Вдома у сестер Мазуніних пахне випічкою. Вони підготували до відправлення вівсяне печиво. Його пече Людмила і передає доньці Олені, а та, в свою чергу, – українським військовослужбовцям.
"Я так напекла дочці торбочку, а вона передала і свого щось додала хлопцям: "Мам, хлопці тобі сказали дякую за прянички, такі хороші!" А я солдатам переказала, що можу ще напекти. Вони погодились і все, я бігом. Ось, бачите, — купа пряників, цілий ящик, бо повинні приїхати і забрати. Я їм роблю вівсяні пряники з медом. Там і кориця є, і ваніль — що сама собі придумаю", — розповіла Людмила Мазуніна.
Тетяна Мазуніна плете килимок зі стрічок тканини. Суспільне Херсон
Старша сестра Людмили Тетяна в’яже килимки зі стрічок, зроблених зі вживаних речей. Їй 91 рік і це єдине, чим вона може займатись через вік, каже жінка. Минулої зими, розповідає, зробили тисячу плетених килимків.
"Ріжемо і в'яжемо. Люся більше ріже, а я для того трохи сліпа. Ну, зате я в'яжу це все. Воно, може, нікому й не треба, але думаю, хтось візьме, підмостить собі чи коліна накриє. І це мені дає якесь життя. Все ж таки мені вже 91 рік", — ділиться жінка.
Сестри Мазуніни знайшли собі такі заняття після того, як повернулись додому з дачі на лівому березі Дніпра. Коли Херсон звільнили, вони опинились в ізоляції – до Олешок їх не пускали російські військові. Людмила розповіла, що вижити змогли тільки завдяки риболовлі.
"Я на човні виходила навіть взимку. Розбивала кригу, бо сітка стояла замерзла. Я гупала веслом або чим-небудь — так потихеньку, потихеньку. Там треба було в озері порозбивати метрів сто криги. Риба була, риби було як ніколи. То ж заборона була, але ми трохи ловили, адже треба було якось виживати. Оце наварю, завантажу на човник і розвожу. Тому дам, другому, іншому. Кричу: "Льоня, давай каструлю! Привезла юшку". То риба нам навіть набридла – борщ із риби, суп, котлети, вареники – все з риби", — сказала Людмила.
Людмила Мазініна і вівсяне печиво, яке жінка відправить українським військовим. Суспільне Херсон
Зранку 6 червня 2023 року вода стала стрімко прибувати, згадує жінка. Вона накачала гумові човни, склала речі і довго не могла докликатись сестру. Через півтори години вдалось прив’язати човен до труби. Дачі пішли під воду, говорить Людмила Мазуніна. Згодом жінки почули звук безпілотника, який кружляв над ними.
"Літає й літає. Ми вже по радіо чули, що воно таке. То я показую йому: "Що ти хочеш? Кидай вже на голову". Думали, що це рашисти. І він так різко присів над нами і кинув. То зараз смішно, а тоді злякались. Таня в одному кутку човна, я в іншому. Він кинув пакетик, а ми сидимо. Брати його чи не брати? Треба брати, виходу немає. Розмотуємо, розмотуємо, а там записка. Вони її трубочкою закрутили у горловину пляшки з-під шампанського, бо товста така пляшка, важка. І там написали: "Тримайтесь! За вами приїдуть ЗСУ!" А зі зворотного боку – дитяча картинка, яку нашим солдатам шлють", — розповіла жінка.
Тетяна Мазуніна формує клубок зі стрічок тканини. Суспільне Херсон
Дрон вказав сестрам Мазуніним шлях у напрямку Херсона. Вони почали веслувати і згодом побачили човен, який приплив за ними.
"Не було ні комишу вже, ні дерев, ні кущів — нічого. Якось дивно. Ближче до Дніпра то де-не-де якась залізяка стирчала. І так якось потихеньку рухались. Один хлопчик дивиться, іншому переказує. То кричить: "Розтяжка!" Якось вони там все бачили. Один сидів за мотором і каже: "Нічого не питайте, бабусі, не відволікайте, їдемо". Доїхали. Він каже: "Пояснюю: їдемо в бік залізничного мосту, бо течія сильна, нас якраз буде зносити і ми сподіваємось, що приїдемо якраз на місце". А як доїхали туди, то сказав: "Зараз ми покуримо, а ви сидіть тихо й моліться". Дрон побачив, що ми на місці і полетів. Якби можна було знати, хто це був, то хоч подякували хлопчикам. Ми не знаємо і не дізнавались, хто там був. Та нам цього і не скажуть. Треба ціле розслідування якесь. Просто, якщо вони нас бачать, то дякуємо їм за все!" — сказала Людмила.
Суспільне Херсон