Берислав – невеличкий населений пункт, розташований на правому березі Каховського водосховища. До повномасштабного вторгнення росії в Україну місто сміливо можна було назвати студентським осередком Херсонщини, адже тут працювали одразу два потужних фахових коледжі – педагогічний та медичний.
Сьогодні Берислав напівпорожній. Зруйновані домівки, заміновані околиці, невідома доля десятків жителів забраних до підвалу, а ще відсутність газо-, водо- та електропостачання. Таким залишили по своєму відходу російські військові колись квітуче та затишне місто.
Наші журналісти поспілкувалися з місцевою жителькою Іриною Заруденець, яка погодилася розповісти що відбувалося в Бериславі протягом всіх 8,5 місяців окупації та як місто живе нині, під щоденними ворожими обстрілами з лівого берега Дніпра.
«Ми не знали, що говорити дітям на уроках»
Ірина та Дмитро Заруденець – подружжя педагогів. Вона – вчитель математики в одній з місцевих шкіл, він – тренер з гирьового спорту. Календарний план на 2022 рік в кожного з них був розписаний наперед: олімпіади, конференції, спортивні заходи, змагання тощо. Крім того родина планувала наприкінці лютого святкувати день народження Ірини, а вже за кілька днів потому – річницю весілля. Та 24-го лютого поставило життя немов на паузу.Життя зупинилося. Можна я це так назву? 24-го лютого о п’ятій ранку ми прокинулися від потужного вибуху, мені здається що аж земля затремтіла. Чоловік вибіг на вулицю подивитися, що відбувається. Повернувся і сказав, що по ГЕС б’ють. Бо з того напрямку стояла заграва, яка заповнювала все небо, а потім почав йти чорний густий дим. Вже пізніше стало відомо, що то були нанесені удари по військовій частині в Новій Каховці. А між нами відстань – 16 кілометрів!», – розповідає пані Ірина.
В мене був справжній шок та стрес. Я не розуміла як можна лягти спати під мирним небом, а прокинутися під час війни. Тому, чесно кажучи, я ще кілька тижнів була без складеної тривожної валізи, – не приховує жінка. – Рятувалася тим, що було моїм звичним життям – школою. На той момент через карантинні обмеження навчання було дистанційним, але ми проводили заняття з навчального закладу. Та того ранку директор написав повідомлення, аби ми залишалися працювати вдома. Вже о 8-ій годині я мала урок, вийшло кілька дітей на зв’язок. Я не знала, що їм говорити, тому ми просто слідували навчальному плану. Ми розв’язували задачі і чули вибухи. Дивне відчуття… Але вже з часом розумієш, що це допомагало малечі відволіктися від подій довкола і це було правильно».
«Поки один з них тримав мене на прицілі, інші двоє обшукували будинок»
Ірина Заруденець згадує, що через кілька днів від початку війни місцеві чоловіки зібралися та вирішили патрулювати місто самостійно, аби запобігти випадкам мародерства.Це було необхідно, бо за три дні полиці крамниць вже були порожні й вони зачинялися одна за одною. Був дефіцит хлібу. Загалом всюди були величезні черги: аптеки, банкомати тощо. Що ж стосується російських військових, то саме місто їх «зацікавило» у другій половині березня, а до цього вони лише навідувалися за «необхідним». Наприклад, однієї ночі вони раптово приїхали з сусіднього села, зламали двері до АТБ та почали виносити звідти все, що там залишалося. Вони були озброєні й зупинити пограбування наші чоловіки, звісно, не могли», – говорить пані Ірина.
Просто в один день до Берислава зайшло дуже багато різної важкої техніки й самих військових. Вони були дуже злі, розсипалися по всьому місту і одразу почали ходити по дворах все обшукувати. Дмитро якраз пішов за хлібом, а я з подругою розмовляла по телефону і тут чую собака залаяла, я виглядаю у вікно, а там вони йдуть по вулиці озброєні. Я дуже злякалася, адже це був перший такий подвірний обхід. Це вже потім звикаєш…, – не приховує наша героїня. – Спочатку вони зайшли до сусідки й полізли на горище її будинку. Я тим часом відшукала свій паспорт, аби тримати його при собі. Нам пощастило в той день, вони лише похапцем оглянули подвір’я, до будинку не заходили».
Поки один з них тримав мене на прицілі, інші двоє пройшли з чоловіком до будинку. Вони його розпитували чи служив він, змусили показати всі татуювання та пообіцяли що ще зустрінуться. Дякувати Богові, нас всі їх обіцянки оминули… Вони передусім цікавилися тими, хто служив в АТО, вилучали мисливську зброю чи одяг, так само і рибацький… А ще було таке, що вони шукали своїх же…», – додає Ірина Заруденець.
«Пам’ятаю, як вперше привезли капусту. Черга була така величезна!»
Наша героїня ділиться, з кожним днем окупації ставало все гірше. На початку квітня в місті виникла дуже гостра ситуація з нестачею продуктів та ліків. Їх просто не було, адже до Берислава припинилися будь-які поставки.Нас тоді рятували рибаки: вони продавали чи роздавали рибу. А ще з сусідніх сіл місцеві жителі привозили молоко, тож чого тільки ми з нього не готували, – згадує Ірина. – Пам’ятаю, як вперше привезли капусту. Черга була така величезна! І ціна нікого не лякала – 45 гривень за кілограм! Загалом перші продукти, які якось вдавалося завозити, продавалися мінімум втричі дорожче. Купували… Бо їсти щось треба було».
У нас почалися проблеми з газопостачанням. Влітку було пошкоджено головний газопровід в районі Нової Каховки. Заправки не працювали і газові балони не було де заправити. Тому кожен шукав свій вихід. На щастя, перебої з водою та електрикою були рідкістю. Незначні поломки дуже швидко усувалися. Напевно, це був подарунок. Бо за цими благами цивілізації ми потім встигнемо засумувати. Але про це трохи пізніше», – зазначає Ірина Заруденець.
В кінці літа почали дзвонити представники окупаційної влади та пропонувати вчити дітей за їх програмами, я звичайно відмовилася. Також знаю, що вони ще й ходили по домівках вчителів, запитували чому ті не хочуть працювати в їх школах», – додає пані Ірина.
Дуже багато бериславців забирали на підвал
Попри всі побутові складнощі на наше запитання, що було найважчим в окупації, наша героїня без жоден вагань відповідає: триматися морально.Їх у місті було як «саранчі». Йдеш вулицями, а їх повно, на кожному кроці. А ще одні «Zетки»: від легкових автівок до танків. Ти не відчуваєш себе в безпеці ні хвилини. Постійний страх за себе та рідних. Відчайдушно хотілося повернутися до того, від чого вони нас звільнили – нашого нормального життя!».
Дуже багато бериславців забирали у полон: когось відвозили в Херсон, когось до Нової Каховки, а когось тримали на нашому машинобудівному заводі. Наприклад, саме там перебував мій колега – вчитель історії та захисту Вітчизни. Уявіть, за ним одним приїхало кілька машин та понад 10-ть військових! Колезі зав’язали рушниками очі й руки за спиною та вивели з власного будинку посеред дня. Його тримали в контейнері, стіни якого були залізні, а підлога дерев’яна. Розміри контейнеру приблизно 7 на 2,5 метри, всередині разом з колегою перебувало 16 людей. Так як це був серпень, то залізо дуже сильно нагрівалося. В таких умовах його тримали 5 днів. При цьому ще постійно тривали допити із побиттям та застосуванням електричного струму. Таким чином вони намагалися схилити його працювати за російськими програмами. Він не погодився. Врешті його ледь живим відпустили додому», – стримуючи сльози говорить Ірина Заруденець.
Це родина справжніх патріотів нашої країни, нашого міста. І напередодні 9-го травня до їх будинку під’їхало кілька БТР і окупанти буквально увірвалися до подвір’я. Вони скрутили чоловіка та жінку, повалили обох на землю, а дідуся та двох дітей відвели на город. Батькам було висунуто умову, або вони говорять на камеру те що необхідно окупаційній владі, або дорослих відвозять до підвалів різних міст, а дітей – до Криму. Вони не мали вибору, тому погодилися… І під прицілом автоматів сказали на камеру текст, який був необхідний російським військовим… Ось так вони знімали відео для своїх телеканалів…».
Нові випробування після деокупації
Врешті очікування наших героїв справдилося. День, коли Берислав був звільнений, 11 листопада 2022 року пані Ірина і досі пам’ятає майже щохвилинно:Напередодні ми вже відчували що щось має статися. Бо окупанти такого лиха накоїли перед своїм відступом… Так ось того ранку ми відправилися з Дмитром до зали, де він мав тренування. А я тим часом спостерігала за ситуацією з вікна: жодного військового чи машини «Zетки» і люди ходять спокійно по вулиці. Та я не поспішала радіти, раптом це провокація. І вже коли ми повертались додому повз нас проїхав чоловік на мопеді й крикнув, що наші біля лікарні. А через деякий час ми побачили, як на кожному перехресті збираються люди з квітами. Всі чекали наших героїв, раділи, обіймалися та плакали».
Таким чином з 6-го листопада в нас не стало ні світла, ні води. Десь через місяць після звільнення вдалося налагодити постачання води: її почали давати на кілька годин ввечері, та не у всіх районах. До цього ж людям доводилося шукати воду по місту, або набирати її прямо з Дніпра, – пояснює Ірина Заруденец. – Зі світлом ситуація була набагато гірша. Перша спроба подачі була через два місяці, а саме 29-го грудня. Тоді світло з’явилося на пару годин. Друга спроба вже була більш вдалою. І тільки в середині січня електропостачання відновили».
Сьогодні Берислав перебуває під цілодобовими щільними ворожими обстрілами. Вже пошкоджено безліч житлових будинків, є поранені та загиблі. Нещодавно загинула родина з 12-річною дитиною, яку я навчала. Снаряд влучив просто в їх будинок. А інша сім’я втратила батька. Приліт стався на ринок, коли чоловік вийшов купити капусти для борщу. Це дуже страшно, людей не стає в одну мить», – розповідає пані Ірина.
Ми вижили в окупації – витримаємо і це! Херсонська область – невід’ємна частина нашої країни! Тому головне, аби Збройні сили України продовжували боротися за наш регіон, лівий берег який ще необхідно звільнити. Там зараз набагато важче людям. Ми в свою чергу віримо, чекаємо та молимося», – закінчує нашу розмову Ірина Заруденець.
Автор: команда «Херсон плюс»