в нього нібито була мисливська зброя.
Я вийшла, бо стукали голосно у під'їзді. І вони так ввічливо попросилися випити чаю. У мене були дуже гарні чашки, я збирала колекцію. З трояндами. Вони порцелянові були. Мені на кожне свято такі дарували. І вони ті чашки просто забрали. Кажуть - ви ж не проти? Ми гостинчик додому візьмемо. І ще на дзеркалі у мене стояли парфуми - сестра з Італії привезла. Оце ще забрали. А більше нічого не взяли. В речах не рилися. Але після цього я більше не змогла залишатися. І тепер ми тут. Чесно, я не хочу звикати, будувати якесь нове життя. Ми всі хочемо повернутися додому. Сподіваюся, це буде скоро. Нас всіх тут тримає надія і віра в перемогу.
Читайте також:
- "Мені дуже хочеться додому". Історія дівчини з Херсонщини, якій вдалося втекти з під обстрілів
- Херсонка Олена Таранзалишається у Херсоні, щоб рятувати тварин.
- "Ми одягнені лягали і одягнені вставали". Історія родини, евакуйованої з Херсонщини до Кривого Рогу
Читайте нас у Тelegram: Суспільне Херсон
Джерело – Суспільне