«Сльози лилися градом – я не знала, що робити. Підняла голову до неба, по обличчю били холодні краплі дощу. Я благала про допомогу всіх моїх ангелів, усіх Всевишніх, щоб мені дали сили. Розуміла, що в холоді ми просто не переживемо ще одну ніч».
Це – уривок з розповіді херсонки Світлани Трошкіної. Починається її історія приблизно з осені 2022 року, коли вона зі стареньким батьком на декілька днів поїхала на дачу на лівобережжі. У Херсон повернулися лише через рік, переживши холодну зиму, затоплення, переправу через Дніпро під ворожими обстрілами. Як їм пощастило вижити в тому жахітті, пані Світлана розповіла «Гривні».
Далі – пряма мова.
***
Кажуть, що все з часом забувається чи притупляється, але рік, який ми прожили, назавжди залишиться в моїй пам’яті. Бо це був рік виживання та боротьби за життя. Рік допомоги від зовсім чужих людей. Рік очікування приходу до твоєї домівки непрошених гостей. Очікування прильотів, втрати знайомих і рік спустошення – як будинків, так і душі.
Дехто каже, що має два дні народження. Тепер і в мене їх два.
Раптова зимівля на дачі
Ми поїхали з татом на дачу на вихідні, але сусіди вмовили залишитися. Погода була чудова, тож їхати до міста зовсім не хотілося. Я купила продукти, ми насолоджувалися гарною погодою та роботою на городі – раділи першим фруктам та овочам.
Починалася осінь. Сусіди потихеньку почали роз’їжджатися з дач. Загалом залишилося 12 людей у 10 дачах із 20-ти. Виїхали й наші сусіди, з якими ми тісно спілкувалися, їздили за продуктами до Голої Пристані. Вони залишили нам 2 котів та мішок корму, сказавши, що на 2 тижні вистачить.
Ми вирішили залишитися ще ненадовго. Уже почали руйнувати міст через Дніпро, і проїзд по ньому був неможливий. Шлях у Херсон пролягав лише на катері.
Невдовзі ми почали збиратися в місто. Нам треба було взяти з собою трьох котів та собаку. Але коли ми приїхали на пристань, нас розвернули й сказали, що тепер проїзд – лише за особливими перепустками. Довелося повернутися на дачу.
На жаль, ми так і не змогли виїхати. Виїжджати, як пропонували волонтери, через Крим теж було ризиковано. Батькові 90 років, він ходить на милицях, тому піший перехід не зміг би здолати.
Ми не були готові до зими. Тому почалися проблеми із заготівлею дров на зиму, пошуком теплого одягу та взуття. На допомогу прийшли жителі села Кардашинка. Це Люди з великої літери, які віддавали нам просто так овочі, продукти, речі, пропонували допомогу з будь-яких питань.
Зима була не дуже холодною, та нам довелося пережити чимало. Коли закінчилися гривні, ми цілий місяць просиділи на запасах, які були на дачі. Їли двічі на добу. Світло як зникло у жовтні 2022 року, так і не з’явилося. Зберігали продукти надворі – накривали мисками й клали зверху каміння. Але дуже часто бездомні голодні собаки з’їдали нашу їжу й залишалося їсти порожній суп та варену картоплю, яку давали кардашинці. А ще треба було годувати тварин. Мої їли сиру шкірку з картоплі, моркву, кашу з гарбуза.
Наш ранок починався з годівлі всіх тварин, які приходили до нас: спочатку вони ходили навколо нашої дачі, а потім усі оселилися в нас. Була дуже дружна компанія котів та собак.
Небезпечне сусідство
Відлуння війни ми спочатку чули десь далеко. Над верхівками наших дач пролітали великі бомбардувальники. Після прильотів були зруйновані дачі. Згоріла одна дача повністю, благо, там не було людей. Гинули дачники, які просто йшли селом до своїх дач або за молоком.
В один із зимових днів у наш садовий кооператив приїхали машини з російськими військовими, вони заселилися в порожні дачі. І почалися тривожні дні. Нам не дозволяли ходити по дачах, ми перебіжками ходили одне до одного в гості. По телефону було небезпечно говорити. Інтернет я ловила на другому поверсі, тож усі сусіди, кому треба було поговорити з рідними, приходили до мене.
Військові жили неподалік, і щодня ми чули, як зламували дачі, які були навколо нас. Вечорами в темряві ми довго не спали, прислухаючись і чекаючи, що до нас можуть теж залізти.
По хліб треба було ходити за 27 кілометрів на трасу. Ми збиралися групою дачників і ходили до магазину. Бо самотужки ходити було небезпечно: дорогою, що веде до магазину, їздили танки та ходили військові зі зброєю.
Зиму ми якось пережили. З весною прокинулися й надії на нашу перемогу та нормальне життя. Ми обробляли свій город та городи сусідів. Уже почали цвісти дерева, картопля, зріла смородина, але настав день, який зруйнував життя багатьох.
Шалений потік води
Росіяни висадили в повітря Каховську ГЕС. Ми не знали цієї новини, оскільки не працювало радіо, інтернету не було. Але мені зателефонувала приятелька й повідомила новину. Масштабу руйнування ми не могли навіть уявити.
Увесь кошмар почався приблизно о 15:30 – я вийшла покликати кішку й почула шум води. Піднявшись на другий поверх, я з жахом побачила, що з трьох боків просто мчить потік води. Я вийшла за хвіртку й побачила, що цей жахливий потік ішов уже по доріжці. Вода просто з неймовірною швидкістю наближалася до воріт.
Мене охопила паніка, я не знала за що хапатися і кого рятувати: себе, тата чи тварин. Батькові я швидко дала в руки ковдру та подушку й виштовхала на другий поверх. Почала швидко піднімати на другий поверх хоч якісь речі, воду. Встигла підняти одного кота та собаку.
Побачила у вікно, що по коліно у воді йде сусідка. Розуміючи, що до своєї дачі вона не дійде, я крикнула їй, щоб вона якось ішла до нас. Вода таким потоком прибувала, що просто збивала з ніг. Коли вона дійшла до грудей, ми побігли на другий поверх.
З продуктів у нас були тільки гречка, пів хлібини, цукор, 2 консерви та корм для котів. Пакет з їжею я не змогла підняти на другий поверх.
Вечір пройшов у вимірюваннях рівня води. Ми тільки й спостерігали, як зникають верхівки дерев, паркан, дах сараю. До ночі вода дійшла до стелі першого поверху. Найбільше роздирали слух звуки мукання корів, скиглення собак, нявкання котів, які були у воді. Ми розуміли, що вода була на рівні приблизно 4,5 метра.
Якось пережили ніч – зранку ніхто не захотів навіть їсти. Подивилися у вікно – навколо була одна вода, видовище просто вбивало. Крізь тишу почули ніби стукіт весел об воду. Усі почали прислухатися – і точно почули голоси. Ми закричали, що тут є люди. Але нас, мабуть, не почули.
Ми заливали гречку водою, ставили її на сонечко, і вона трохи набухала. Ще мазали на хліб паштет, і це була вся наша їжа. Нас було троє та дві тварини. Розтягували їжу, як могли, бо не знали, коли спаде вода.
Острів врятованих
Ближче до вечора на третій день ми знову почули стукіт весел. Почали кричати. Виявляється, наші рідні додзвонилися до жителів Кардашинки, нас почали шукати. Нас усіх зняли з другого поверху й відвезли на острівець до Кардашинки, де вже були й наші дачники, і люди з довколишніх сіл.
Із цього острова на човнах людей вивозили наші військові, ризикуючи життям. Першу ніч ми провели просто неба – хтось дав матрац, хтось ковдру, хтось куртку. Але була ще й друга, третя, четверта ночі… Їжі в нас не було. Селяни пригощали молоком, військові з дронів скидали консерви, ліки, воду. Лише на четвертий день прийшли 2 човни, але ми не встигли. Бо поки я добігла з татом, вони були повністю зайняті. Та й у першу чергу вивозили тяжкохворих, які перебували на інсуліні.
Увечері дуже похолодало, а вночі почалася страшна злива. Я не спала, тримала над татом плівку. Мої речі наскрізь промокли. Вітер був холодний, зносив наше укриття, і з мене стікала вода струмком.
О п’ятій ранку я підняла тата. Віддала останні сухі шкарпетки та куртку й відійшла трохи. Сльози лилися градом – я не знала, що робити. Підняла голову до неба, по обличчю били холодні краплі дощу. Я благала про допомогу всіх моїх ангелів, усіх Всевишніх, щоб мені дали сили. Розуміла, що в холоді ми просто не переживемо ще одну таку ніч.
Почала шукати на острові якісь дрова. Коли вкотре спустилася до води в пошуках дров, побачила на березі 2 човни. Хлопець, який стояв біля них, тихо попросив мене передати людям, що приїхали вивозити в місто. Я перепитала, в яке місто, бо він був у цивільному, і я не одразу зрозуміла, що це наші хлопці. Почула, що вивозять до Херсона, і в нас є лише кілька хвилин.
Я просто злетіла на гірку, крикнула татові, щоб швидко спускався. Батька внесли в човен, а мені ніби вже не було й місця. Але мене теж впхнули, хоч хлопець і кричав, що човен уже перевантажений.
На жаль, кіт з переляку втік і часу шукати його не було. А песик стояв на березі й тужно дивився на мене. Мені передали його, хоча ми вже й відпливали.
Смертельна переправа
Я взагалі люблю воду – ми завжди користувалися човном, переправляючись на дачу. Але ця дорога додому здавалася нескінченною – вона назавжди залишиться в пам’яті. Дорога втрат, смерті, жаху, почуття безвиході та страху.
Коли ми від’їхали від берега, то попередили хлопців, що напередодні бачили російських військових, які поїхали в бік міста, але не повернулися. Тож десь могла бути засідка. Спочатку ми їхали спокійно, через дачі, які були на воді, зачіпляли чийсь паркан, якісь верхівки дерев. Ми дивилися на всі боки, щоб попередити хлопців, якщо помітимо якийсь рух. Подекуди в будинках були люди, дивилися на нас із вікон.
І раптом жінка в човні сказала, що побачила військових на другому поверсі дачі. Водночас пролунали постріли. Жінка, що сиділа біля мене, скрикнула, упала мені на плече й знепритомніла. Інша сказала, що там військові – і тут я з жахом побачила її всю закривавлену, пів обличчя просто відвисло. Іще одного чоловіка одразу вбили.
Найдивовижніше, що паніки в нас не було – усі як сиділи на своїх місцях, так і залишились, хоча були поранені вже не раз.
Дорога додому була дуже довгою і важкою. Коли потрапила куля в мотор і човен почав сповільнювати хід, я дуже злякалася. А коли нам напереріз помчали 2 човни, це стало останньою краплею. Нам із татом сказали швидко перейти на корму, бо човен втрачав хід. Ми лежали на підлозі корми в калюжі крові, бо було багато поранених. Човен набрав швидкість, і хлопці вивели його на наш бік.
Нарешті вдома
Коли ми нарешті перепливли Дніпро й під’їхали до суші – а суша починалася на вулиці міста, бо все було залите водою, – я побачила наших хлопців. Емоції просто переповнювали.
Мене підхопили на руки двоє військових та винесли на сушу. Потім відвезли до якогось центру. У цей час у приміщення забіг собака, якого я забрала з лівого берега, ще бігала собачка тієї жінки, яку поранило в обличчя. Я забрала обох із собою. Мені дали новий одяг, набрали повну сумку продуктів для нас із татом і для тварин, і я поїхала машиною шукати тата, бо нас розділили. Його я знайшла в іншому пункті збору людей – йому було погано, тому викликали швидку допомогу. Нам запропонували тут же переночувати, але ми відмовилися, бо дуже хотіли додому, де не були цілий рік.
У мене була давня мрія: коли я вийду на пенсію, поїду на дачу, заведу собаку, буду пити каву на світанку, ходити босоніж по росі, вирощувати помідори, гуляти з онуками, спілкуватися з такими ж дачниками. І взагалі почати жити. Зараз я мрію побачити своїх рідних, обійняти свого сина, поїхати на свою улюблену дачу, насолодитися тишею та життям, побачити тих людей, з якими мене пов’язала доля. Дуже сподіваюся, що моя мрія здійсниться.
Записала Наталія Кулеба
Ілюстративне фото із соцмереж
Джерело – Гривна
