О, цей післявиборчий екстаз! Вже все сталося, а похмілля все ще мучить. Все ще коментують результати виборів аналітики, а “иксперти на диванах” пишуть проплачені коментарі.
З останніх новин: “Вчителі не отримають ЗП по 4000 баксів, як обіцяв ЗЕ”, “Партії Шарія та Опоблоку отримають мільйони гривень”, “Офіс Зеленського обходиться Україні у 300 млн гривень”. Тепер зрадофіли махнулися місцями зі своїми ворогами. Якщо раніше це були противники колишнього гаранта, то тепер ними стали навпаки його прихильники. Це вони, майстри будь-яку новину критикувати популістськими фразами, а розмовно – “чіплятися до слів”.
О, як воротить від усіх цих розкуплених по партіях “незалежних” аналітиків, яких транслюють імениті ЗМІ. Вони ж усі отримують “тези” в рамках політики партії! І можуть казати, що завгодно, аби лише в контексті цих тез. І вони ну, лити нам у вуха чергову зраду, а ми роззявивши рота, ще підливаємо свої 5 копійок.
Від фейсбук стрічки вже тхне, всі записи – про “всепропало”, а там – по 200-400 коментарів за годину, і все – на ту саму тему, як все пропало.
– А чого пропало?
– А бо я знаю, так і буде!
Узяти б усіх цих провидців-коментаторів-принцес_на_горошині, та й відправити дивитися Діскавері, та книжки читати, скажімо, “Фізика, 8 клас” чи “Основи правознавства”. Ото б користь була.
Як не крути, а ніколи ми не будемо задоволені. Така вже наша ментальність, і ніяка євроінтеграція цього не пройме. Ми нили, ниємо і будемо нити. Ясно, що це звучить грубо і не патріотично. Але ж в нас демократія, ніхто не забув? Так от, у школі уроки української літератури були і є нестерпними, хай би якими крутими не були педагоги. А зарубіжна література – норм. Зараз ура-патріоти битимуть себе п’яткою в груди і кричатимуть: я обожнював українську літературу в школі! Ой не брешіть! Я знаю, бо зі мною солідарні всі мої однокласники і добрі знайомі. Скільки б не читала Шевченка, Франка, Котляревського, Панаса Мирного, Куліша, Лесю Українку, Гончара, Коцюбинського, Хвильового – все так вже печально і трагічно, немає сил. Єдиний Остап Вишня писав ржаку. Не від того, що йому добре жилося, а бо людина така. Так, це наша історія, але ж можна хоча б в книжках щось оптимістичне було писати. Ми звикли поневірятися і нити, це сумно, але факт. Ми не вміємо бути задоволеними.
За нашу нову “епоху Революції” ми вже звикли до майданів та петицій, і віднині – якщо що не так – пишемо петицію і закликаємо до Майдану. Якщо нам не подобається подія чи рішення – ми впевнені, що це не правильно. Якщо ми не голосували за команду ЗЕ, ми вважаємо, що будь-який їхній крок це зрада.
Але їх вже обрали і нам із цим жити 5 років. Минув лише місяць і була стара Рада. Може, варто спинитися, вдихнути і видихнути, зачекати і проаналізувати можливі наслідки, може, вони матимуть хоча б якийсь позитив?
Чому ніде не стріляє, що у першому турі президентських, де було представництво політобличь таке саме, як і на парламентських, було 30% за ЗЕ, а на парламентських – їх вже стало 43%? Отже 43% вдихнули і видихнули, заплющили очі і зробили крок у невідоме. А ті, хто не зробив, стоять на місці і в спину поливають їх брудом. Знаєте, це не демократія – демократія це про те, коли поважають думку одне одного, а не криють матом за відмінні думки.
Я чесно підписана на пізнавальні, правові та наукові сторінки, сторінки з психології та вивчення мов, але Фейсбук сортирує новині в стрічку за популярністю. І останні місяці, не говорячи вже про тиждень, куди популярнішою є не освіта і просвіта, а розкоментований (по аналогії до “розпіарений”) вітчизняний політикум.
Звісно, цей текст так само популістський. Але я звертаюся до тебе, простий народе! Вимкни політику, чи постав хоча б на паузу. Дай займатися великою політикою тим, хто отримує за це гроші, а потім перевір, чи не дарма їм заплатили довірою. А сам поки будь політиком свого, а не чужого життя. Починай з себе – так, це банальна, але пронизливо правдива істина.