Сьогодні «Вісті», які видаються у Нововоронцовці – одна з небагатьох газет Херсонської області, які вдалося відновити, і єдина колишня «районка». Друковане видання знов приходить до читачів завдяки фінансовому сприянню Національної спілки журналістів України та її іноземних партнерів. «Те, що газета видається – це просто чудо. Бо через постійні обстріли наше селище та довколишні села майже вимерли», – в коментарі НСЖУ розповідає головна редакторка Ірина Кошарська.
– Доставки «Укрпошти» немає досі, – зітхає редакторка. – Селищна військова адміністрація нам назустріч не йшла, тож, здавалося, про вихід газети не могло бути й мови. Колеги з Херсона порадили звертатися до Спілки журналістів. Ми вирішили написати – й не помилилися. Тож дякуємо НСЖУ за допомогу! Тепер частину 600-700-примірникового тиражу продаємо уроздріб, частину передаємо безкоштовно старостам у села. Вийшло вже 6 номерів. Робимо газету вдвох із дизайнером Володимиром Поповим. Працюємо, як кажуть, на ентузіазмі, без зарплат. Єдиний стимул – те, що люди чекають газету. На жаль, наклад скоротився вдвічі, як і обсяг номеру – з 8 до 4 сторінок. Що, в принципі, ще не погано, бо населення Нововоронцовки скоротилося з довоєнних 6 тисяч до двох. Я вже не кажу про села.
Останній передвоєнний номер «Вістей» вийшов 24 лютого 2022 року. Відтак працівники виїхали в безпечніші регіони України. Ірина Кошарська також виїхала – до батьків у село Михайлівку. Здавалося б, усього декілька десятків кілометрів, але… Нововоронцовка залишилася вільною, а Михайлівка опинилася під окупацією.
– Усі казали, що треба їхати в село, бо, мовляв, окупантів села не цікавлять, – згадує Ірина Кошарська. – Тож до батьків поїхали і я, і мій брат, який постійно живе в Харкові. Але, як кажуть, не так сталося, як гадалося. 5-6 березня окупанти вже були біля арт-об’єкту «Кавун» і робили блокпости. Розпочався зворотній процес: люди стали виїжджати з села. Але багато кого повертали. Окупанти казали: «Вертайтеся назад, вам тут що, погано?»
Певний час у селі залишався інтернет, й Ірина переглядала новини. Дізнавалася, що робиться в інших окупованих населених пунктах із колегами-журналістами, й це додавало страху… Врешті всі свої журналістські документи Ірина закатала у банку і закопала на батьківському городі. Викопала, коли село вже звільнили.
– Я вдячна тим жителям села, які, знаючи, де я працюю, мовчали. Хоча окупанти запитували, чи є тут журналісти. Це вселяє віру в людей. Під час же окупації ніхто не міг напевне сказати, чи можна щиро розмовляти з тим чи тим односельцем. Було багато й приїжджих, тож ніхто не міг знати, чи співпрацює твій співрозмовник із окупантами, – розповідає Ірина.
Два місяці в жителів села не було нічого – ані борошна, ані солі, ані цукру. Виживали за рахунок запасів. Відтак самі почали відновлювати ще радянські млин, пекарню. З вільної території тишком-нишком передавали борошно, дріжджі, сіль. Так удалося забезпечити хлібом п’ять сіл.
– Певний час я продовжувала журналістську роботу, публікуючи матеріали на сторінці «Вістей» у фейсбуці. Але, коли по будинках почали ходити з обшуками, оглядаючи смартфони й вивчаючи, що ти читаєш і що пишеш, довелося видалити геть усі листування й акаунти в соцмережах. Бо могли схопити навіть за те, що ти заходиш у фейсбук, – згадує Ірина. – Шукали «нацистів». У «нацисти» могли пошити будь-кого. Це було б кумедно, якби не було так страшно. Брат сім місяців узагалі не виходив з двору й ніде не показувався.
Бої на Херсонщині велися переважно вздовж трас. Натомість, Михайлівка розташована віддалік від доріг. Тож у селі окупанти відпочивали між боями. Аж раптом стало чути вистріли, й стало очевидно, що фронт наближається до Михайлівки. Люди, зібравши тривожні валізки, поховалися в підвалах, щоб перечекати, коли фронт пройде селом. Також побоювалися, що окупанти почнуть виганяти людей далі на окуповану територію. Але звільнення сталося майже непомітно: лише наступного ранку жителі Михайлівки зрозуміли, що фронт уже по інший бік від села.
“Сім місяців ми вірили, чекали, що от-от наші славні хлопці, наші ЗСУ, виженуть ту нечисть із рідної Михайлівки. Нарешті цей день настав”, – написала тоді Ірина в соціальній мережі
– Першою несподіванкою стало те, що селом поїхали автівки без білих стрічок. До цього окупанти вимагали, щоб на кожне авто чіпляли білу стрічку. Дещо здивовані, ми з батьком поїхали на пекарню по хліб, – розповідає Ірина. – В центрі села на приміщенні сільради майорів Прапор України! В голові пронеслося: «Все! Наші! Слава Богу!» Тих емоцій не можна передати… Я підійшла до першого військового, якого побачила, й обійняла його. Всі плакали. Жінки, випереджаючи одна одну, пропонували хлопцям поїсти, чай чи каву. Це було останнє, що вони мали, але для українських військових не було шкода нічого.
Зі звільненням правобережних сіл Херсонщини випробування не закінчилися: розпочалися систематичні обстріли багатьох населених пунктів. Від села Осокорівка, приміром, не залишилося майже нічого. Іншим населеним пунктам пощастило більше. Але небезпека зберігається, й люди не поспішають повертатися додому. Тож читацька аудиторія відновлюється повільно.
Нововоронцовську громаду систематично обстрілюють. Фото селищної військової адміністрації
Офіс редакції «Вістей», на щастя, зберігся, хіба що скло у вікнах повилітало. Техніку та документи працівники забрали були додому.
«Вісті» виходили з 1935 року, пережили Другу світову війну. Тому газетярам дуже не хотілося втрачати своє видання. «Впевнені, що наше видання й нинішню війну переживе», – вирішили в редакції й почали шукати можливості для фінансування. Зрозуміло, що під постійними обстрілами економіка нормально працювати не може, тож про рекламу геть і не йдеться. Тут і нагодилася допомога Спілки журналістів.
– Коли завдяки НСЖУ 29 березня 2023 року вийшов перший після річної перерви номер газети, його одразу розкупили, а частину тиражу волонтери роздали разом із гуманітарною допомогою, – згадує Ірина Кошарська. – Реакція людей була приголомшливою: «Нарешті наша «районка» вийшла! Хоч якась частинка довоєнного минулого, частинка мирного життя!» І зараз у багатьох селах на звільненій частині Херсонщині досі немає електрики, тож газета для людей залишається, по суті, єдиним джерелом інформації. Працюємо і сподіваємося повідомити своїм читачам про Перемогу!
