Суспільне зібрало історії людей, які вимушено опинились в тимчасовій окупації в Херсонській області. Вони різні: про несприйняття, біль, розпач, злість і віру. Історія друга від херсонки, яка разом із сім'єю одними з перших опинилися в зоні бойових дій у Херсоні.
"Ми кілька разів намагалися повернутися. - та жити там неможливо".
Ми сідаємо в коло і молимося. Щоночі. Я, моя мала і наша прабабуся. Під гуркіт літаків і вибухи. Я знаю, що Бог закриває небо над нами. Він сказав - там, де троє зберуться в ім'я моє, там і я серед них. До Чорнобаївки, де гнізда ворога - 4 км. Тому нам все добре чути. В перші дні я нічого не могла зробити з відчуттям суцільного жаху. Сидячи з дитиною під столом, я навіть не могла дихати. Та зараз у нас більше віри. Наш дім був під Антонівським мостом. Цей район прийняв на себе перші удари, коли орки перли на Херсон через Дніпро. Ми кілька разів намагалися повернутися. - та жити там неможливо. Вибуховою хвилею знесло ворота, двері. Цілим залишилося тільки одне вікно - де у мене стоїть бабусина ікона.
"Наступного дня, коли снаряд влучив у їх будинок, ця дитина сама діставала тіло мами з-під уламків"
Найбільший мій біль - за загиблими. Коли ми їхали з дому, до нас підійшов друг моєї доньки, сусідський хлопчик. Йому 12. Вони ще діти і те, що було у їх очах, коли вони прощалися - не передати словами. Ми хотіли його забрати, та він сказав, що не залишить маму. А мама не залишить тварин. А наступного дня, коли снаряд влучив у їх будинок, ця дитина сама діставала тіло мами з-під уламків. І ще добу через обстріли її не могли забрати і поховати. Вона була відома у місті зоозахисниця, опікувалася усіма тваринами у нас на районі, лікувала їх. Коли все сталося, була біля своїх тварин, намагалася заспокоїти. Зарт і Злата - кінь і віслюк. Вона не могла їх залишити.
"Наші друзі з росії постять квіточки і піцу. Хто є хто - війна все розставляє на свої місця".
Кіндійка, Антонівка, Янтарний, наша вулиця Мирна. Там багато зруйнованих будинків. Немає світла, води, газу. У підвалах залишаються люди. У деяких будинках вже сидять орки, жеруть закатки, виносять з будинків речі. Нащо вам дитячі речі, орки? Наш газон в дірках від снарядів. Ми на іншому боці міста, вчора сусіди принесли нам хліб. Наші друзі з Торонто, Іспанії, Польщі, Германії, рідні з Західної України весь час нас підтримували. Я знаю, що вони роблять багато зараз у своїх країнах на підтримку України. Наші друзі з росії постять квіточки і піцу. Хто є хто - війна все розставляє на свої місця. Але війна мине.
Я не знаю, чи залишимось ми. Але точно знаю, що Україна і українці залишаться.
Бо знаю, що Небо за нас. А ми на своїй землі!
Олена.
Джерело – Суспільне
