“Як змінилося все за два роки? Напевно, ненавидіти почала так, що дайте мені автомат, я постріляю. Бо ця невизначеність з усіх боків, чесно кажучи, викликає агресію. Бахвальство з нашого боку влади наробило багато біди, і з мобілізацією, і з усім. Зараз ми трохи зневірилися. Спостерігаю за людьми, яких знаю. Деякі зовсім опустили руки. Слава богу, серед знайомих немає таких, які наклали на себе руки, ніхто розум не втратив.
Ніколи так не обіймалися
Нещодавно згадувала про свою знайому, яку давно не бачила, і випадково її зустріла на базарі. І я так зраділа їй, тільки тому, що побачила її живою. Це така була сильна емоція у нас обох. Ми так ніколи не обіймалися. У цей день було дві такі зустрічі. З іншою знайомою, з якою зустрічалися до війни тільки по роботі, теж ніколи не обіймалися. По-перше, було приємно чути українську мову. Я спочатку перескакувала на суржик, а потім заговорила українською. По-друге, говорили хвилин 10 про все на світі, наче ми давні подружки.Мародери — це вороги
Я дуже рідко виходжу в місто, в основному, для того, щоб купити щось для своїх тварин. На початку окупації ще було з ким спілкуватися, був зв’язок, зараз цього всього немає, і це пригнічує найбільше, що ти тут зовсім беззахисний. Коли вночі бачу ліхтарі мародерів у хаті моєї колеги, то я нічого не можу зробити. Вони вже мародерили багато разів, не знаєш хто — чи вороги, чи свої? Я вважаю мародерів ворогами також. Ми з сусідом закрили все, що могли, але мародери все одно лізуть.Я боюся і стала черствішою
Я взагалі боягузка по життю. Я боюся темноти, я боюся самій бути в хаті. Взагалі дивуюся, як я ночую у чужій хаті, щоб ніхто сюди не заліз. Біля мене по вулиці нещодавно в обгорілий будинок лазили мародери. Я б хотіла подивитися їм в очі, що вони шукають в обгорілому будинку? Довелося навчитися закривати вікна навхрест, бо ці сволоти навчилися ззовні відкривати євровікна. Страшно. Мені люди залишили ключі від своїх хат, не знаю для чого, бо я все одно не врятую їхнє майно. Я не піду з голими руками на грабіжників.У розмові з рідними стали “строїти”, чого ніколи собі не дозволяла. Як сталося з моєю родичкою, до якої я не могла додзвонитися. Вона поїхала в пенсійний фонд до Генічеська, а мені не сказала. Шоста година вечора, а людини немає. Тоді був аврал в тому пенсійному. Сусід мені розказав, що він був 11-й там, а повернувся додому тільки на початку 5 ранку. Бо першу людину запустили тільки о 14-00 дня. Стала черствішою і вимагаю чесного спілкування.
Двох смертей не буває
У перші вибухи, які були у Новій Каховці, серце ставало таким великим, що ти його чуєш. Але з часом звикаєш до таких обстрілів. У нас нещодавно був страшний обстріл, не знаю, що вони тут гатили, це був жах ми ще не були під таким обстрілом. Я сиділа між двох стін, підвалу немає. З дрону скинули снаряди, пів будинку немає, а від вибуху другого - у мого знайомого зірвало весь паркан, частину даху, вікна, двері вилетіли як сірникова коробка. У одного сусіда посипалася люстра, він давно вже виїхав. У іншого досі в даху стирчить снаряд ще з 29 серпня 2022 року, не знаю, чи він бойовий чи ні. Якщо вибухне, навіть не знаю, що робити.Кожного вечора як лягаю спати, сама до себе кажу: “Двох смертей не буває”. Єдине про що прошу, якщо прилетить, то щоб одразу померти. Бо якщо буде якесь поранення, тут немає швидкої допомоги, яка зреагує. Тим паче я без російських документів. Якщо це станеться вночі, то я не впевнена, що прийдуть навіть сусіди. Ніхто під час обстрілу не вийде зі своєї хати. смерть стала сприймати спокійно. З дитинства боялась смерті. Тоді думала, як це всі люди будуть продовжувати жити, а мене вже не буде. Після останніх подій в моїй країні смерть стала сприймати як закономірність. Людина приходить — людина йде з життя.
Такі люди тут і були
Страшно жити з людьми, які тут є. Я не знаю, як я з ними буду жити. Взагалі люди з цими допомогами та пенсіями — чокнуті. Більшість пенсіонерів будуть ненавидіти Україну, бо вони зараз отримують дві виплати, і російську, і українську, а так їм доведеться знову сісти на пенсію в 3000 гривень. Друга категорія людей — ті, хто працюють. Вони отримують високу зарплатню, в порівнянні з Україною. Вони теж, на мою думку, будуть ненавидіти Україну. Може, хтось голосно, може, хтось тихо.Такі люди тут і були, просто вони голосували за Януковича, за партію регіонів, за ОПЗЖ, а потім зраділи, що їм все дають — ваучери, гроші, квартири в Росії. Ви що, хотіли там жити? А чого ви стільки років тут сиділи? Треба їхати туди за високими зарплатами, і тепер вас там будуть ненавидіти — бо хохли.
Хочеться охоронця
Саме зараз хочеться надійного чоловічого плеча. Коли можна в обіймах спокійно заснути і відчувати себе в безпеці. Останні роки я живу сама і навіть до цього звикла. Але зараз хотіла б такого рукастого, який не тільки обійняв, а й в хаті щось зробив і щоб була повага до жінки, бережливе ставлення. Для мене ідеал чоловіка такий. Хочеться охоронця якогось.У пошуках сенсу життя
Ловиш себе на думці — навіщо далі жити? Ні, на себе руки накладати я не збираюся. Але вже ж наче все в житті зробила. Онуків правда немає в мене. Чи будуть вони, не знаю. Може і будуть, дай, боже, виживу, я буду вже немолода.Щоб люди повернулися
Іноді реву як білуга, коли думаю про наші зруйновані села. Ніяк не прочитаю про того американського підприємця, який відбудував якесь українське село. А я думаю, де ж взяти тих підприємців, які відбудують наші села. Хай ці будинки будуть однаковими у всіх, але щоб люди повернулися на свою рідну землю, щоб працювати на ній, так як вчили їхні батьки.Моя бабуся і дідусь пережили Другу світову. Бабуся розповідала про голодомор, сама з Полтавщини. То я наситилася тим болем, про який вона розповідала. Було так моторошно, коли я чула це дитиною. Бабусю і дідуся забрали неповнолітніми до Німеччини. Вона все пам’ятала до тонкощів. Номер табірний навіть свій пам’ятала. Розповідала, що їх погано годували. Вона була як дівчинка. Її забрали з карбідного заводу, з цеху прибирати в офіси. Дідусь потім потрапив в американську армію, коли відкрили другий фронт. Не пам’ятаю, як її вивозили, але ненависті до німців від бабусі я не пам’ятаю, як в українців зараз до москалів. Мабуть, вона не пережила знущань.
Ставлення до окупантів
Вони живуть недалеко і дуже некрасиві. Мені їх не шкода. Але я все дивуюсь — друга армія світу, яка вона є — це якийсь збір блатних і бідних, вибачте. У них немає єдиної форми, вони всі різні. Бачила, як ходили в літній формі взимку. Влітку 2022 року їх на базарі було повно. В їхній бік і дивитися не хотіла. Зараз їх, слава богу, менше, вони тепер як щури. Усі переодяглися в цивільний одяг, усі в чорному. Я, напевно, не буду любити чорний колір. Вони хочуть бути непомітними, але, як на мене, вони не схожі на людей.У кожного своя місія
Хочу звернутися до тих, хто з підозрою ставиться до людей, які залишилися жити в окупації, але у себе вдома. Я сама очі видряпаю, якщо мене хтось назве колаборанткою. Думаю, що в кожного своя місія. Кожний має знаходитися на своєму місці. Виїхали, значить виїхали, хтось покинув затоплену хату, хтось, щоб отримувати 100 процентів зарплати, а не бути на простої. У кожного своя межа страху і болю. Ну а ми залишилися. Є люди-коріння, які тримаються своєї землі. Тому ми чекаємо всіх”.Ірина Танчук, психологиня, психотерапевтка:
— Окупація – це різновид примусової ізоляції. Психіка людини в таких умовах буде реагувати на специфічні незвичні умови, такі як: обмеженість контактів з іншими, брак достовірної інформації та ресурсів, зовнішній контроль та психологічний тиск окупантів. Тиск загарбників буде впливати на вибір: прийняти нові умови як виклик чи ні?
Усі ці чинники впливають на неможливість розслабитись, оскільки постійно присутня загроза життю. Під час цих викликів людина має мобілізувати свої психічні та фізичні ресурси організму, сформувати інакшу поведінку та реакції для свого виживання в умовах ворожого середовища.
Особа може почати поводитися або реагувати не так, як раніше, з’являється стримування або «виключення» емоцій. Це може бути усвідомлено або підсвідомо. Тривалий тиск та напруження на емоційну та психофізіологічну сферу виснажує, але допомагає вижити.
Щоб підтримати себе рекомендується дотримуватися певних правил:
регулярні фізичні вправи,
підтримання спілкування з надійними людьми,
збереження власних цінностей,
обійми та турбота про близьких або домашніх улюбленців,
тобто те, що сприятиме виробленню гормонів, які відповідають за відчуття спокою, підвищення настрою та рухової активності, зниженню тривоги та страху.
— Я би не став романтизувати проживання в окупації. На мою думку, люди, які знаходяться там, це живий щит для російських військових. Чим раніше це зрозуміють цивільні, тим краще для них. Бо коли українські військові будуть заходити в місто, то доведеться вести бої. З мого досвіду у таких випадках менше половини цивільних вціліють. На мою думку, цивільні заважають більш рішуче працювати військовим.
Підприємці і лікарі — це ті, хто дозволяють людям бути в окупації, бо завдяки їм привозять товар і є послуги, можна відновити здоров’я або якось підтримати. Якби не було цих спеціалістів в окупації — усі б давно вже виїхали.
Вікторія Кулакова, співзасновник соціального підприємства "Це Крафт":
— Я не уявляю як живуть підприємці на окупованій території. Ні з точки зору економічних звʼязків, ні, особливо, з точки зору психологічного стану та самоповаги.
Ми переїхали і почали майже з нуля, лишалися на момент релокації тільки декілька контактів постачальників і правильні рішення, тобто відпрацьовані бізнес-процеси, яким треба було навчити нову команду.
Ми сьогодні отримали більше переваг, ніж можна було очікувати від релокованого соціального підприємства: швидко наростили обороти і змогли знайти людей в команду.
Як на мене, це основні виклики — знайти своїх людей. Бо люди — це основне, в них є найбільші ризики для проєктів, і в них є надзвичайні ресурси для розвитку. Думаю, підприємці, які в Україні, підтвердять, що навіть не канали збуту і зменшення попиту буде основним, а саме люди в команді. Ми вийшли з цього так, що беремо молодь і навчаємо. Це вихід.
Що ми ще не очікували — готовності українців і донорів дійсно підтримувати бізнес. Підтримка у вигляді покупок, у вигляді консультаційних програм і навчань, гранти на розвиток і масштабування. Це неоціненно. Це життя, якого могло просто не бути, якби ми вимушено не залишили рідні території та «теплі» херсонські умови.