Юрій Половʼюк не проходив службу у лавах ЗСУ, не мав військової професійної підготовки, не мав військового досвіду. Але у перші дні широкомасштабного вторгнення РФ став на захист Херсонщини як солдат 2-ї роти 194-го батальйону 124-ї окремої бригади Херсонської ТрО.
Чоловікові було 35 років.
Мама солдата, Лариса Михайлівна, каже, що син був добрим, справжнім. Народився 26 листопада 1986 року у селищі Білозерка. Жінка згадує, що в день, коли Юра з’явився на світ - вдарив перший мороз, повітря стало чистим, прозорим, світило сонечко.
- Коли Юра навчався у школі, він відвідував радіотехнічний гурток, їздили на змагання. Мабуть, отого, чого не вистачало вдома чоловічого, додавав саме Віталік. А потім вже, коли Юра навчався у ліцеї і коледжі, то він звертався до Грозинського за допомогою - з курсовими радився, просив роздрукувати матеріали для навчання, бо вдома ще такої техніки не було, - каже мама.
А ще мама згадує, як на випускних іспитах у 11 класі син складав історію і змусив нервувати класну керівницю Надію Іванівну. Юра зайшов з першою групою учнів, на листочку записав кілька фраз і сидів, чекав, не йшов відповідати. Коли його запитали, чи не потрібна допомога, то лише пояснив, що все знає.
Іспит приймав директор школи Антон Іванович, Юра вийшов відповідати.
- Перше питання відповідає, друге, Антон Іванович щось йому каже, а Юра починає своє доводити. Всі вже думають: все, Юру зараз завалить. Але він отримав тверду четвірку. За кілька днів був екзамен з хімії, зустрілися з Антоном Івановичем, кажу йому, що розумію: у Юри складний характер, він просто мовчазний, якщо на нього десь напором, він перемикається і не йде на контакт. А Антон Іванович відповідає мені: «Ой, я б не переживав за вашого Юру, ми на історії з ним так чудово порозмовляли, якщо він всі екзамени так буде відповідати, то ніяких проблем». І хімію, до речі, він теж на четвірку склав, - ділиться Лариса Михайлівна.
- Другий раз і вдома десь щось треба зробити, і ти квапиш його, а він стане - руки в боки і каже слово «нет» (не російською «нєт», а саме «нет»), і ще й посмішку розтягує, - згадує мама.
Після школи вступив до Херсонського професійного ліцею, здобув професію електромеханіка з ремонту та обслуговування лічильно-обчислювальних машин. Потім продовжив навчання у Херсонському політехнічному коледжі за фахом техніка-програміста.
Отримував освіту заочно, бо в родині працювала одна мама, а ще була молодша сестра - і на її навчання потрібні були гроші. Юра спочатку пішов у друкарню в Білозерці, потім охоронником у Херсоні. А вже згодом вирішив працювати у торговельному маркеті будівельно-господарчих товарів «Ґазда», що в центрі Білозерки.
Щирий, небайдужий до інших, чесний, відкритий, добрий, спокійний, розсудливий. Так про нього кажуть друзі, знайомі. Поряд із ним люди почувалися комфортно, могли вільно висловлювати свої справжні думки і почуття, з ним можна було порадитися. У нього все по-справжньому, не було прихованих мотивів, не наслідував модні тренди і шаблонну поведінку лише тому, що так заведено.
На роботі був відповідальний і розважливий, старанний, ввічливий, добре ладив з оточуючими. Простодушність і легкість допомагали йому спілкуватися з колегами при виконанні робочих процесів, з керівниками організації, з покупцями при обслуговуванні.
Перші два дні Юрчик ще працював до обіду, потім заходив до мами, допомагав по господарству. Налякані і стривожені, розмовляли. А він заспокоював, казав вірити у краще.
- Ми не знали, що він пішов у ТрО. У військкоматі він перебував на обліку як придатний у військовий час. Думала, коли вже скажуть, що треба - то будемо вирішувати. Ми ж лишилися одні жінки, у мене батько після інсульту майже лежачий, я за ним доглядала, донька з маленькою онучкою, зять взимку перед війною поїхав на заробітки за кордон. У нас Юра був один чоловік. А він відповідав мені, мовляв, ні-ні, все нормально, поки ми ніде нічого не йдемо, - розповідає жінка.
Домовилися, що 26 лютого знову зайде допомогти по господарству. Та з 14 години почали розшукувати, на телефонні дзвінки не відповідав, потім зв'язок зовсім зник. Почалася паніка, бо його друзі теж не відповідали на дзвінки. І лише згодом дізналися, що їхня ватага записалися добровольцями у районному військкоматі і їх одразу відправили на Херсон.
Мама зібрала теплі речі, кнопковий телефон, і 28 лютого передала машиною. Того дня Юрій зателефонував, запевнив, що все нормально - не голодні, у теплі перебувають. Тоді ще сказав, що вони, мовляв, у Комишанах, територію оглядають, не хвилюйтеся. Хоча насправді вони від початку були у Херсоні - базувалися в інтернаті.
На жаль, більше зв'язку не було... Про бій, що відбувся 1 березня, мати дізналася від друзів сина, яких зустріла в Білозерці. Про Юрчика ніхто нічого не знав.
- А 1 березня… Я не знала про бій, не знала нічого. Зранку він не вийшов на зв'язок. Розуміла, що зайнятий. Надіялась, що передзвонить пізніше. Йшла по селищу, і тут побачила хлопців, серед них Сергій, з якими був Юра. Боже, я підбігаю, за лікоть тримаю Сергія, в очі дивлюся, а він їх опустив додолу. «А Юра де, ви ж були разом», - запитую. А він каже: «Тьотя Лариса, там таке робилося, я не знаю, де Юра. Ми були на різних позиціях, з ним був командир, він його виведе». Ми потім дізналися, що Юра був у Бузковому парку, - каже жінка.
- Коли мені сказали, що Віталік Грозинський загинув, то мене накрило, виплакалася. Прийшла додому, сказала доньці, що так тисне. Я перед тим борщ зварила, кажу: наллю собі 50 грам, вип’ю, може, розслаблюся. Випила ту горілку, борщем закусила, а сама сиджу і кажу доньці: таке враження, що я і Юру пом’янула. Донька у відповідь: «Що ти таке кажеш, будемо шукати».
Розшукували через кого тільки могли, хапалися за будь-які дрібні деталі. Рідні, друзі, знайомі, волонтери, колеги з Херсона, Музиківки, лікарні, морг, дирекція кладовища, СБУ. Ніхто не підтверджував загибелі.
- Це були найдовші дні у моєму житті. Якийсь постійний День бабака. Нічого не хочеться робити, хочеться лягти і померти, щоб тебе ніхто не чіпав. Кожен ранок треба зібрати себе докупи, підняти з ліжка. Змушуєш себе це робити. День заповнюєш турботами про старого немічного дідуся, маленьку онучку, Юрин будинок. Робота відволікала, - каже Лариса Михайлівна.
Про те, що Юра загинув, родина дізналася ввечері 5 березня. Знайома Оля Осіння, розшукуючи свого чоловіка, впізнала Юру по фото і прийшла розділити горе.
Він носив зачіску з довгим волоссям, як співак «Фагот». Потім, у морзі, це допомогло його впізнати. Та ще робочий комбінезон сірого кольору і бейджик «Юрій справжній майстер».
Поховати вдалося лише 7 квітня 2022 року - мама забрала тіло сина у Білозерку, щоб спочивав біля бабусі.
- Ми приїхали забирати тіла наших хлопців разом з Любою Даніловою: вона - свого чоловіка Дениса, а я - Юру. Дуже переживали, як привезти їх, бо росіяни перевіряли всі машини, і ми вже знали, що перед цим везли ховати у Білозерку чоловіка, який своєю смертю помер у сусідньому населеному пункті, то росіяни відкривали гроб, піднімали все, дивилися під тілом. Ми маски повдягали, щоб казати, що ковід, тіла були у пакетах. Поки Херсон проїхали, нас зупиняли тричі, потім ще двічі дорогою, - згадує жінка.
Коли Білозерка була в окупації, до них три рази приходили з обшуками: і до Лариси Михайлівни, і в хату поряд, де жив Юрин дідусь. Той переніс інсульт, і жінка попросила російського військового, щоб старенького не турбували.
- А росіянин, мовляв, «да-да». А як заходить в хату, відчиняє двері на кухню і каже російською: «Здраствуйте». А в дідуся такі очі здивовані: бачить же чужого у військовій формі. Дідусю сказали, що це знайомий, мовляв, приїхав, хотів побачити, як ми живемо.
- А дідусь же розумів, що онук не приходить, як він звик. У них навіть був свій ритуал вітання - у дідуся права сторона паралізована, і Юра, коли приходив, то навмисно брав саме праву його руку, і казав: «Добрий день». А той у відповідь каже: «Добрий», - і голову нахиляє та сміється. Дідусь довго чекав його, все питав: «А де Юра, а коли він приїде?» А я все відповідала, вигадала, що він поїхав у Залізний Порт, там новий магазин відкрили. А дідусь: «А коли він вже приїде?» Я пояснювала, що Юрі, мовляв, там сподобалося, він там лишився. Коли дідусь помер, я казала: «Тату, вибач, що брехала», - плаче жінка.
Нині вона живе під обстрілами - у хаті її батьків і дах, і вікна пошкоджені, прильоти постійно. Лариса Михайлівна доглядає хати та радіє, що донька з маленькою онукою зараз у більш безпечному регіоні.
За свій подвиг, за жертовне служіння задля збереження Божого дару свободи і незалежності Юрій Половʼюк нагороджений медаллю «Хрест Свободи» Православної Церкви України. Посмертно.
Вічна слава і пам’ять Захиснику!
Фото з родинного архіву
Вдячність за допомогу в підготовці матеріалу Ользі Грозинській
Укрінформ