Про село Мала Сейдеминуха почули у Калинівсьому - про те, що там відбувалися вуличні бої, і воно геть зруйноване, як і сусідні Сухий Ставок, Андріївка, Зелений Гай і ще багато інших сіл.
– Ходіть, покажу, – запрошує нас до себе додому.
Під час окупації тут залишалося 50 жителів зі 180.
– Корів у селі не осталося. Може яких дві. У нас було 70 корів, то почті всіх побило чи на мінах підірвалися. Отам корова валяється, там… Ми ще до всіх не добралися. Чого туди заходить, там міни. Отам як з танка лупануло, прямо з кар’єру… тут є що хочеш.
– Чому ви тут залишилися жити? – запитую.
– А куди мені було їхати? Мене хтось у списки вніс у Тероборону і мене не випускали. Сказали сидіти дома. І я сидів дома, лише корів виводив за город пастися. У село дорогу мені закрили, сказали, щоб даже не мелькав.
У селі днрівці стояли, падли. А там – уже російські війська. Але їх я лише один раз бачив. Вони прийшли звідкись зі степу. Були харашо заряджені.
– Грабували? – запитую.
Підходимо до хати господаря. Подвір’я родина прибрала і руйнування тепер виглядають не такими страшними.
– Ось тут погріб, у якому ми ховалися, – показує на місце, де лишилася тільки яма і кілька цеглин, – тільки ми виїхали, і сюди і влучило у погріб. Кухоньку нашу зруйнувало також.
– Хата ваша, бачу, вціліла.., – кажу.
– Та яке вціліла? Снаряд залетів у дах і прямо на горищі розірвався. Вікна були повилітали. Це ми вже хату відремонтували. Ось тут снаряд під землю зайшов, а оце був наш гараж, – показує на геть знищене приміщення.
Моїй корові відірвало ногу. Приїхали зі Снігурівки, дорізали і забрали її за чотири тисячі.
Оце я поотмічав червоною лєнточкою снаряди, які в нас на городі стирчать.
Оце пасіка моя, а тут вівчарку нашу розірвало на куски.
Наші зайшли сюди 9 вересня. Заходили через мій двір. Сказали: батя, уходь, бо тут буде пекло. І 14 вересня ми покинули село. Я своїм москвичем по польовій дорозі виїжджав. Солдати наші, коли заходили, то розмінували.
Наші хлопці, коли прийшли, сказали: Дядьку, ми за вами спостерігали півтора тижня, щоб сюди зайти.
– А сюди можна йти?, – з острахом запитую.
– Та я вже тут ходив. Якщо помрем, то хоч вмєстє.
Сміється.
– Я уже потєряв був чуство страха… Неділі три нікого з нас у селі не було. Тільки солдати. У селі велися вуличні бої. У мене за хатою стояв БТР…
Річку Інгулець заміновано. Вони літом там приїжджали і мінували. Одному там ноги відірвало. Щоправда, не знаю, чого він там лазив. А туди он – кинули протитанкові міни, бо там можна було переїхати річку вбрід.
– Та не знаю, пока так. Мене гукають, де жити. Але я тут родився, тут женився, тут, наверноє, і здохну.
– Але все одно виводили корів?
– А що мені було робить? Чим їх кормить? Куди я їх міг діть? Оркам отдать?
Ось тут перша ракета була впала і викотився цей шар, – показує на металеву кулю, - і тут у мене була корівка прив’язана. Чую свист-свист-свист і попри мене пролетіла, я впав, моє тіло потерпло, хата підпригнула, шифер з гвоздями повилітав, така взривна волна була.
Коровку відкинуло, ланцюг відірвало, а їй хоть би що. Одна царапина була. Але злякалася була так, що вже і не доїлася. І я не знаю, як зірватися коло корови і не вбить її.
Та вони стріляли по коровах, коли вони паслися. Бо що, не було видно, що то корова?!
Отак як зайшли вони були в місяці березні, а наші стояли десь коло станції Калініндорф і отак – ті туди, а ті звідти. А ми на лінії вогню. А в самому селі почали битися з дев’ятого вересня.
– Та які очікування?! Жив та й добре. Не літає над головою, то й слава Богу!
З розмінуванням найбільша проблема. Ото пішло було четверо розміновувати і всі підірвалися. Потім ще троє підірвалося.
– На щось жалієтеся?
– Та на що мені жалітися? Я живий і все.
– Ви зраділи, коли наші військові прийшли?
– А ви б не зраділи? Вони прийшли до мене пів першого дня. Сиділи ось тут під деревами. Я йшов бджолам підкормку положити на зиму. Вівчарка почала гавкати, думаю, що таке... Дивлюся, хлопці з жовтими лєнточками, махають мені. Я присів.
Запитують, де ті, москалі? Хоча і на нас тут на півдні кажуть москалі.
Сміється.
– Я не вхожий був по селі, але я знав, де вони були. Но наші були безстрашні! Кажу: та тут на горі сидять, зараз вас побачать. А вони: тут уже їх нема.
Одного солдата було ранило в мене в саду. Вони тоді пробули до пів десятої вечора і пішли з села. Кажуть: батя, ми зараз не вдержимо. Прийдемо завтра.
Але вони аж через чотири дня приїхали автобусами вивозити людей. Один автобус пішов і почалися обстріли. І старі люди по років 70 пішки бігли, задихалися, щоб там сісти в автобус...
– Знаєте, коли наші хлопці зайшли, я плакала. Вони мені кажуть: мамочко, мовчіть! …Ви собі не уявляєте, як це півгода бачити ті морди…
Нам на прощання дарують баночку херсонського меду: "Це воєнний мед. Зібраний під кулями".
Прощаємось зі змішаними почуттями: як це все могло відбутися з нашими людьми, і як тепер будуть відроджуватися українські села? Надію вселяють ці непафосні, але такі щирі патріоти своєї землі як пан Сергій і його дружина Світлана.
Оксана Климончук, спеціально для Укрінформу
Фото авторки і Євгена Максюти