Суспільне зібрало історії людей, які вимушено опинились в тимчасовій окупації в Херсонській області. Вони різні: про несприйняття, біль, розпач, злість і віру. Історія четверта від херсонки, яка залишилася у місті і вірить у якнайшвидше його звільнення від окупантів.
Коли вранці 24-го я прокинулась від вибухів, я навіть уявити не могла, що на нас чекає далі. А тоді була повна розгубленість і абсолютне несприйняття того, що відбувається. До тями прийшла, коли у вікно побачила, як люди з дітьми, з сумками біжать до своїх автівок, а біля сусіднього магазину вже стоїть кілометрова черга до банкомата. А далі все як уві сні: я вже у цій черзі, хоча розумію, що грошей на всіх не вистачить, потім біжу разом з колегою на роботу пішки, бо незрозуміло, що з транспортом і постійна сирена – часто, гучно, усюди. Страшно, дуже страшно. Особливо, коли дізнаєшся, що ворог вже на підступах до Херсона.
"Була повна розгубленість і абсолютне несприйняття того, що відбувається".
Дома, сумні очі сина, який як і я не може і не хоче сприйняти реальність, та здивовані кота, бо не звик, що в такий час я вже вдома. Ми завішуємо пледами вінка, здригаємось від вибухів, із соцмереж дізнаємось про те, що орки бомбили аеропорті, військові частини – і не хочемо вірити. Не можемо вірити в те, що у 21 столітті таке відбувається.
"Бомблять спальні райони. Страшно до жаху".
Бомблять спальні райони. Страшно до жаху. Попали в житловий будинок. Це поряд, з вікна видно. Будинок здригається від вибухів, дзвенять вікна. Вже близько, дуже близько… Снаряд влучив у школу, яка поряд з нашим будинком. Там сховище, там люди, там діти… Тривога – чи всі живі і полегшення, коли дізнаюся, що так.
"Гімн України, який періодично звучить з екрана - як спасіння, як заспокійливе".
Слідкуємо за всіма подіями, телевізор працює цілодобово. На екрані марафон – і жодного слова про Херсон, про нас, тих, хто тут залишився. І відразу – відчай, сум і образа, а ще в глибині душі така тихенька, підленька думка закрадається – "нас кинули", "нас злили". Намагаюсь відігнати її від себе, заспокоїти друзів і рідних: "Все добре! Про нас пам'ятають! Нас не залишать!" Гімн України, який періодично звучить з екрана - як спасіння, як заспокійливе. Таким і залишиться на всі дні.
"Ніхто не вірив, що у Херсоні тисячі херсонців вийдуть на мітинг, крім самих херсонців"
А потім – мітинг. Я плачу… Довго, ридаючи. Душу розриває від гордості за херсонців, за Херсон, за Україну. Ми разом, ми надихаємо інших, ми боремося і не скоримося. Нам не потрібні « асвабадітєлі», скоріше ми - українці, можемо стати визволителями для всіх.
"Жодного нарікання, що не працює мобільний, що черга величезна, що на всіх не вистачить".
Вимкнули мобільний зв'язок – чи пошкоджений, чи заглушили. Не працює ні Київстар, ні Водафон. Перша реакція – паніка. Ти як наче опинився у вакуумі, а потім рішення – піду на вулицю. До цього часу не виходила, не могла. На вулиці багато людей, в основному в чергах. Підходжу до однієї, питаю, що тут. Виявляється, привезли овочі і яблука, вперше за всі дні. Стою, бо в Херсоні це найбільший дефіцит. Слухаю про що говорять люди, і дивуюсь – більшість українською, про себе, сім'ю, домашніх улюбленців. Знайомляться, дають поради один одному, допомагають, шуткують. Жодного нарікання, що не працює мобільний, що черга величезна, що на всіх не вистачить. Тільки віра – скоро все закінчиться!
"Відчуття, що місто почало оживати. Його перекреслює лише одне – постійні повідомлення про окупантів".
Зв'язок відновили, але людей на вулицях не поменшало. Почали працювати майже всі магазини: можна купити картоплю, молоко, сир, м'ясо. Кому пощастить, можуть зняти готівку. Є електрика, вода, тепло. Вийшов на маршрути громадський транспорт. Відчуття, що місто почало оживати. Його перекреслює лише одне – постійні повідомлення про те, що в місті то там, то там бачать окупантів. Вони роз'їжджають на БТРах, як у себе вдома, грабують магазини, громлять офіси… Коли це все закінчиться…
"Для цих нелюдів, які знущаються з мирних людей, які знущаються з моєї країни – не має спасіння".
Прокидаюсь о 5:30 від вибухів, вже котрий день. Кіт, який в перші дні ховався від будь-якого звуку, спокійно спить на кріслі, звик. А я не можу! Не можу звикнути до цього, не хочу звикати. Я вірю, що все скоро закінчиться. Назавжди! Для цих нелюдів, які знущаються з мирних людей, які знущаються з моєї країни – не має спасіння. Від нашого гніву, від нашої єдності, від нашої стійкості! МИ ПЕРЕМОЖЕМО!!! Бо ми – УКРАЇНЦІ!
Березень 2022.
Тамара.
Читайте нас у Тelegram: Суспільне Херсон
Джерело – Суспільне
