Під час спілкування з людьми, які пережили окупацію, часом складається враження, що працюєш психотерапевтом. Тільки варто почати розмову, як це було жити під мінами, що чинив російський ворог, як люди починають виливати свій біль. І стає зрозуміло, що пережите залишиться з ними на все життя.
До повномасштабного вторгнення село налічувало 2,4 тисячі мешканців. Під час бойових дій у селі залишалося всього 15 осіб. Це престарілі, лежачі і двоє наших героїв. Але феноменом є те, що хоча село і зруйноване, уже рік тут немає ні світла, ні газу, і, грубо кажучи, голову ніде притулити, і село продовжують обстрілювати з лівого берега, але люди повертаються жити у свої зруйновані домівки.
На даний час уже повернулося майже триста осіб. Тому староста села Наталя Камецька через нас просила передати всім, кому тільки можна, що Олександрівка потребує допомоги з відновлення, особливо будівельних матеріалів, щоб якомога швидше відбудувати село.
Розповідь веде здебільшого син. Батько уважно слухає, киває і тільки інколи щось додає з прикрістю.
– Ото прийде сяде окупант-днровець і я тут сидю. Питає мене: страшно тобі? А він у таком обмундированії, з автоматом, бронежилеті, у шльомі, з магазінами, лимонками, ножом... А я йому: Та чого страшно? Не страшно...
Били. Просто так. Каже, бандерівці, гади."На калєні, сука", – кричить. А потім: ну, как вам?
Сігарєти об руки тушили. Просто так. Хто хотів, той приходив. Їх жило тут 500 чоловік. А нас у селі лишилося всього 15. У них ротація була кожні 20 днів. Гра у них була – бити нас. Мені ключицю переламали.
– От зуби вибили, – показує на беззубого рота. – Але то єрунда. Главне, що ми живі. Пока. Пока ще живі.
– Ми сім місяців у погребі спали. Сім місяців. У мене кашель тепер не проходить і ноги крутить. Але треба було обирать – щоб шальна пуля чи міна не вбила... он дивіться, до нас 12 мін прилетіло. Одну єлі-єлі розкопав. На два метри влетіла... Єлі розібрав її. Але мені пофіг. Я вже не боюся.
– Але це єрунда. Йдемо, покажу, як нам у кухню попало. Але то таке, главне, що ми пока живі.
– Стою у дворі, кормлю голубів і чую свист. Тоді як увалить, усе пробило і холодильник. Але це єрунда. Вона впала, але не розірвалася. Тоді я беру пшикаю, щоб відкисло, викрутив капсулу, положив на пінопласт, примотав і оддав саперам. Це була 120 міна.
– А йдемо покажу, як у сарай попало. Закриваю ото голубів увечері, як чую свист і як увалило сюди, а потім через 20 минут почало все горіти. Через хвилин 30 прилітає ще одна у свинарник...
– А ми вдвойом з батьою. І чим тушить?
– І документів у нас не було. Приїхали рускі, забрали паспорти, і кажуть: будемо вас виселять, на Судак какой-то, на Крим. Я сказав, нікуди ми не поїдемо. Гади.
– Усіх собак у селі вбили з пістолєта. Бо вони їм мішали. І ми їм мішали.
– Вітю Прохорова вбили. Гади, будьте ви прокляті, – додає старший з чоловіків.
– А чому ви не виїхали?, - цікавимося.
– А голубів хто буде кормить? Ми через голубів і не поїхали нікуди!
– Коли вони стріляли по Олександрівці, по школі, то, ізвеняюсь, не можна було в туалет вийти. Ви бачите, усе посічено.
– Рускі били. Мені осколками на виліт ногу пробило, – додає батько.
– Але ж їхні в селі і стояли, то як вони по селу стріляли? – запитуємо зі здивуванням.
– Ну і що? Ви що не бачите, що вони людей за мусор щитають, навіть своїх?! Били. І по своїх били. Вони он скільки часу вооружалися. А ми не вооружалися. Їхні люди в ніщеті живуть, а вони воєнні заводи строїли.
– Та вони самі це тут розказували. Наловили їх, обищали одне, а оказалось друге. Такі молоденькі тут були, по 19 год. Дві машини тут стояло. Одна – на Херсон, а друга – якщо не хочеш, то в тюрму.
– Разні були. Були й нормальні. Як между нами. І хліба дасть, і крупи принесе. А було таке – прийде і каже: Я прийшов тебе убивать. Знаєш? Знаю, кажу. - "Будеш рискаться, застрелю! Увижу с мобілой чи стволом, застрелю". Дураку понятно, що застрелиш. Там один взгляд чого вартий.
- Коли вони лягали спать, натягували розтяжки, щоб уночі ніхто не приходив їх убити.
– Скільки вони наших людей повбивали! Просто так. Він там випив чи накурився, то що там йому вбивать?!
– А були і уголовніки. Один прийшов голий, босий, тіко в трусах. Паролі знав. Тіко через два дні вияснили, хто він. Їхній був.
– Один витяг був пластіну з бронєжилєта, як почав бити мене по голові. Літом було.
– А той, що в мене стріляв?! - каже тато.
– Булат, сука така!, – додає син. (Мабуть, мав на увазі, бурят. – авт.).
– Я ніколи не думав, що вони можуть прийти в Олександрівку і ще й сидіть тут сім місяців. Дармоєди. Поховалися за хати і сиділи. Руки попередавлювали, що тепер і руки крутить.
– Типу наручники робили?, – уточнюємо.
– Так. Скрутили руки і в погріб. Просто так.
– Діму (сусіда. – авт.) застрелили. Та що хотіли, те й робили. Гади.
– Вивезли звідси все: стіралки, машини, турбіни, дрелі, сварки, доски, залізо, зерно... Та все. Скільки живності в селі було, коров, свиней... Нема нічого! Пустота.
– Я ото інколи думаю, щоб це було, якби люди не евакуїровалися? Їх би всіх перестріляли. У них така нєнависть була. Я вообще не розумію, як можна жить з такою нєнавистю?!
– Один казав: Я дома затіяв ремонт, а дєнєг нєт. Ну, я і прийшов сюда вас убівать, - розповідає тато.
– Уголовнікам то краще взагалі було не попадаться. Правда, папа? Їм все всьо равно було.
– Жрачку інколи привозили. То папа візьме і тим старшим жінкам отнесе, бо вони самі нікуди не ходили. І паралізовані тут лежали...
– У нас тут танк стояв коло двору. Гвозді вилазили, коли він стріляв. Кажу їм: та йдіть у поле стріляти. Ні, вони з села вели вогонь. Як ото нап'ються і гатять.
– Один прийшов у погріб, вийняв чеку і держить. Кажу, не чуди, що ти чудиш, не буде ні тебе, ні мене. Вставив назад чеку.
– Патронів мільйон... Кличе мене одна жінка. Каже, йди подивися, що там, бо там весь час хтось зі зброєю охраняв. Пішов, дивлюся, чи нема розтяжок... Глянув, а там цілий арсенал!..
– Усе б нічого. Але те, що били... Просто так. Я їм казав: Бог вам судья!
– Вони крали один в одного... Один койот з Горловки загнав тут щось на подвір'я і каже: ето всьо мойо. Після войни приїду, заберу.
– Прийде, візьме мене за горло і тримає... не знаю, що той путін собі думає. Прийти, усе розбити і що далі? І конца цьому немає. Моє мнєніє таке, якби там жизнь процвітала, то ніхто б не йшов воювати.
– Зараз усього вам вистачає?, – запитуємо.
– Так. Нехай Господь помагає тим людям, які нам помагають. Дрова нам дали. Плиту привезли. Проблема – вода, бо в скважину снаряд попав. Але ми їдемо і привозимо. Електрики немає. Але зроблять! І газ зроблять. Люди все зроблять. Главне, щоб вони не стріляли. Бо 8 марта як ударив. Гад.
Облаштували одну кімнату, де й ночують.
– Усе подєлаєм, – з оптимізмом каже син, – главне, щоб ми були живі, здорові, щоб вони не вернулися.
Чоловіки знають, що за село не можна виходити.
- Двоє поїхали по дрова і підірвалися на смерть. А один хлопчик вийшов тільки за село, ступив і йому відірвало ногу.
– Приїхали були американці до нас у село. Я їм кажу, ходіть покажу вам, за скільки тисяч кілометрів росіяни привезли ракети, щоб нас убивать.
Собака Кузя прибився до двору . Йому осколком вибило око. Але тепер у нього є дім.
Оксана Климончук, Євген Максюта, Укрінформ
Фото Євгена Максюти