Генічеськ – маленьке курортне містечко у Херсонській області на березі Азовського моря. У перший день повномасштабної війни російські військові окупували його повністю. Містяни, як і вся Україна, прокинулись від ранкових ракетних обстрілів. І вже за декілька годин у місті з’явилась велика кількість ворожої техніки. Люди ще не усвідомлювали, що “зелені чоловічки” у місті надовго, а відтак життя в окупації буде тяжким випробуванням, особливо для тих, хто мав яскраво виражену проукраїнську позицію. ZMINA збирає свідчення життя активістів, які провели довгий час у тимчасово окупованих містах та зіткнулись з погрозами, нападами й тортурами через свою проукраїнську позицію, які добре запам’ятали методи роботи російських військових з цивільним населенням, які знають, як працює російська пропаганда і що вона робить з головами людей за час окупації.
У цьому матеріалі розповідаємо історію Анастасії (ім’я змінено з міркувань безпеки), активної громадянки з Генічеська. Окупанти відкрили проти неї кілька справ, зокрема за відмову співпрацювати. Але найгірше, що “здала” її росіянам давня подруга, яка стала колаборанткою.
Вторгнення росіян і ранок 24 лютого 2022 року в Генічеську
Зранку 24 лютого відбувались масовані ракетні обстріли всієї України, у тому числі й Генічеська. За декілька годин російські військові вторглися в місто. Частина людей з проукраїнською позицією навіть не думали виїжджати з міста, усі очікували на швидку деокупацію і прихід Збройних сил України в регіон. Проте цього не відбулось.“Я дивилась як низько, прямо над головою, летить ракета і думала, що все – нам кінець. Після цього ракетного обстрілу у місті були перші жертви. Загинула цивільна жінка”, – згадує початок війни Анастасія.
На світанку українська поліція завантажилась в машини, взяла з собою зброю і поїхала в невідомому напрямку. О восьмій ранку росіяни захопили місцевий відділок поліції, у місто заїхали окупаційні танки, по всіх вулицях шли російські військові.
“У мене був шок. Я не вірила своїм очам. Я була готова кинутись на росіян. Усе своє життя я прожила в Генічеську і зовсім не хотіла покидати рідне місто”, – каже активістка.
Після першого дня вторгнення, згадує Анастасія, у неї склалось враження, наче повітря застигло і був вакуум.
“Тяжко навіть дихати було. Таке важке повітря було. Я навіть не можу словами це передати. Не можна дихати було. Таке було враження, що у нашому місті загинуло щось велике і воно смердить. Це, звісно, образно я кажу. Але дихати було важко і нічим. Їх стільки було… Все місто в окупантах”, – розповідає Анастасія.
Російська військова техніка біля ПТУ №17 у Генічеську, 27 лютого 2022 року. Фото: Радіо СвободаКрім того, активістку вразили деякі містяни, які святково зустрічали окупантів. За її словами, здавалось, наче вони цього чекали і от радіють, що це нарешті сталося.
“Я цих людей знала все своє життя. І тут я бачу, що вони з квітами зустрічають росіян. Це був перший шок. Потім почались пограбування, мародерство. Не було таких страт, як у Бучі, у нас вони робили все по-тихому. Наші колаборанти здавали всіх. Потім людей, яких здали, тягали по підвалах, катували, погрожували. Через це багато хто виїхав. Я ж не могла цього зробити, бо на моєму утриманні було шестеро собак і чотири кішки”, – говорить Анастасія.
Колаборанти допомагали знайти компромат на проактивних людей з яскраво вираженою громадянською позицією. А росіяни їх викрадали, допитували на “підвалах”, катували. Дехто після тортур і допитів повертався додому, та є й ті, чиє місцезнаходження і доля досі невідома.
Перший рік окупації росіяни не особливо чіпали людей. Масштабний терор почався з літа цього року після того, як усіх змусили брати російський паспорт і йти на псевдовибори про начебто приєднання Херсонської області до Росії. Тим містянам, які не погоджувались з цим, не виплачували гроші, цькували їх, втрачалась можливість не просто жити, а навіть існувати. Через якийсь час росіяни спільно з колаборантами регулярно проводили рейди по квартирах з перевіркою, чи мають люди російські паспорти. Якщо не мали – їх відразу забирали на допит.
До Анастасії росіяни також приїжджали не один раз. Найбільше її засмутило те, що “здала” її подруга, з якою вони дружили роками.
“Вона виявилась такого ватного спрямування, проросійського. Коли над нашим базаром летіли МІГи у напрямку Запоріжжя, щоб бомбити наші міста і моїх родичів, які там живуть, вона раділа і кричала, що це “наші летять”, “о, наші назад повертаються”. Розумієте? Я їй кажу, що вони бомблять моїх родичів у Запоріжжі, невинні люди гинуть, діти, а вона мені каже “шуруй у свою Польщу або Київ. Це була Росія і тут буде Росія”, – ділиться спогадами Анастасія.
Зараз у місті росіяни ведуть показові роботи – будують заводи, ремонтують дороги, кладуть асфальт там, де його ніколи не було, виплачують “хороші” гроші на дітей і пенсії пенсіонерам. Старше покоління все це “покращення” поглинає як губка.
Залякування, погрози й терор активних проукраїнських громадян
Коли росіяни вперше прийшли до Анастасії, у них вже була заведена на неї справа. Військові активно вишукували тих, хто не хотів брати російський паспорт і чекав на повернення України в місто. Серед таких містян була й Анастасія.“З серпня цього року почався тотальний контроль за тими, не взяв російський паспорт. До них приходила російська окупаційна поліція, щільно фільтрувала населення. Моя подруга з двома дітьми, яка досі перебуває в окупації, ховала дітей, не віддавала в школу, не брала їхній паспорт, російську гуманітарку. А інша подруга – вчителька української мови – перейшла на сторону окупантів і викладає тепер по-новому. От яка метаморфоза. Досі не можу пробачити цій людині”, – ділиться активістка.
Між собою люди з проукраїнською позицією вільно спілкуватись не могли. Був тотальний контроль за висловлюваннями, поглядами чи навіть короткими розмовами. Повсюдно були ті, хто доносив окупантам на активістів.
Проукраїнський мітинг у Генічеську в перші дні російського вторгнення
Анастасії інкримінували дві статті: перша – дискредитація російської армії, друга – участь в проукраїнському мітингу. Також вони звинувачували активістку в тому, що вона не йде на співпрацю з ворогом.
“Мене, коли перший раз забрали, я була така перелякана. Хвилювалась за своїх собак. Подумала, що, якщо вони мене посадять, то нікому їх буде годувати. А вже коли мене другий раз забирали, на мій день народження, 25 липня, і тим самим так “привітали”, то сказали, що відкрили проти мене ще одне кримінальне провадження. Але тоді я вже з ними по-іншому розмовляла. Чого їх боятись?! Я була вже на такій стадії, що хай буде, що буде”, – говорить Анастасія.
Під час допитів активістку росіяни не катували, каже, що їй просто пощастило. Бо знає історії з зовсім не позитивним закінченням.
“Мене допитувало троє. Один хороший, один поганий, а третій наче “своя людина”. Один погрожував, другий по-хорошому говорив. Це було як у фільмах. Правда, я не думала, що буду сама в цій ролі. На мене дуже тиснули психологічно, залякували, говорили, що рідних заберуть на підвали, якщо не буду з ними співпрацювати”, – каже активістка.
Росіяни хотіли, щоб Анастасія здавала їм людей з проукраїнською позицією. Хоча вони й так мали списки таких людей ще на самому початку вторгнення, тож який в цьому був сенс – не зрозуміло, каже Анастасія. Особливо цікавили окупантів чоловіки, які раніше брали участь в АТО, займали силові посади в місті, мали яскраво виражену проукраїнську позицію.
Під час обшуків у квартирі активістки росіяни знайшли книжку віршів письменника з Генічеська Олександра Прихненка. На обкладинці був герб України. Та і загалом вірші були проукраїнські патріотичні.
“У них така радість на обличчі з’явилась, наче вони у мене автомат знайшли. Вони настільки ненавидять все українське, що я просто ніколи не бачила такої злоби”, – говорить Анастасія.
Реалії життя в окупації
Першим шоком в окупації, пригадує активістка, була зрада місцевих жителів. Її цькували і обзивали “ждунихою”, просили кричати “Слава Україні”, привселюдно тикали в неї пальцями і морально пригнічували.Другим шоком було масове мародерство. Росіяни почали вдиратися в будинки людей, грабувати квартири, заходити в помешкання як до себе додому.
“І головне, що ти безсилий проти цього свавілля і не в змозі щось зробити”, – скаржиться Анастасія.
Росіяни також намагались купити у містян гарне ставлення до себе. Платили чималі гроші на дітей, пропонували високі пенсії, дозволяли не сплачувати за комунальні послуги.
Майданчик державності, місто Генічеськ. Фото: radiosvoboda.org
Тож, на думку Анастасії, негативний ефект від пропаганди під час майже дворічної окупації є. Цьому сприяли російське телебачення і радіо, блокування українських сайтів і контроль за тим, що читають місцеві, а також регулярні так звані свята вихідного дня з “прославленням російської армії”. Російська пропаганда стала потужним інструментом впливу як на доросле населення, так і на дітей. До прикладу, з минулої осені всі тимчасово окуповані українські школи мали перейти на російську програму, яка змалечку викривляє світобачення дітей і знищує їхню ідентичність.
“Дітей шкода. Ми втрачаємо їхні голови. Кожні вихідні росіяни проводять якісь свята, прославляють армію Росії, кожен біг-борд кричить “Слава армії Росії”, це вбиває кожного дня дитину. І це дуже важко”, – говорить активістка.
Через російську окупацію цього року влітку в Генічеську не було курортного сезону. Фото: Радіо СвободаВ якийсь момент Анастасія зрозуміла, що жити в окупації їй дуже тяжко і прийти за нею можуть в будь-який момент. Тим більше про це їй неодноразово говорила окупаційна влада. Вона відчувала, що після чергового допиту може не повернутись додому, тому виїхала з окупованого Генічеська. Здійснити цей план їй допомогли правозахисники з Центру прав людини ZMINA.
Зараз Анастасія після півтора року життя в окупації перебуває у родичів в одній з країн Європи. Проте вона відчуває, що довго не зможе жити за кордоном, і мріє про повернення у рідне місто.
У Генічеську, за її словами, лишається багато проукраїнських людей, які чекають на звільнення міста. Попри те, що росіяни Генічеськ вважають своїм центром Херсонської області, все ж курортне місто продовжує спротив через підпільний рух “Жовта стрічка”. Так, активісти розвішують жовті стрічки по місту, спалюють агітпродукцію росіян, розмальовують рублі і тим самим показують незгоду з окупаційною владою.
Фото: телеграм-канал “Жовта стрічка”
Є у місті й ті, кому довелось взяти російський паспорт, аби просто вижити в окупації: мати можливість заробити гроші, не втратити житло, яке змушують перереєструвати за російським законодавством, купити ліки чи продукти. Проте вони також продовжують чекати на ЗСУ і звільнення.
Крім того, важливо сказати, що в місті телебачення і радіо транслює російські канали і новини. Окупанти свідомо і цілеспрямовано дискредитують українську військову владу, переконують людей, що ніхто їх звільняти не буде, і тим самим пригнічують їхній стан. Але містяни знаходять достовірну інформацію можна в інтернеті. Вони мають по декілька телефонів, один з яких ховають, щоб дізнаватись справжні новини з України.
Людмила Тягнирядно