Буває історія без імен та прізвищ. Але це ще не означає, що вона безіменна. Просто тимчасово саме така, яка є. Після здобуття Україною перемоги імена селян обов’язково будуть озвучені. А сьогодні посеред бою, болю, поту та крові ми їх не називаємо, щоб не нашкодити нашим живим героям...Битва за село Олександрівка на Херсонщині розпочалася 21 березня і триває досі. Уцілілих будинків практично не залишилося. На сьогодні констатують 95% руйнувань. В окремих кварталах залишилися лише фундаменти. Сильно постраждав центр села. Школа зруйнована вщент, нічого не лишилося з приміщення дитячого садка, у підвалах якого переховувалися селяни. Згоріла велика бібліотека Станіславської громади. Немає більше жодного фермерського господарства (склади і техніка зруйновані). До слова, чисельність населення до війни складала дві з половиною тисячі олександрівців.
Навесні 22-го місцевість захищали і продовжують це робити військові ЗСУ. Завдячуючи цим воїнам, орки не змогли піти на Миколаїв. Селяни своїх мужніх захисників вважають реальними кіборгами. Адже їхня фізична сила вражала своєю надзвичайною хоробрістю та витривалістю.
Очевидці розповідають, що під час бойових дій (а вони виявилися досить активними) взагалі не було зелених коридорів для евакуації. Взагалі! Люди на свій страх та ризик ішли пішки 40 км до Миколаєва, аби знайти порятунок. Таке рішення доводилося ухвалювати тому, що не бачили іншого виходу. Яка різниця, де померти – у селі під обстрілами чи в дорозі? То, йдучи до Миколаєва, була хоч крихітна надія вижити…
А якщо дозволялося евакуюватися, то лише на непідконтрольну Україні територію.
Село Олександрівка, що розташоване на узбережжі Дніпровсько-Бузького лиману, завжди вважалося інтернаціональним. Тут проживали українці, таджики, вірмени, азербайджанці, татари, удмурти, білоруси, молдавани, росіяни. Але всі вони були на боці України. Під час бойових дій лише одна сім’я москвичів вибігла назустріч російським танкам і кричала: «Ми москвичі, ми москвичі». Їх посадили на броню і вивезли в Білозерку чи Херсон. Так само потім орки вивозили на танках награбоване: холодильники, дитячі велосипеди, телевізори.
Село вміє плакати, як людина. Його серце розривається на шматки, коли пам’ять про померлих синів та доньок топчеться брудними ногами загарбників. Є свідчення очевидців, що у квітні цього року рашисти заїхали на кладовище села і могили АТОвців зруйнували танками…
Маленьке село на Півдні України – це велика родина, у якій досі підтримують зв’язок один із одним. Сьогодні олександрівці вважають себе рідними, хоча війна розкидала їх по світу. Зізнаються, як щоночі їм сниться рідне село, хати, садки, дороги, лиман, озера і кладовище, яке досі береже пам’ять прабатьків.
Херсонщину донедавна вважали краєм ризикованого землеробства. І це не даремно. Адже клімат та ґрунти диктували свої умови тим, хто прагнув отримати на ній врожай. І отримав. Лише після того, як її полюбив. Полюбив настільки, що прислухався до її душі, вивчив характер та вслухався в потреби. Земля Херсонщини останні десять років була багата на врожай ячменю та пшениці, добре родили горох, кукурудза, ріпак, льон, гірчиця, коріандр, соняшник. Сьогодні ж вона зорана снарядами, засіяна мінами, залита кров’ю своїх синів та доньок. Саме кров рідних дітей зробила її святою.
Світла пам’ять тим, хто жив та працював на рідній херсонській землі! Хто заживо згорів у власних будинках, під час евакуації в машинах, допомагаючи стареньким вибратися з села… Згадаймо безвісти зниклих та закатованих ворогом, поранених та тих, хто віддав своє життя за українське село Олександрівка… Вічна пам’ять хоробрим і вірним!
ОЛЕНА МЕДВЕДЄВА