19 листопада 2024 року минає 1000 днів від початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну. У Кіровоградській області живуть понад 82 тисячі переселенців, понад вісім тисяч — з Херсонщини. Одна з них — Ольга Середенко, дружина українського військового, керівниця аматорського танцювального колективу й спортсменка. Має двох дітей і нині чекає на третю.Українському радіо Кропивницького Ольга розповіла про перші дні повномасштабної війни, окупацію Херсона, виїзд звідти через 29 блокпостів й звістку про звільнення міста.
Про 24 лютого 2022 року й наступні дні (тут і далі пряма мова — ред.)
Почну з того, що ми до цього планували своє гарне й щасливе майбутнє. Ми давно чекали на звістку про другу дитину, і ось вона прийшла. Ми думали, як будемо розвивати наших дітей й успішно, цілеспрямовано йти по життю. Але, на жаль, я тоді мала дуже тяжку вагітність, й мене повинні були покласти до лікарні на збереження.
Лікар сказав мені, що чекає на мене 24 лютого о сьомій ранку. Але о четвертій ранку задзвонив телефон, чоловіка викликали до частини, і все почалось. Я зрозуміла, що це війна.
Коли я почула вибухи, то схопила доньку Алісу, їй тоді було шість років, і сказала, що нам потрібно збиратися. Коли моя дитина зібралася, у неї з рюкзака почали вивалюватися книги й зошити. Вона їх збирала, щоб навчатися. Але я сказала висипати все й брати натомість печиво, консерви, воду й теплі речі.
Ми ледве викликали таксі й побігли з тим рюкзаком. Він був дуже важкий, а я його несла, хоч і була вагітна. Там були продукти: я розуміла, може трапитися що завгодно, як це розповідали наші бабусі й дідусі. Водій довіз нас до військової частини, де я мала забрати машину.
Коли я сіла за кермо, то побачила, як виїжджають ці всі великі машини, танки, БТР, як бігають військові. І я відчула себе такою маленькою на тлі всього цього. А тут ще й мамин телефон був не на зв'язку. І в цей момент почалися вибухи поряд, у військовій частині, аж земля піднімалася догори. Я боялася, що бензину не вистачить, але таки ризикнула й поїхала додому й забрала там собаку й котів.
Бачила дорогою величезні черги в магазинах, на заправках. Слава Богу, нам пощастило заправитися газом — на газовій заправці нікого не було. Додзвонилися до мами, а вона каже: "Яка війна, ти чого?". Виявляється, вона не чула вибухи й до останнього не вірила в початок війни.
Далі почали шукати укриття, бо до початку війни серйозно до цього не ставилися. Знайшли його біля нашого найбільшого торговельного центру. Ми приїхали до мами й бігом всі купатися й збирати речі.
Люди в місті розділилися на три табори: одні одразу поїхали світ за очі, інші не вірили, що почалася війна, ще дехто кинувся по магазинах усе скуповувати.
Потім був етап затишшя, а далі почався обстріл. Страх був до до кісток, я це не можу передати. Але я мала задачу — зберегти життя своїх дитини, мами й тварин.
Про російську техніку на вулицях Херсона
Російські війська зайшли дуже швидко на Херсонщину. Це було дуже несподівано. У мене була танцювальна студія, і більшість дітей жили біля того мосту, де все це відбувалося. І коли я дзвонила й писала батькам, то вони казали, що всі з дітьми сидять у приватному секторі в погребах, серед закруток. І нам почали перекидати відео всі, хто жив там ближче.
А потім вони пішли розстрілювати цивільних. І ми почули, що в машині загинула шестирічна дівчинка зі своїм молодшим братиком, мамою та бабусею. Вона також тренувалася в танцювальному клубі, але в іншому, не в моєму.
Далі вони вже зайшли на нашу вулицю. Там живе подруга моєї бабусі. Вона — ветеран, і от їй вже 100 років буде. Ця бабуся теж не вірила, що війна. А вони просто розвернули ці свої пушки й розстріляли дім і дуже багато цивільних машин. Ми бачили ці тіла й розстріляні машини на відео, які нам скидали.
Жили ми в мами вдома, бо в нашому будинку не можна було перебувати через деяких сусідів-зрадників. Вони повідомляли росіянам про сім'ї військових. Потім настало затишшя, але на вулицю виходити було дуже страшно.
У нас були консерви, але хотілося хліба й м'яса. Я мала дуже сильний токсикоз, і організм не сприймав багато чого з їжі. І коли я побачила з вікна, що відкрився магазин й заносять хліб, то вирішила побігти й купити його. Мама, звісно, дуже боялася, що мене розстріляють. Але я зайшла в магазин і хапала все, що бачила, навіть те, що я не їм. Потім ще хтось щось почав виносити й продавати. Так ми й виживали.
Я часто виходила подихати повітрям на балкон і якось побачила, як російські військові у дворі біжать з автоматами. Я тоді попередила сусідів, щоб не виходили. Військові ті були самі перелякані. Це було дуже видно. І вони через цей переляк розстрілювали всіх на своєму шляху.
Про опір херсонців
Росіяни думали, що легко зайдуть і все, а херсонці чинили опір. Коли війська РФ зайшли, люди не хотіли з цим миритися.
Я дуже хотіла піти на площу в Херсоні й включитися в супротив зі всіма людьми, які зупиняли ці танки голими руками. Але я розуміла, що в мене під серцем дитина, поруч дитина, мама, тварина, і я за них відповідаю. Та при цьому в мене так рвало голову, що я хотіла взяти автомат і сама піти воювати.
Як вдалося виїхати
Виїхати ми намагалися ще у квітні 2022 року. Ми вже зібрали речі, але тоді мені стало дуже погано, й ми залишилися. Потім я дізналася, що ту колону розстріляли. Далі вони повалили нашу передавальну вежу, відрізали зв'язок й по телебаченню крутили свої російські канали. Це мене взагалі вбило.
Ми хочемо жити в Україні, бути вільними, вільно пересуватися, дивитися й слухати те, що ми хочемо.
В липні я зрозуміла, що все одно треба виїжджати. Я була на сьомому місяці вагітності, а дівчинка написала в чаті, що їй видали російське свідоцтво про народження дитини. І це мене також убило.
Зі шляху залишався тільки один вихід — через Антонівський міст. І всі вже казали, що його сто відсотків підірвуть. Ми виїхали через Василівку. Їхали на власному авто, але за кермом була не я. Нам дуже сильно пощастило, бо ми стояли в черзі не дуже довго.
Ми пройшли 29 блокпостів. Я рахувала їх. Дорогою в нас хотіли забрати собаку. Ще в нас відмовили гальма, то їхали на ручнику й намагалися знайти якийсь магазин, щоб купити деталі. Ремонтували, поки ми стояли в черзі.
Потім ми вже в чаті дізналися, що люди, які виїхали на наступний день, ночували в полях тиждень. Й далі було все складніше. Когось розстрілювали.
Мама залишилася в Херсоні. Спочатку вона погодилась виїжджати, а потім відмовилася. Поки я була там, то вона витягнула мене з мого важкого стану замість лікаря. Вона й побачила звільнення Херсона.
Як дізналась про деокупацію
Увечері 10 листопада в наших чатах з'явилося відео, начебто наш військовий пересувається містом. Я впізнала, який це район і вулиця, але сказала, що не треба радіти. Ми не знаємо, що це може бути. А зв'язок з мамою був дуже складний. Спілкувалися зі знайомими повідомленнями. Хто проїжджав, передавали, що з нею все добре.
І ось 11 листопада я з маленькою дитиною на руках, йому ще й двох місяців не було, приймаю телефонний дзвінок: "Вітаємо! Перемога! Нас звільнили!" Я знову закликала не радіти, бо хтозна, що це може бути. Але потім про це повідомили багато людей, і мама мені вже подзвонила: "Доню, ми на мітингу звільнення! Ми радіємо!"
А я все ще не могла повірити в це після усього, що ми пережили. Потім мені почали дзвонити батьки учнів і вітати, кидати фото дітей з військовими шевронами, які наші військові дарували дітям. І це така була радісна звістка. Жодна перемога в змаганнях не відчувалася, як та перемога. Ми відвоювали місто.
Херсонці вірили, що буде звільнення. Але в Херсоні я зустріла також я і не дуже добрих людей, які співпрацювали із росіянами. У мене це викликало шок, бо це були знайомі. Я не могла повірити, коли з їхніх вуст звучало: "От вони прийдуть, і в нас буде краще. Що вам дала Україна?"
Я кажу: "Ми — українці, мені неважливо розбиратися, чого дала, а чого не дала. Ми — Україна, і крапка. Якщо ви хочете "русский мир", чешіть туди до них". Одну бабцю мені хотілося тріснути, коли вона казала, що ми — Росія й заживемо краще при Росії. Я говорила, що ми хочемо жити тут, в Україні.
Як зустріла Кіровоградщина
Кропивницький виявився мені дуже близьким по духу. Коли я сюди приїхала, то насамперед шукала, де буде тренуватись моя донька, бо це для мене на першому місці. На другому — в лікарню оформити дітей. І третє — зробити всі документи.
І коли я почала все це шукати й спілкувалася з людьми, у мене було таке відчуття, що ніби я трішки в Херсоні. Таке саме спілкування, повага. Мене підтримують, допомагають. Звісно ж, удома завжди краще, але тут мені подобається.
Найскладніше — це орендоване житло. Важко знайти недороге житло з дітьми. Їх у мене двоє, вже майже троє (Ольга вагітна — ред.). Є тварини. Також з нами мама.
Зв'язок з домом у нас усе менший, бо люди виїжджають. Там постійно прильоти. Сусідів майже немає. Іноді ми вже навіть не розуміємо, чи ціле наше житло, чи ні.
Я дуже хочу повернутися у Херсон, хочу те життя, яке в мене було. У мене тренувалися щасливі діти, моя донька була щаслива в цьому колі. Ми були великою дружною родиною.
Я розумію, що навіть після нашої перемоги — а вона буде, я в це дуже вірю — ми не одразу повернемося, бо знадобиться немало часу й ресурсів, щоб відбудувати Херсон. Та й не всі повернуться. Звісно, я хочу допомагати Херсонщині. Те, що я вмію робити — тренувати дітей, тренуватися й мотивувати людей. Я цього хочу, але я розумію, що в мене є діти, і я повинна їх розвивати.
Я дуже вдячна Збройним силам України, нашим хлопцям та дівчатам, які захищають нашу країну. Велика їм шана й повага. Ми віримо у них і в перемогу.
suspilne.media