Разом із кривавими триколорами, радянщиною та розбещенням окупанти запроваджують на тимчасово окупованих українських територіях і тоталітаризм. Місцеве населення повністю контролюється самопроголошеною владою, а будь-який опір цивільних супроводжується жорстокими катуваннями, полоном, у деяких випадках — навіть смертною карою. Окупанти масово викрадають проукраїнських активістів, дисидентів, журналістів, представників місцевої влади, релігійних діячів та бізнесменів.#Букви продовжують цикл матеріалів про викрадення цивільних окупантами. Цього разу ми поспілкувались із 70-річним журналістом, письменником, перекладачем, головним редактором провідного сайту тимчасово окупованої Нової Каховки “NovaKahovka.City” — Олександром Гуньком, якого було заарештовано у власній квартирі 3 квітня.
— Розкажіть, як для Вас розпочалась війна та як проходило життя в окупації до викрадення?
— Війна розпочалась несподівано, як і для всіх. Коли 24 лютого вже було відомо про початок повномасштабного вторгнення, я вийшов у місто близько десятої ранку. Я йшов головною вулицею — Дніпровським проспектом, щоб побачити, як працюють наші органи місцевої влади, та як живе місто у нових умовах. Прокуратура, відділ поліції, Новокаховський суд були зачинені. Натомість ворота та гаражі у дворі СБУ були розкриті навстіж — працівники виїжджали у такому поспіху, що навіть не встигли їх зачинити. Я бачив, як до Каховської ГЕС колонами їдуть російські танки, БТРи. Тією дорогою їхав на велосипеді якийсь чоловік, я намагався його зупинити, адже ворожа техніка вже йшла за сотню метрів біля нас. Він відповів: “Я приїхав з села в Нову Каховку у військкомат – ставати на оборону міста, а тут вже немає, до кого записуватись.” До обіду у Новій Каховці не було жодного силовика. Ті, хто мав би захищати — стали першими, хто зник. Я ж, попри окупацію, продовжував свою журналістську діяльність: писав статті для нашого та інших сайтів про розвиток подій у місті, випустив добірку публіцистичних матеріалів, де досліджував причини війни 2022.
— Як відбувалося Ваше викрадення?
— До мого під?їзду приїхали два мікроавтобуси та джип з символом Z на бортах. Загалом за мною прибуло близько двох десятків озброєних військових, з ними – представники ФСБ. Спершу пролунав дзвінок у двері, я відкрив, на сходах стояли 6 чоловіків з автоматами та у масках. Один з них крикнув мені: “Виходите, немедленно!” У мене був шок, я дивився на свої домашні капці, думав, що, мабуть, треба перевзутися. А потім мене схопили, скрутили позаду мої руки та вивели на сходовий майданчик. Військові залетіли у квартиру, де була моя дружина, й почали нишпорити. Вони вилучили у нас телефони, ноутбук, флешки та моє журналістське посвідчення. Продовжували шукати зброю з міношукачем. А потім завели мене у машину та повезли у відділок поліції. Посадили у кабінеті на другому поверсі будівлі, кайданками прикували до батареї та залишили мене на три години на самоті.
— Звідки, на Вашу думку, в окупантів була інформація про Вашу діяльність під час війни, Ваша адреса?
— Очевидно, мене “здали”. І не тільки мене, а всіх активістів міста. Я переконався у цьому, коли мене затримали вже втретє, й у військовій поліції мені сказали, що я у них “в розробці” з першого дня окупації. Я не маю права нікого звинувачувати, але у цих російських списках були саме ті, хто був в опозиції до місцевої української влади ще до війни.
— Чи застосовували до Вас окупанти фізичний або психологічний тиск?
— Вранці наступного дня у камеру зайшли троє військових. Один із них, дебелий, ударив мене кулаком по голові зверху. Потім завдав декількох ударів у праву та ліву частину вилиць та ребром долоні по шиї. Назвав мене американською підстилкою… А потім вони постійно давили на мене психологічно, проводили щоденні допити. Зі мною спілкувались троє працівників ФСБ, у яких був розподіл ролей — злий, добрий та скептичний слідчі. Добрий проводив допит, нотував розмову на планшеті, злий — бив мене на початку й був максимально агресивно налаштований, а скептичний спостерігав за моїми рухами, мімікою, жестами та намагався вибити мене з колії, ставив провокаційні запитання. Один з них представився — Саян, не знаю, чи ім?я це, чи позивний.
Насамперед вони висунули свої претензії, що у статтях я називав їх орками, окупантами, загарбниками. Казали: “Обидно, понимаешь…” Я погоджувався, що журналіст не повинен використовувати оцінювальних та образливих суджень, але інакше я не міг. Під час допитів ФСБшники називали прізвища наших активістів й розпитували про кожного з них. У списках були й архітекторка, яка боролась за культурно-історичну спадщину Нової Каховки, екологиня, яка влаштовувала екоакції, журналіст-розслідувач, який викривав корупційні схеми місцевої влади та інші люди з активною життєвою позицією. Я намагався пояснювати їм, що у нас немає нацистів, бандерівців, а 90% мешканців Херсонщини спілкуються російською мовою. До речі, представник російського ФСБ, “добрий” слідчий знає українську мову. Я перекладав колись твори російських поетів й видав колись збірку поезій Буніна, Пастернака та Бродського. Саян зацікавився й просив читати мені їх вірші у моєму українському перекладі.
— Якими були умови утримання у полоні?
— Три доби поспіль я був прикутий кайданами до батареї. Виводили лише 3-4 рази на день у туалет. Опалення на початку квітня вже не було, а я одягнений був у легку куртку, тож дуже-дуже мерз. Я не міг ходити, лише вставати і якось трохи стрибати. Вночі не вдавалось спати через страшний холод та мігрень — засинав на підвіконні, сидячи, лише на кілька хвилин, потім знову й знову прокидався. Першу добу мене не годували. На другу у військових була ротація й до мене прийшли буряти. Коли один з них після обіду зайшов до кабінету, де я сидів, то спитав: “В туалет-муалет?” Потім принесли їжу в одноразовій тарілці — гречку з армійською тушонкою. Ввечері й уранці годували солодким рисом, ще давали рибний суп з консерви. На третю добу знову про мене забули, можливо, тому, що знову була зміна. Це у них від неузгодженості. Саме тому я не значився у списках військової поліції. Тож коли дружина моя приходила й шукала мене, військові відповідали, що тут немає людини з таким ім?ям. Я не підпорядковувався їм, мною займались ФСБшники. Я навіть думаю, що мені пощастило потрапити до їх (ФСБшників) рук — вони більш культурні за роснацгвардійців та військових.
— Зазвичай, окупанти відпускають цивільних лише у випадках, коли ті або погоджуються на співпрацю, або дають обіцянку про повне нерозголошення про полон та своє засудження самопроголошеної влади. За яких умов випустили Вас?
— Я мав просити вибачення про написане у своїх статтях на камеру. Коли відвезли мене додому, разом зі мною були ще їхній кореспондент та відеооператор. Я змушений був говорити про те, що ми постараємося налагодити співпрацю з військовою адміністрацією задля інформування населення про «позитивні зміни» у місті.
— Ви зазначили, що Вас затримували ще два рази. Як це відбувалось та за що?
— 13-го травня мені зателефонував один з ФСБшників й наказав, щоб я прийшов у міськвиконком. Звісно, я з’явився, адже вибору у мене не було. На мене чекали вже знайомі обличчя слідчих, проте одягнуті вони були вже у цивільний одяг та без зброї. Вони розповідали, що будуть випускати свою газету та пропонують мені бути редактором. Я відмовився, зіслався на свій вік та стан здоров’я. Вони наполягали, казали, що я буду писати їм статті й можу навіть їх критикувати, обіцяли добре платити. Я намагався тягнути час, сказав, що подумаю. Через кілька днів після цієї зустрічі я пішов до лікарки, оскільки постійно відчував головний біль. Вона поставила мені діагноз “артеріальна гіпертензія”, призначила місячний курс лікування. Я зрозумів, що для мене це може бути рятівною соломинкою, аби відмовитися від будь-якої співпраці з окупантами. Вже 10 липня мене затримали втретє – просто серед вулиці. Я йшов до міського відділу РАЦС, щоб взяти статистичну інформацію за пів року для своїх матеріалів. Мене поліцейські посадили у машину, сказали, що у поліції на мене чекають. Там ФСБшники знову й знову тиснули на мене, щоб я погодився писати у їх газету. Врешті-решт один з них сказав: “Я всё понял. Насильно мил не будешь. Если бы на Россию напали, я бы тоже был за свою страну”. Мені заборонили займатись взагалі журналістикою, навіть публікувати свої вірші, я мав для них зникнути. Так і сталось. Я виїхав у підконтрольну Україну та тепер вільно продовжую писати та підтримувати Нову Каховку.
Аргумент
Фото: особистий архів Олександра
