Іван Мойсієнко завідувач кафедри ботаніки Херсонського державного університету, доктор біологічних наук, професор. А ще він активний учасник херсонських мітингів проти окупації, людина, постів у Facebook якої, херсонці чекали з нетерпінням, бо вони завжди підтримували і давали надію. Про те як дізнався про початок війни, як сприйняли те, що відбувається в Україні науковці з інших країн, чому все-таки був змушений виїхати з Херсона - Іван Мойсієнко розповів Суспільному.
Фото: Іван Мойсієнко/FacebookДва професори на мітингу у Херсоні: Іван Мойсієнко (зліва) та Олександр Ходосовцев (зправа)До нападу не готувався. І коли зрозумів, що все ж таки війна розпочалась, я абсолютно виявився не готовий.
24 лютого о 6 ранку зателефонувала колега. Я їй не повірив. Але коли я включив телевізор, зрозумів, що правда. Оскільки я людина раціональна, думав що нападу все ж таки не буде. Тому що не лише Україна страждає, а і Росія як держава теж страждає. Через санкції, майбутні репарації. Відповідно до нападу не готувався. І коли зрозумів, що все ж таки війна розпочалась, а я абсолютно виявився не готовий.
У мене машина з пустим баком. Тому о пів на сьому поїхав на заправку і там вже більше години стояв в черзі. Ми стояли на Нафтовиків на заправці, а за будинками була Чорнобаївка. І оці перші вибухи, перша хмара диму в Херсоні, то ми її чули, бачили. Потім коли стояв в черзі в магазин за продуктами передзвонив дружині. Я один був у Херсоні в цей час. Дружина поїхала до доньок у Київ, у нас онучка нещодавно народилася. Мені потрібно було на роботу і я 21 лютого повернувся з Києва в Херсон.
Дійсно, всі ми українці будемо пам’ятати все життя цей дзвінок про початок війни. Кожен свій...
Це дійсно, ми всі на все життя запам’ятаємо цей дзвінок. Як я пам’ятаю, як мені колега дзвонила і плакала і казала, що війна почалась і що їй треба спасати дітей і кудись їхати. Дійсно, всі ми українці будемо пам’ятати все життя цей дзвінок про початок війни. Стільки всього відбувалося, я вже і не пам’ятаю.
Ми повинні були їхати на польову практику, відповідно скасували цю поїздку. В перші дні війни ми були не завантажені роботою в університеті, відповідно займалися роботою громадською. У всіх був шок, навіть у фейсбуці люди боялися щось писати про війну, були панічні настрої, якась розгубленість. То я зрозумів, що треба щось робити і почав писати такі підтримуючі пости. Мені здається, що це допомогло, бо телефонували мені дякували, при зустрічі дякували.
Фото: Іван Мойсієнко/FacebookНа мітингу у Херсоні. Іван Мойсієнко крайній зправаКоли вже потім відключали зв'язок і інтернет в Херсоні - це було моторошно, але ми вже отримали оце щеплення того, що ми не самі і вміємо протистояти
Це важливо було розхитати цю ситуацію, що не все так страшно. Дуже важливо, що не були одразу вимкнені телеканали, був зв'язок. Так ми побачили, що наша армія перемагає, може бити цих орків, перші підбиті танки, багато полонених. Це теж було в перші дні. Ми побачили, що можемо воювати, що весь цивілізований світ нас підтримує. І це, коли вже потім відключали зв'язок і інтернет в Херсоні - це було моторошно, але ми вже отримали оце щеплення того, що ми не самі і вміємо протистояти. Це вже не було так катастрофічно.
Більшість листів з Росії від колег були агресивні про те, що скоро все закінчиться і що нам так і треба, про вбивства дітей на Донбасі.
В цей час ми зверталися до колег в Росії. У мене 240 адрес, це колеги-ботаніки. Писав їм із тим, щоби вони зверталися про припинення війни чи виходили на площі. Звертався до європейських науковців, щодо бану російських науковців. Більшість листів з Росії від колег були агресивні про те, що скоро все закінчиться і що нам так і треба, про вбивства дітей на Донбасі. Це було дивно, що це доктори, професори наук. І зовсім інша реакція від європейських вчених. Вони перші писали, навіть ті, яких я бачив один раз на якихось конференціях. Один вчений з Цюриха пацифістичних настроїв написав, я б ніколи не подумав, що буду пересилати гроші на війну. Перевів 2000 євро Збройним силам України.
Фото: Іван Мойсієнко/FacebookНа мітингу у ХерсоніВ міністерстві нас просили не оголошувати, що допомагаємо заповідникам, щоб до них не прийшли і не забрали ці кошти.
Багато заповідних об’єктів опинилося в окупації або на лінії зіткнення - це і Асканія Нова, і зоопарки. Їм потрібна була підтримка. Наприклад великий зоопарк в Асканії опинився без харчів, то ми зверталися до колег і самі гроші перераховували, щоб забезпечити продуктами. У нас є природоохоронна група, то багато підтримки було колеги, які виїжджали. Їм допомагали з поїздкою, з фінансами. Так колеги з Маріуполя виїхали, з Харкова. В міністерстві нас просили не оголошувати, що допомагаємо заповідникам, щоб до них не прийшли і не забрали ці кошти. Після перемоги ми оприлюднимо як все відбувалося.
Займалися блокуванням продуктів. Наприклад, морепродуктів Росія багато поставляє, лісоматеріалу. Писали листи, звернення до міжнародних організацій. Важко все це було робити. Ти був поглинутий потоком оцієї інформації, новинами, інтернет повідомленнями. Але ми знали, що хлопці там за нас воюють, ми щось зі свого боку повинні допомогти, то заставляли себе сідати і писати якісь листи, звернення. Хоча важко було відірватися від цього потоку і інтелектуально працювати.
Майже три тижні продовжувалися мітинги і 21-го перший такий серйозний розгін був мітингу із застосуванням гранат, побиттям людей.
Мітинги у Херсоні стали для мене традицією, я не пропускав жодного. Я недалеко і центрі живу, тож виходив в обід о 12-тій годині і так від початку до 21 березня. І потім писав як би звіт, фотографії викладав. Майже три тижні продовжувалися мітинги і 21-го перший такий серйозний розгін був мітингу із застосуванням гранат, побиттям людей. Потім вже ходив нерегулярно. Пам’ятаю тиждень мене не було, а коли прийшов на мітинг, а тут всі знайомі обличчя, ті самі люди...
Фото: Іван Мойсієнко/FacebookМітинг проти окупації у ХерсоніКоли вже їхали Україною я зрозумів, чому ми маємо перемогти. В Херсоні так не зрозуміло, а коли вже їдеш – безліч міст, безліч блокпостів.
Я не хотів їхати. Але у мене тут залишалися мати і дві сестри, а я один водій. Коли я почав говорити, що я не поїду, то мати теж сказала, що не поїде. Тоді сестра за нею. Виходить так, якби я залишився, то і вони залишилися. І я б не тільки себе наражав на небезпеку, а і рідних. Тому я був змушений їхати, треба було допомогти сім’ї вибратися.
Дорога була довгою і складною, 80 кілометрів їхали 6 годин. Був дощ і холодно, можливо це допомогло уникнути такої сильної перевірки. Коли побачили наших військових то уже зовсім інший настрій був.
Коли вже їхали Україною я зрозумів, чому ми маємо перемогти. В Херсоні так не зрозуміло, а коли вже їдеш – безліч міст, безліч блокпостів. Оце ж їх всіх треба захопити, щоб перемогти Україну. Чим далі їхали, я розумів, що це неможливо просто щоб ці міста – Кропивницький, Умань, Немирів, Хмельницький захопити. Нема у них стільки ресурсів, стільки особового складу. Я впевнився, що все буде добре зрештою. Тільки переживаю за наших херсонців.