Після смерті чоловіка Надія не могла змиритися з тим, що не знає всіх подробиць його загибелі. Тому вона звернулася до проєкту "Я не забуду" на телеканалі "Дім" із проханням допомогти розшукати побратимів В'ячеслава.
Ведуча — Ірина Хоменко.
Останнє кохання
В'ячеслав Пунтус (позивний "Марк") родом із села Киселівка Херсонської області. Із серпня 2024 року він виконував бойові завдання на Курському напрямку, загинув 24 листопада 2024 року в Сумській області. Через тиждень В'ячеславу мало виповнитися 32 роки.У мирному житті В'ячеслав уже мав сім'ю, двох дітей. Але стосунки в шлюбі не склалися, і вони з дружиною розійшлися.
З початком повномасштабної війни В'ячеслав пішов захищати Україну. Ще в період строкової служби він був артилеристом, тож продовжив цей напрям і з 2022 року — був головним сержантом-командиром знаряддя в самохідній артилерійській батареї.
"У мене був перший чоловік, у нас не склалося. Він почав підіймати руку, і я пішла від нього. Якось виклала відео в TikTok, і мені написав Славік — спочатку коментар, потім у особисті. Попросив номер телефону, того ж дня він зателефонував, і так почалося наше спілкування. Він був на 11 років старший за мене, але я цю різницю взагалі не відчувала", — розповідає Надія Пунтус.
"Наше кохання було настільки шаленим, що ми навіть набили татуювання. Перше татуювання я зробила в серпні — його ім'я. Слава тоді якраз п'ять днів був не на зв'язку. А він набив мій портрет біля серця. Це було через чотири місяці після нашого знайомства", — ділиться Надя.
24 листопада, неділя. О 8 ранку Надя поговорила по відеозв'язку з В'ячеславом, він поспілкувався з доньками, і обіцяв написати ввечері після повернення із завдання. Але так і не написав. Зателефонував його командир і повідомив, що В'ячеслав загинув під час виконання бойового завдання.
Надя одразу ж попрямувала до Сум, сподіваючись, що це якась помилка. Офіційне впізнання проводилося в морзі. Це був В'ячеслав.
В'ячеслава Пунтуса привезли додому 30 листопада — у день його народження, а похорон відбувся 1 грудня — це була перша річниця вінчання Слави і Наді.
Після загибелі чоловіка Надя набила ще два татуювання: образ їхньої родини, а на руці — дати народження і смерті В'ячеслава.
"Він хотів звільнитися зі служби. Він говорив, що у нього вже на це нервів не вистачає. Що він дуже втомився. Ми будували плани на майбутнє, хотіли будинок у Чернівцях, хотіли відкрити кафе. Якраз перед загибеллю Слава оплатив мені курси на баристку, і я планувала почати навчання", — розповідає Надія.
Окупація рідного села
У В'ячеслава, крім дружини і дітей, залишилися літні батьки. Євген та Ірина Пунтус застали російську окупацію, і дивом встигли вирватися з неї.Вони жили на правобережжі Херсонщини — село Киселівка Чорнобаївської громади. На початку повномасштабного вторгнення, 2 березня 2022 року, село захопили російські окупанти. Українська армія визволила Киселівку, як і всю правобережну частину Херсонської області, через 8 місяців — у листопаді.
"Коли почалася війна, наш голова всім розповідав: росіяни прийдуть, і буде все як раніше, ніхто вас чіпати не буде. Люди в це і вірили", — каже Євген Пунтус.
З батьками мешкала донька зі своєю сім'єю — з чоловіком і донькою. На жаль, у доньки, зятя та онуки проблеми зі слухом. Їм було найважче зрозуміти, що почалася війна, бо вони не чули обстрілів.
"Ми сиділи без світла. Ні борошна не було, ні хліба, ні грошей. Вода в нас була — та й то не питна, а технічна. У сусідів просили генератор, щоб хоч таку воду накачати. Але в нас було господарство — завдяки ньому і трималися", — продовжує Євген.
На старенькому автомобілі "Жигулі" родині вдалося виїхати з окупації.
"Нам розповіли, що минаючи блокпости можна виїхати через сусідній Снігурівський район Миколаївської області. Тільки треба було потрапити в автоколону. Ми чіпляли на дзеркала білу матерію, на вікна — напис "Діти", так ми їхали колоною. Але нас одразу попередили про те, що це все одно великий ризик: що росіяни випускають на підконтрольну Україні територію, але після цього ззаду випускають по колоні "Гради". Так кілька колон розстріляли", — згадує Євген.
Євгену з родиною пощастило, вони виїхали вдало. У Миколаєві звернулися до Червоного Хреста, там порекомендували вирушити до Одеси, бо Миколаїв щодня обстрілювався.
Після Одеси сім'я попрямувала до Польщі, де зараз і перебуває.
"Знімаємо трикімнатну квартиру. Працюємо на фабриці заморожених овочів і фруктів. По 12 годин зміна. Я тягаю ящики по 10-20 кілограмів. А що робити? Треба допомагати доньці й онучці, через проблеми зі слухом їм важче знайти роботу. Звичайно, важко, але працюємо", — каже Євген.
Про те, що син В'ячеслав пішов на фронт, батьки дізналися вже в Польщі. Звісно, і відмовляли, і переживали. Але рішення В'ячеслава було твердим. А в листопаді минулого року їм зателефонувала Надя, і повідомила, що Славік загинув.
Подробиці загибелі
Ні Надія, ні батьки В'ячеслава не знали подробиць його загибелі. Спілкуючись із фронту, він особливо і про службу не розповідав. Надія хотіла дізнатися деталі, тому звернулася по допомогу до проєкту "Я не забуду".До студії "Я не забуду" приїхав Руслан Титиш, побратим В'ячеслава.
Руслан отримав повістку в червні 2022 року, а вже 6 липня потрапив до 47-ї бригади, де й познайомився з В'ячеславом. З липня 2022-го до кінця 2023 року вони служили в одному взводі.
"Скажу відверто, В'ячеслав любив свою роботу. Він постійно вчився, вдосконалювався, це було його. Він повністю віддавався службі. Наприкінці 2022 року він став командиром гармати. Він витрачав свої гроші на екіпіровку, на те, щоб гармата була обслужена, щоб усе було забезпечено. В'ячеслав знав свою роботу. Під час бойових виходів із ним було спокійно. З ним легко було працювати. Він не нервував, не панікував. Він був найкращий командир", — згадує Руслан.
Востаннє Руслан бачив В'ячеслава за чотири дні до його загибелі — перед крайнім його бойовим виходом. В'ячеслав як командир гармати виїжджав із розрахунком на позиції в районі села Юнаківка Сумської області, що недалеко від кордону з Курською областю РФ.
"Ми з ним поговорили в середу, а в неділю його не стало. У день його загибелі, 24 листопада, була тепла погода, сонечко було яскраве. Наш взвод також вирушив на вогневі позиції, але спочатку нам треба було завезти провізію. Ми приїхали, куди нам треба. Розвантажувалися, і по рації передали: "Марк" — "двохсотий" і два "трьохсотих". "Марк" — це був позивний Слави. Я був від нього за 10-15 хвилин їзди. Вони якраз працювали по цілях, але прилетів дрон "Ланцет". Їхня гармата ще була заряджена, не встигли зробити постріл. Вибух. І в "Марка" влучив осколок. Попри те, що він був в екіпіровці (він до техніки безпеки ставився серйозно) — не врятувало. Як потім сказали медики, смерть була миттєвою, не мучився", — ділиться подробицями Руслан.
"Ми були на сержантських посадах, постійно працювали разом, підтримували, підказували один одному. Можна сказати, що ми були друзями", — каже Олександр.
Знайомство і згодом кохання до Наді дуже окриляло Славу, він замислювався про створення міцної родини. Олександр підтримував бажання друга звільнитися зі служби заради сім'ї.
"Служба — це завжди ризик, завжди можна не повернутися із завдання, і Слава це прекрасно розумів і хотів піти зі служби. І він мав на це повне право. На жаль, зараз немає чітких термінів служби, і кожен тягне, скільки може. Я думаю, що Слава вже на той момент досить багато зробив для того, щоб звільнитися. Слава справді був дуже хорошим командиром, сержантом. І за ці роки на фронті він зробив величезний обсяг роботи", — зазначає Олександр.
