Під час окупації Херсона утворилося багато подібних волонтерських спільнот. Люди, які ніколи не займалися волонтерством, ризикуючи власним життям, допомогали вразливим категоріям населення (багатодітним родинам, пенсіонерам, людям з інвалідністю тощо) продуктами харчування, медикаментами, засобами гігієни, а також евакуюватися на підконтрольну територію України. Така згуртованість та об'єднаність вкотре показала світові незламність українського народу.
Про ризики й складнощі волонтерства в окупації, творчість під вибухи та підтримку ЗСУ в ексклюзивному інтерв’ю Юлії Кісельової Інтенту.
Як кав’ярня стала гуманітарним штабом?
Від безвиході. Разом з сестрою включилися у волонтерство з 24-го лютого, вигребли все, що було вдома та на складі. В нас, крім кави та солодкого, був продаж напівфабрикатів і домашньої консервації, яку виготовляла мама. Молочну продукцію (вершки та молоко) відвезли до пологового будинку, а все інше роздавали на вулицях. Просто бачили бабусю чи дідуся і вручали пакет з продуктами. Їм було найскладніше, деякі настільки боялися, що не виходили з дому по два-три місяці.
Далі ми стали купувати овочі на ринку. Це було важко. Березень був дуже холодним, температура складала до -10 градусів, ще й сильний вітер. Черги по двісті людей, де на одного видавали максимум по пів мішка. Тому, наприклад, капусту доводилося ділити навпіл, щоб допомогти більшій кількості пенсіонерів. Фасувати все це вирішили у кав’ярні.
Поступово долучалося все більше друзів та знайомих, так до кінця місяця тут розгорнувся цілий штаб з постійною командою.
Ви відомі як "ДоброШтабХерсон". Звідки така назва?
Цю назву подарувала моя подруга Ксенія Макаревич. В один момент, ми зрозуміли, що треба розвести інформацію діяльності кав’ярні та штабу. І вона каже, ви стільки добра робите людям, тож хай буде ДоброШтаб. Це була спонтанна назва, але така влучна.
Як про вас дізнавалися люди?
До війни я була медійною особою, займалася фотографією і мала чималу кількість підписників в соціальних мережах. Тому почала записувати відео де і що можна купити, про волонтерство та загалом про ситуацію в окупованому місті. Натомість люди дякували за інформацію, залишали заявки, пропонували свою допомогу, донатили. Херсонці, які виїжджали, зносили до нас свої продукти, засоби гігієни, медикаменти.
В якийсь момент продукти стали привозити бусами. Зокрема фермери – овочі. Тут все було завалено ними, досі не відмили заклад від землі (посміхається). А Павло Серветник (переможець "МастерШеф. Професіонали", - ред.) передавав свіжий хліб. Все це ми розподіляли.
ДоброШтаб під час окупації. Фото надала співрозмовниця
Запитів було багато. Роздавати набори допомагали веловолонтери. Вони адресно розвозили пакети лежачим, маломобільним та хворим. А ось з навколишніх сіл люди приїжджали самостійно, заздалегідь домовившись з нами та склавши перелік потрібного.
Крім гуманітарної допомоги ви надавали можливість херсонцям заробити. Про що мова?
Одного разу знайома прийшла до штабу і пригостила всіх домашньою випічкою. Я хотіла заплатити, але вона відмовилася. Натомість сказала, що буде вдячна за борошно, цукор та інші інгредієнти для здоби. Тоді виникла ідея, що це може стати такою двосторонньою допомогою. Хто сидів без роботи й вмів щось випікати – нам продавали чи обмінювали на продукти. А ми додавали це до наборів. Особливо за солодким сумували діти, тож це був "скарб".
На ініціативу відгукнулося чимало херсонок, довелося навіть графік скласти. Бо викупати все водночас ми не були спроможні. А пекли пиріжки коробками, й такі смачні. Ніколи в житті не забуду їх смак.
Робота в окупації не припинялася, як це вдалося?
Чесно, не знаю, напевно, допомогла назва закладу "Єсенін". Але це точно було нелегко: постійний пресинг з боку окупаційної влади та відчуття поглядів російських військових з націленими автоматами за спиною. До нас неодноразово приходили з перевірками, але щоразу вдавалося викручуватися.
Для відведення уваги від штабу ми зробили з кав’ярні крамницю - розставили продукцію з цінниками й цим пояснювали наші запаси усього. Зауважу, що в цей період допомагали не всім. Працювали за складеними списками, а новим людям здебільше відмовляли. Тому що не знали, хто свій, а хто чужий.
Як розв’язували питання дефіциту товарів?
Різним чином. Найскладніша ситуація була з ліками. Тож влітку вирішили їздити через Василівку до Запоріжжя закуповувати необхідні медикаменти. Це було дуже складно й небезпечно. На той момент окупанти почали занадто прискіпливо ставитися до посилок: кожну розкривали, вимагали чеки, розписки від людей (ПІБ, на що хворіє, яких ліків потребує). До того ж займалися препаратами для важкохворих, тому їх склад викликав чимало питань. Ще возили підгузки та дитяче харчування, і коли залишалося місце – продукти. Крім того, тим же шляхом, ми отримували посилки з допомогою від друзів та знайомих, в тому числі закордону.
Кожна поїздка давалася важко. Багато сталося історій, наприклад, наші хлопці поїхали полями та потрапили під сильний обстріл. Їх не зачепило, але бус почав горіти. І вони все з нього почали викидати на землю та гасити. Привезли вантаж десь мокрим, десь чорним від гару, а десь розстріляним, виймали кулі з підгузок та тетрапаків молока.
Фактично ви не приховували, що волонтерили. Чи не було страшно?
Тоді про це не думала. Щобільше, в окупації я дала інтерв’ю одному всеукраїнському виданню. Про опублікований матеріал дізналася лише через два тижні від друзів. В статті моє ім’я та назву закладу змінили, але якщо зіставити факти – можна було легко здогадатися про кого й що мова. Коли зрозуміла наслідки, то не спала понад тиждень. В одну з ночей почула як під вікном зупинився "КАМАЗ", стало геть страшно, гадала що серце стане. Слава Богу, все обійшлося. Вони просто зламалися і ремонтувалися.
Через деякий час, після цього випадку, виїхала до Запоріжжя вже остаточно. Звідти продовжувала допомагати допоки функціонувала дорога через Василівку. Коли ж окупанти її перекрили – команда в місті просто роздавала залишки.
З перших днів деокупації думками та серцем була в Херсоні, рідні розуміли, що не втримують мене й просто сказали: "Їдь". Наш штаб почав працювати ще в більшому режимі, знаходячи нові можливості та нових партнерів для допомоги людям.
Сувенірна крамниця у прифронтовому місті. Звідки з’явилася ідея та що на меті?
В нас давно стояла баночка з дерев’яними магнітами у вигляді кавуна. Це хобі нашої постійної відвідувачки, медпрацівниці, Ольги. Після звільнення Херсона вони стали стрімко розпродаватися. Потім ми допомогли одній місцевій волонтерці організувати благодійний аукціон на підтримку ЗСУ. Лоти – іграшки у вигляді єнота з написом "Живи, Херсон, Живи", які вона виготовляє власноруч. Тоді ми вилучили майже 20 тисяч гривень.
Запит на подібні вироби тільки зростав. Тож ми вирішили спробувати відкрити продаж сувенірів. За кілька місяців масштаби зросли: з однієї полиці у кілька стелажів.
Усі вилучені кошти йдуть на допомогу нашим військовим. Напрямки різні - херсонський, запорізький, донецький та луганський. Деякі підрозділи вже звертаються до нас з конкретним проханням, які ми намагаємося закривати в найкоротші терміни.
Чим ще вирізняється ваша крамниця?
Хочеться, щоб люди дізнавалися більше про Херсонщину, її чарівні села та стійкий Херсон. Тому сувенірна крамниця містить виключно локальні вироби. Ґердани, варення, листівки тощо, – усе виготовляють місцеві майстри. При цьому, це не лише люди, які наразі проживають в регіоні, а й котрі виїхали. Наприклад, ляльок-мотанок нам присилає поштою дівчина херсонка з Болгарії.
Фото: Інтент/Яна Самко
А ще, наша ініціатива чудово розкриває творчі здібності та шукає нові таланти. Саме так я захопилася малюванням – пишу на гільзи краєвиди та знакові місця регіону. А ось металевих янголів вирізає із залишків снарядів хлопець-військовий, коли має час. Найголовніше для нас, аби ця діяльність приносила користь для суспільства.
Ця ініціатива зовсім не про туризм, тож яка реакція людей?
Людям подобається. Замовляють херсонці, які наразі проживають в інших регіонах України та закордоном. Кажуть, що для них ці вироби пахнуть Херсоном, домом. Тобто це ще й спрацьовує як моральна підтримка. Безпосередньо на місці сувеніри скуповують іноземні волонтери та представники ЗМІ. Мені здається, що всі обов’язково ведуть до нас гостей міста. Бо це не тільки фінансова допомога ЗСУ, а й додатковий розголос про Херсонщину та поширення української культури.
Чому після деокупації Херсона вирішили не полишати волонтерство?
Улюблене питання (посміхається, - ред.). Відповідь незмінна: поки в місті лишаються люди, яким необхідна допомога – ми будемо допомагати. Можливо і після війни продовжимо цю справу. Ще не знаємо, бо це дуже важко. Бувають моменти, коли приходиш додому і не хочеться нічого, морально знесилений. Тому що, по-перше, з 1 грудня 2024 року за новим законодавством ввіз гуманітарної допомоги ускладнився в рази, набагато менше стало постачатися продукції. А по-друге, люди вигорають, бо це дійсно втомлює та виснажує.
Волонтерство сьогодні це багато розмов з різними фондами, укладання домовленостей, поїздки на склади, підготовка наборів, приймання заявок від людей тощо. А ще, не всі розуміють для чого та як ми це робимо. Бо всі волонтери працюють по-своєму, в когось це дуже просто, тому що вони нічого не роблять, а в когось – складно. Насправді залишилося мало організацій, які продовжують працювати заради людей, а не своїх якихось інтересів. Зокрема, таких спільнот в Херсоні можна по пальцях перерахувати.
Чи є ефективний антидот вигоранню?
Найголовніше, знаходити час на відпочинок. І при цьому неодмінно вимикати телефон (посміхається, - ред.). Також, сил та натхнення надають люди. Коли говорять слова вдячності та підтримки – це спрацьовує, як джерело енергії для збирання й руху.
І безперечно мотивація. Я завжди кажу, немає безвихідних ситуацій, неодмінно потрібно шукати щось корисне. Війна та окупація – страшно, але подивиться, як ці події розширили коло наших друзів і можливостей. До сьогодні нашому штабу продовжують надходити посилки з гуманітаркою від зовсім незнайомих людей та організацій. Безмежно вдячні кожній людині, яка нас бачить, чує, розуміє.
Ми, своєю чергою, полишати Херсон не збираємося. Команда надалі намагатися підтримувати життя в місті, яке триває попри щоденні обстріли. Впадати у відчай немає часу – працюємо та чекаємо Перемоги.
Ігор Льов, Яніна НадточаРобота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.