Вікторія народилася на Херсонщині у Великій Олександрівці, там жили її батьки та рідні. Тому, коли російські війська вторглися в Україну, дівчина, яка проживала у Херсоні, кинулася до батьків. Прагнула захистити їх і сама знайти прихисток. Але майже місяць, вона і її рідні більшу частину часу через постійні обстріли просиділи у підвалі.
Початок
24 лютого я просто збиралася на роботу. Мій тато вранці поїхав автобусом додому на вихідні. О пів на шосту ранку мені зателефонувала моя подруга і сказала: "Почалася війна...". Я не повірила, це не вкладалося в голові. Вийшла на вулицю, подивитись, що відбувається.. Біля мого дому розташована наша частина військова. Побачила наших хлопців, побачила людей біля банкоматів. Всі справді говорили про війну.
Я побігла в картиру збирати речі. Не знала, що хапати. Перш за все документи і собаку - найцінніше, що у мене було. Коли я вже спустилася і відчинила двері під'їзду, побачила, що на мене біжать люди з автоматами. Я не відразу зрозуміла, що це наші хлопці. Почула від них: "Ховайся!" Почався обстріл Антонівського мосту.
Я сиділа у під'їзді із собакою на руках і слухала їх. Вони тільки повернулися з Чонгару. Зовсім молоді, діти!
Я сиділа і прислухалась, що говорять по рації. Чула, як передають, що зараз іде наступ, що починають бомбити Антонівку, ідуть російські солдати. Я сиділа на сходах, обіймала собаку, зіщулившись. Наші військові мені сказали "Дівчино, не бійтеся. Ми вас захистимо. Все буде добре". Я у це повірила.
На вулиці мене чекала подруга. Нам з нею порадили залишити це місце, бо небезпечно. На той момент ми не знали, чи виїдемо: автобуси не ходили, машини власної не маю, була паніка. Допомогли знайомі.
Виїжджали з Херсона, коли почалися постріли, засипали ракетами. Дорогою бачили, як палали наші тентовані машини, чули, як над нами летять літаки.
Мій дім у Великій Олександрівці знаходиться за 140 кілометрів від Херсона. Наближаючись до Бериславського району, бачили, як горить Каховка. Там стояли стовпи диму. Коли ми під'їхали до Шилової Балки, побачили розтрощені будинки. Це було 24 число.
Мої рідні вдома були в паніці. Ввечері 24 числа з боку Високопілля побачила колону із Z , яка рухалась у бік Берислава та Херсона. Я живу над трасою, біля розвилки до Кривого Рогу. Я не могла помилитися.
До всього ще додалась гуманітарна криза, бо коли ще можна було, у село ніяких продуктів не завезли. Ціни зросли жахливо. Наша голова територіальної громади ніяк не зреагувала: заїзди не закріпили, не домовилася з Кривим Рогом, адже туди ближче, ніж до Херсона. Але ми могли знайти трохи харчів і деякі медикаменти.
Коли в село зайшли військові РФ
9 березня до нас зайшли окупанти. Це була величезна колона довжиною 20 кілометрів: від Великої Олександрівки і до Берислава.
Сказати, що ми були налякані, це нічого не сказати. Їх було більше, ніж жителів. Російські військові розсіялися по навколишніх селах. Заїхали у наш будинок культури і школу. Вони почали трощити будинки, де заселилися, почали виносити речі, грабувати з магазинів останнє, що залишалося.
Від самого початку окупанти поставили вкінці і початку селища блокпости. Заїхали БТРи, БМП, зайшли чеченці та буряти. Я не можу сказати, що бачила росіян. Це були виключно чеченці та буряти, озлоблені і брудні.
Потім поставили "Гради", націлені на селище. Майже два тижні вони трощили навколишні села - Архангельське, Високопілля. Вони засипали градами. Вони нікого не випускали, люди сиділи по підвалах. Дуже багато постраждали.
Окупанти намагалися прорватися через Старосільський міст до Кривого Рогу. А коли зрозуміли, що нічого не вийде, повернулися до Великої Олександрівки.
Старосілля, Велика Олександрівка, Давидів Брід, Іванівка, Мала Олександрівка, Борозенське, - окупанти трощили все. Відрізали електроенергію, відрізали воду, не давали завезти продукти.
Понад 1000 осіб, понад 600 одиниць техніки,- це просто жахіття. Гаубиці, зенітки - це все те, що я бачила на власні очі. Городами їздили. У мене потріскалися вікна.
У нас був загальний чат, в якому переписувалися, чи живий хто.
Жили в погребах, які не облаштовані під сховища. Коли їздили машини, навіть по трасі, все було чутно, сипалась штукатурка. Ми просто себе втішали, що якби це було пряме попадання, то ми б не вижили.
Коли стояли в черзі за останніми харчами, вони над нами знущалися - ставали в черги поперед нас і просто закривали черги.
Хліба взагалі не було кілька днів. Коли завезли в з Новодмитрівки борошно, то почали пекти. Щоб отримати хліб, треба було зайняти чергу з 5-6 ранку. Приходило усе селище. У мене в родині мати, батько, я та бабуся. Ще двоюрідна сестра з п'ятирічною племінницею та чоловіком на сусідній вулиці. На кожну сім'ю ми змогли взяти тільки по четвертинці хліба.
Наш хлібокомбінат стоїть на центральній вулиці, де стояли рашисти. Там окупанти відразу поставили блокпости. Вони ходили та знущалися з людей, які билися за хліб. З кожної хлібини могли отримати лише четвертинку.
Коли зовсім нічого не було, сусіди ділилися тим, що залишилося. За весь час поки були в окупації ми тільки раз дістали капустину. Вона коштувала 91 гривню. Тоді ми пройшли 4 кілометри, щоб купити харчів, ми вистояли величезну чергу, щоб взяти ту капустину і два кілограми картоплі на родину.
Люди намагались протестувати
У нас намагалися зробити мирні мітинги. Але окупанти стріляли по живих людях, щоб розігнати, вони закидували гранатами по дворах. Вони встановили комендантську годину з 6 ранку до 6 вечора. З твого вікна не може бути жодного променя, ти не маєш права бути навіть у своєму дворі, адже могли розстріляти. Вони просто стріляли по будинках.
Центр нашого села обстріляли просто заради забави. Люди в цей час стояли в черзі за борошном.
Ми прийшли до дому з борошном. Через 30 хвилин почули страшний вибух. Коли ми йшли до дому, нам на зустріч ішли батьки з трирічною дитиною. Ми бачили, як вони ставали в чергу. Від знайомих дізналися, що від вибуху, де стояли люди, одна жінка загинула. А цьому трирічному хлопчику розкроїло голову. У мене в голові не вкладалося! Я тільки-но бачила цю дитину, цю сім'ю живими.
Потім почалися обстріли сіл. Під обстрілами у Старосіллі загинув хлопчик 14 років. Батько тримав дитину на руках. Його привезли до лікарні, У нього билося серце, але допомогти не змогли. Таких було не один і не два випадки. Засипало людей градами, уламками.
У нас в селі є дві кладки, де люди відпочивали на повітрі, влітку було кафе. Зона відпочинку. Вони просто закидали її гранатами. Кидали гранати у двори, кричали попід вікнами.
Під обстрілами
Останні 5 днів почалися обстріли ракетами. Ми ховалися в погребах. Якщо в цей час були на вулиці, я падала на землю посеред двору і закривала голову руками і сподівалася, що ми просто виживемо. Палав ліс з обох боків. Все палало.
Ми чули, як вибухають ракети. Останньою краплею стало те, що у мене просто над головою пролетіли ракети, запущені з іншого кінця селища. Позастрягали у сусідів у паркані. Через день окупанти ходили і збирали, казали запускали по наших дронах. У це могла повірити тільки тупа людина.
Останні два дні, перед тим як ми з родиною виїхали до Кривого Рогу, вони встановили в мене на городі блок пост.
Я бачила, як вони заривають БМП. Вони поставили зенітки направлені на наші будинки. Перед цим встановили ще декілька блокпостів недалеко. Увесь цей час ходили по сусідах, перевіряли чи не має зброї.
Мене мама з татом заховали в погребі, тому що вони почали гвалтувати дівчат. Вони не зважали на вік. Навіть до бабусь приставали. Жінці 68 років, а отже ще нічого така, вони казали. Виганяли людей з будинків до сараїв, а самі там заселялися. На цей час було дуже холодно, були дощі. Ми сиділи у погребах.
Це жахливо, коли ти сидиш в погребі і чуєш, як трощать сусідські хати, за якими ми приглядали, бо господарі поїхали. Я чула, як сиплеться скло, як тріщить шифер, як з автоматів розстрілюють ворота.
Потім почали обстрілювати з блокпосту наші будинки. Я тільки мріяла, щоб ми лишилися живі.
Найбільше врізалася в пам'ять тиша. Як не дивно, просто тиша, коли вили собаки в селі і доносився запах горілого м'яса. Це найстрашніше, що було.Ти сидиш в погребі і думаєш, якщо потрапить у погріб, то ви помрете усією сім'єю і ви не будете мучитися. Якщо будете поранені, то не буде кому допомогти. Окупанти навіть не давали швидким проїхати після шостої.
Врізалося ще в пам'ять, як полум'я після удару пахло хвоєю. Був такий дим, що аж страшно. Ти думаєш, як це можливо, усе перемішалося в голові, ти сподіваєшся, що все це прийшли звільняти. Але це не наші. І тобі далі тут бути.
Як вдалося вибратись
Коли ми вибиралися через Білу Криницю, через гідроелектростанцію. Був один блокпост. Нас, як не дивно, не перевіряли, тільки водія. Тато поїхав на скутері. Вони не подумали, що він проїде скутером 200 км.
Врізалося в пам'ять, як на блокпосту моя племінниця, їй 31 березня виповнилося 6 років, сказала: "Мамо, у нас зараз не будуть стріляти?"
І один з окупантів, чеченець, сказав: "Та чому ми будемо стріляти? Ми ж тут не для цього". Він розвертається і йде. Сестра починає втішати дитину. Він повертається і дає дитині рошенівський батончик. Це останнє, що залишалося у наших магазинах, до того, як вони їх пограбували. Той батончик дорогою ми викинули.
І тільки ми доїхали до найближчих населених пунктів, де є наші, у мене навіть тато плакав.
На підконтрольній ЗСУ території
Як ми були раді бачити наших солдатів, ніхто з нас сліз не приховував. На новому місці нас зустріла хрещена. Сьогодні четвертий день, ми прокидаємося з однією думкою: хочемо до дому. Ми забрали з собою 80-річну бабусю, яка дуже погано ходить. Вона все життя провела у Великій Олександрівці.
Я щоночі по декілька разів прокидаюся від думки, що нас бомблять. Я в магазині присідаю від гучних звуків , бо думаю, що летить ракета.
Нас дуже тепло зустріли. Питають звідки ми і співчувають нам. Говорять, тримайтеся! Дуже багато допомагають, багато волонтерів. А мені хочеться, щось передати в Херсон. Мені дуже хочеться до дому.
Читайте також:
- Херсонка Олена Таранзалишається у Херсоні, щоб рятувати тварин.
- "Ми одягнені лягали і одягнені вставали". Історія родини, евакуйованої з Херсонщини до Кривого Рогу
Читайте нас у Тelegram: Суспільне Херсон
Джерело – Суспільне
