Від початку широкомасштабного вторгнення в Україну Херсонщина опинилася у пастці – люди не мали можливості евакуюватися, гуманітарну допомогу ворог не пропускав. І тоді на допомогу прийшли волонтери – люди різні за віком, освітою, уподобаннями. Вони дбали про українську громаду: об’єднувалися, знаходили власну «нішу», шукали фінансування, і все це під носом у російського окупанта. Це лише перша наша розлога розповідь про волонтерів із Херсона - рестораторів, велосипедистів і журналістів, про уроки виживання у ворожому оточенні, все, чого раніше ми не бачили навіть у пригодницькому кіно, бо такого не вигадаєш.
Олександр Шостак входить у ТОП-100 кращих кухарів України. Разом зі своїм компаньйоном Олексієм Александровим (Chef`sClub), власником ресторану «Мускат» Ігорем Козловим та іншими членами команди кухарів в окупованому Херсоні вони змогли годувати медиків, пацієнтів обласної лікарні, біженців – дорослих і дітей, людей похилого віку, і не припиняли це робити жодного дня. І зараз, уже після звільнення Херсона, який ворог немилосердно обстрілює, кухарі продовжують свою місію.
«На другий чи третій день окупації Ігор прийшов і сказав: давайте готувати для «Швидкої допомоги», яка була неподалік від нас. Потім з компаньйоном ми вирішили нікуди не виїжджати, а лишатися у Херсоні і допомагати тим, хто цього потребує, як можемо. А що ми можемо робити? Годувати. Тобто, все почалося з приготування їжі для кількох десятків людей зі «Швидкої». Потім це якось розрослося, і вже протягом першого місяця окупації ми готували більш як для тисячі людей», - каже Олександр Шостак.
До «швидкої» додалися три сотні біженців, яких поселили у готелі «Рішельєвський», переселенці, яких розмістили у гуртожитку на вулиці Миру, а ще кухарі команди готували в обласній лікарні для пацієнтів і медперсоналу. Як розповідає Шостак, багато надходило дзвінків з усієї України – просили допомогти конкретній бабусі, дідусю. Тому також «точково» розвозили їжу чи продукти по квартирах - це робив водій з команди під виглядом таксиста. Возили не лише містом, а й у села, допомагали, як могли.
«Частково ми купували продукти за кошти нашого Chef`sClub, потім підписали контракт з однією з американських організацій», - пояснює пан Шостак.
Згодом «намалювалися» нові «господарі» ресторану – окупанти відібрали «Мускат». Команда переїхала, але продовжила готувати.
У місті почався терор проти активістів, волонтерів. Шеф-кухарі на початку волонтерства писали у соцмережах про свою роботу, потім вирішили не «засвічуватися», адже розуміли: те, коли до них дійде черга - лише питання часу.
Перед виїздом він зібрав команду і разом вирішували: чи працюватимуть вони далі в окупації.
«У нас велика команда - професійні кухарі і звичайні працівники – більш як 15 чоловік. У пріоритеті була безпека персоналу, ми обговорювали, чи закривати фонд, чи продовжити працювати. Прийняли рішення, що команда лишається, вони сказали, що готуватимуть для херсонців, а я виїжджаю. Ми протягом кількох днів швиденько розформували наші основні кухні, сховали їх – перенесли дві кухні у підвали, кілька кухонь було у квартирах орендованих, одна - в приватному будинку, працювали також у «Рішельєвському» - там нас не чіпали. Тобто, ми по місту розосередилися, сховалися і тихенько готували», - розповідає Олександр Шостак.
Він каже, що війна показала, хто є хто, на початку було й таке, що містяни, дізнавшись про волонтерську кухню, у рюкзаках приносили продукти з дому.
«У день годували в середньому тисячу людей. Спочатку, коли вистачало продуктів і була можливість їх дістати, у пайок входило перше, друге і салат, хліб. Для дітей у нас був подвійний пайок, їх ми годували двічі», - розповідає Шостак.
Що найважче було в окупації? Каже, морально важко було, коли в «Мускат» приходили їсти окупанти. Ще переймалися, коли читали, як про херсонців, які в окупації, інколи казали, що там лишилися лише зрадники. Звісно, переживали і за безпеку. На щастя, під час окупації нікого з команди не здали і росіяни нікого не зачепили. Хоча в обласній лікарні кухарі працювали просто «під носом» ворога, окупантам пояснювали, що вони - співробітники медзакладу.
Зараз команда працює вже у визволеному Херсоні: роздають продовольчі набори та продовжують готувати обіди, завозять гуманітарну допомогу. Як розповів Олександр Шостак, коли потрібно, кухарі готують на дровах у казанах, мають такий потенціал, що за потреби можуть годувати близько 5 тисяч людей.
Херсонські журналісти та їхня робота в умовах окупації – це окрема тема. Вони пережили «підвали», вели репортажі, ходили на мітинги, працювали в умовах підпілля. А коли журналісти телеканалу «Херсон плюс» вирішили, що знімати на камеру життя в окупації уже неможливо – перейшли на сайт, розповідаючи історії виживання, і зайнялися волонтерством.
Директор телеканалу Володимир Косюк згадує про 24 лютого: як чули вибухи, коли ворог гатив по аеропорту, з їх мікрорайону було видно стовп диму над Чорнобаївкою. У той же день вони з дружиною Іриною Мєзєнцевою, яка працює головним редактором телеканалу, вирішили виїхати у село Софіївка (це в бік Станіслава) до батьків, за 25 км від Херсона.
«Чесно кажучи, ми не розуміли, що взагалі далі відбуватиметься», - каже Володимир.
Трансляцію їх телеканалу швидко припинили – росіяни вже 3 березня увімкнули в ефірі на Т2 свої телеканали.
Так редакція прийняла рішення зайнятися волонтерством.
Паралельно вони вели мовлення онлайн, і так тривало аж до кінця жовтня, поки росіяни не позбавили містян будь-якого зв’язку – відступаючи, відрізали інтернет і вимкнули світло.
«Знімати з середини березня майже нічого не виходило, це було небезпечно для життя. Навіть на мобільний телефон знімали дуже небагато. Але всі ми разом працювали на нашому сайті. Ми вже в перших числах квітня почали видавати історії людей про життя в окупації, як вони з цим справлялися, як почали виїжджати», - каже Володимир.
Два проєкти, які йшли у них із квітня аж до кінця жовтня – «Вижити в окупації» і «Голос окупованого Херсона». Ірина Мєзєнцева додає, що насправді саме волонтерська діяльність стала поштовхом для написання проєктів.
«Ми бачили і чули з перших уст, як люди виживають, що вони роблять, як виїжджають, як ховаються від окупантів. Якби ми не волонтерили і не спілкувалися з людьми, ми б не могли це написати. І зараз ми як редакція ще один проєкт запускаємо - «Вижити в окупації–2: історії з перших вуст». Тут ми вже будемо говорити з тими людьми, які раніше боялися себе показувати. Ми ж не називали прізвищ, обличчя людей не показували», - каже Ірина. Так само треба розповідати про тих, хто виїхав із Херсона, але не склав руки, а допомагав місту, як міг, додає вона.
Працювати онлайн усі навчилися з ковідних часів, звісно, були проблеми, коли зникав зв’язок, журналістка Поліна Дайнега виїхала в Тернопіль і працювала звідтіля. До відеоінженера Олексія Кучерова окупанти приходили додому, допитували. Що стосується Володимира й Ірини, то, як вони розповідають, їм пощастило, бо у росіян були дані за пропискою. «Але в нас Іра прописана в батьків у Софіївці, я - у моєї мами у квартирі, яка стоїть закрита. Ми живемо в інших місцях, не там, де прописані, тут нам пощастило», - каже Володимир. Вони переховувалися у батьків, на дачі знайомих у плавнях. Месенджери чистили, розбирали телефон, щоб навіть якщо його знайдуть, то не могли увімкнути, у них була кишенька у кепці, куди ховали «сімки».
Уже з кінця березня вони запустили кампанію зі збору коштів для допомоги мешканцям області. Крім того, як у журналістів у них було багато контактів з аграріями Херсонщини, з ними напряму зв’язувалися і домовлялися про постачання продуктів.
«Ми відкрили волонтерські картки, люди на початку дуже активно допомагали. Уже у квітні на нас вийшло німецько-українське товариство Фрайбурга, вони були перші, хто велику суму перерахував. Допомагали звичайнісінькі люди, абсолютна більшість переказів - по 100, 200, 500 гривень, а були перекази і по 5, 10, 40 гривень», - розповідає Володимир. Серед банкірів, депутатів і підприємців, яких вони знали, відгукнулися одиниці, каже він.
Що стосується того, як викуповувати в гуртовиків продовольство, то всі розрахунки проводилися віртуально, у «хмарі». Далі приїжджала машина, вантажилася і везла продукти.
Ірина каже, що спочатку блокпостів з Херсона до Станіслава було небагато, потім наставили аж п’ятнадцять. На кожному перевіряли всю продукцію – нюхали, жували все, що могли. А Володимир розповідає, як перед Великоднем у них ворог на блокпостах переполовинив пасочки, які випікав Павло Серветник, шеф-кухар, переможець «МастерШеф».
Вона розказує схему: волонтери знали, що у Широкій Балці був «дуже нервовий» блокпост, там «днрівці» так звані стояли. Тому домовлялися з людьми в селі, у яких були машини. Люди трьома легковими машинами під’їздили до пункту А і ці легковики завантажували продуктами, які підвозили волонтери своєю машиною. Люди поверталися через блокпост із продуктами до себе в гаражі, волонтери до них під’їжджали «порожніми» - і вже на місці фасували. А потім ці пакунки розносили людям адресно, таким чином у селі також не збирався натовп за гуманітаркою, і це не привертало уваги окупантів.
Ірина розповідає, що у травні на допомогу прийшли міжнародні фонди й українські громадські організації, які переконалися в ефективній роботі волонтерів. «Ми показали, що і як робимо, ми почали писати гранти саме на волонтерську діяльність, на надання цієї допомоги. Ми і зараз співпрацюємо з Міжнародним фондом “Відродження”, з Фондом “Східна Європа”, іншими організаціями», - розповідають журналісти–волонтери.
За словами колег, найскладніша ситуація у вересні-жовтні була в окупованій частині Миколаївської області, у Снігурівці. Тому що Миколаїв – через лінію фронту, а Херсон далеко.
І вони в одному з проєктів прописали допомогу Снігурівській громаді. «І якщо взагалі говорити про географію допомоги, то спочатку в нас була лише Станіславська громада, це чотири села, вже в травні підключилася Білозерка, а це більше двадцяти сіл, а влітку ми почали виходити і на Музиківську, і на Дар’ївську громади. Тому що запитів було дуже багато», - розповідає Володимир.
Десятки кілометрів за день на велосипеді в окупації, численні блокпости ворога, очі людей, яким привозиш ліки й очі тих, кому не можеш допомогти. Щодня в загарбаному росіянами місті розвозили людям життєво необхідні медпрепарати та продукти херсонські веловолонтери. Найважче було з ліками – їх катастрофічно не вистачало.
росіяни окупували Херсон у перші дні березня, а вже 7 березня веловолонтери розпочали свою місію. «Ні, ми ніяка не організація, просто велосипедисти Херсона. У мирному Херсоні ми між собою спілкувалися, товаришували, організовували заїзди. А волонтерством зайнялися після 24 лютого», - розповідає містянка Олена Гнітецька.
Каже, що лідером серед них у Херсоні став Іван Алєксєєв, як його називають друзі, Yan. Велосипедисти зібралися, щоби допомагати волонтерським організаціям доправляти гуманітарку херсонцям, а потім також співпрацювали з міською організацією товариства Червоного Хреста.
Веловолонтери – це близько десяти осіб, спочатку було більше, але частина людей виїхали з окупації.
Олена розповідає про себе, що змушена була залишити місто після того, як 9 травня сфотографувала «парад», організований російськими загарбниками і колаборантами, а світлини оприлюднила у соцмережах. Перебралася у Кривий Ріг і почала активно вести сторінку в соцмережі для збору коштів на допомогу херсонцям, купляли за ці гроші ліки, засоби гігієни. «То до всього, що ми розвозили від благодійних організацій, додалося ще й те, що я збирала і передавала. Одна з причин, чому ми почали і самі завозити у місто допомогу – ти з людиною, яка хворіє, в окупації спілкуєшся, і дуже важко казати, що немає ліків», - пояснила вона.
«У місті простіше, до нас у Херсоні вони звикали, коли в росіян відбувалася ротація, вони нас перевіряли, а потім звикали. А вже як їздили у передмістя, то там окупанти і погрожували, і дивилися телефони, і рилися у сумках, дуже важко було. Був у мене випадок, коли я возила в Олешки допомогу - потрібен був терміново інсулін, людина вже й зір втрачала, то мене допитували на блокпостах 4 рази. Один раз, коли мене зупинили, «розмова» тривала 40 хвилин, перевіряли телефон, дивилися соцмережі, телефонували з мого номера на якісь номери, перевіряли контакти», - розповідає Олена Гнітецька.
Ліки, що розвозили на велосипедах, російські військові не забирали, а от коли волонтери завозили медпрепарати автомобілем з вільної території через блокпости на окуповану територію, то одну коробку в них таки відібрали.
Ірина Староселець, Укрінформ