Восени цього року російські окупанти зобов’язали жителів Кінбурнського півострова терміново виїхати. Жителька села Геройське розповіла, як їй вдалося вивезти звідти хвору стареньку матір.
Історію з уст жінки публікує громадська організація «Почута медіа», волонтери якої допомагають жителям ТОТ виїхати з окупації.
Село Геройське належить до Скадовського району, розташоване воно на березі Дніпро-Бузького лиману на Кінбурнському півострові. За даними Сил оборони, станом на початок осені 2025 року загалом у 4 селах півострова – Геройському, а також Василівці, Покровці й Покровському, що належать до Миколаївської області, – залишалося приблизно 50 місцевих жителів, переважно пенсіонерів.
Далі – розповідь пані Валерії, яка вивезла з Геройського свою 86-річну матір Марину Петрівну (усі імена змінено з міркувань безпеки) з важкою формою деменції. Сама Валерія виїхала з Кінбурна ще в серпні 2022-го – окупанти шукали всю її родину, бо чоловік – військовий.
Із Геройського до Миколаєва
«Мама розуміє ні хто вона, ні де вона. Людина повністю дезорієнтована. Скажімо так: у великому тілі – маленька дитина», – каже Валерія.
Сама вона, виїхавши з окупації, доручивши своїй кумі опікуватися її мамою. У селі зв’язок був, тож із кумою спілкувалася через месенджери. У вересні цього року окупанти оголосили примусову евакуацію з Геройського.
«Сказали, у кого є можливість і бажання виїхати, ті мають покинути місце проживання. У кого такої нагоди немає, то нададуть автобус», – розповідає жінка.
3 вересня Валерія подала заявку на евакуацію мами до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Їй відповіли, що забрати Марину Петрівну зможуть 18 вересня. Однак російська сторона вимагала від жителів швидкої евакуації.
«Кума подзвонила, сказала, що через 2 дні виїжджають. Тому мені треба було терміново все організувати», – каже жінка.
Вона знайшла російських волонтерів, які чекали матір у селі Чулаківка. Туди з Геройського бабуся їхала машиною разом із родиною куми Валерії. Звідти волонтери доправили жінку до Джанкоя й поселили у приватний пансіонат. Далі довелося кілька днів чекати, коли з’являться квитки на потяг до Москви.
Виїжджала бабуся з українським та російським паспортами, також мала пенсійне посвідчення й трудову книжку. З Москви їхали потягом до Білорусі, у Брест. Далі – білорусько-український пункт пропуску «Мокрани – Доманове» на Волині. Звідти Марину Петрівну забрали волонтери Міжнародного Комітету Червоного Хреста.
Із Ковеля жінку везли каретою швидкої допомоги для маломобільних. Марину Петрівну довезли до самого дому Валерії – у Миколаїв.
Проблеми з оформленням пенсії
За три з половиною роки в окупації ні російську, ні українську пенсію Марина Петрівна не отримувала. За два дні після приїзду до Миколаєва Міжнародний Комітет Червоного Хреста виплатив жінці 6800 гривень допомоги. У Миколаєві Валерія хотіла оформити для мами пенсію, однак відкрити карту пані Марина не може: вона недієздатна.
«Треба, щоб мама була також у відділенні. Але ж до нашого пенсійного фонду складно потрапити, бо треба подавати заявку в електронну чергу, а там вже на два місяці вперед зайнято. А наша керівниця дільниці сказала, що мама повинна написати заяву про те, що не отримувала російську пенсію. Я їм кажу: “Ви розумієте, що вона навіть ручку тримати не може, не те що й писати щось?”» – згадує Валерія.
Для оформлення пенсії Марина Петрівна в будь-якому разі має фізично перебувати в Пенсійному фонді. Організувати її переміщення до відділення – ще той квест для Валерії, бо самопочуття мами, каже, погіршилося:
«Майже тиждень у дорозі. Не кожна здорова людина здатна таке витримати. До того ж це нове місце для неї, а вона постійно рветься додому. Я намагаюсь їй щось пояснювати, але ж вона не розуміє. Часто навіть і мене не впізнає. Вона неспокійна, погано спить. Навіть швидку допомогу викликала, бо в неї приступи були».
Яка ситуація в Геройському
За словами пані Валерії, вижити на Кінбурнському півострові було дуже складно: магазини не працювали, окупанти доставляли їжу з перебоями. Медичної допомоги там узагалі не було.
«На початку вторгнення місцева фельдшерка їздила в Скадовськ за ліками, мій хрещений возив своєю машиною. Допоки люди отримували українську пенсію, то робили замовлення. А потім виплати припинилися, прилетіло у фельдшерсько-акушерський пункт», – розповідає жінка.
По ліки чи продукти люди добиралися до Збур’ївки та інших сіл Херсонщини. Щоправда, поїхати туди окупанти дозволяли не всім. А згодом почалися атаки дронами, то й ця можливість зникла.
Ще одне випробування на окупованому Кінбурні – пережити зиму.
«Дрова у лісі зазвичай заготовляли. Але окупанти туди не дозволяли людям заходити, бо вони самі в основному там ховалися, та й у лісі заміновано було. Тому люди пиляли дерева в закинутих будівлях чи розбирали чужі дерев’яні паркани, щоб мати чим розтопити в хаті», – каже жителька Геройського.
Російські окупанти повністю замінували прибережну зону, серед замінованих хат – оселя сина Марини Петрівни. Окупанти знали, що власник – ветеран АТО. Через 2 тижні після евакуації матері в його хату прилетіло. Про це Валерії по телефону розказав місцевий священник.
Жінка припускає, що після оголошеної так званої евакуації в Геройському залишилося менш ніж 20 людей.
Головна світлина: фото довоєнного часу із соцмереж
Джерело – Гривна
