Моє місто змінилося. Будинки дивляться зашитими вікнами, фасади посічені уламками снарядів, дороги пошрамовані, а маршрутки стартують так швидко, що я ледь встигаю згрупуватися, щоб не впасти. Розумію, наскільки сьогодні небезпечна робота водіїв і не відчуваю нічого, крім вдячності. В Херсоні це почуття домінує над всіма іншими. З літа їжджу сюди працювати, і щоразу мене охоплює та сама щемка емоція – я в рідному місті серед людей, які викликають у мене захват.Такими емоціями поділилась журналістка "Вгору".
Буденне життя, звичайна робота…
У магазинчику, куди я заходжу купувати продукти, мене зустрічають з привітними усмішками.“Давайте, я вам допоможу, ось пакети”, – одна з продавчинь, вона ж касирка, побачивши в моїх руках валізу і торбу з речами, підказує, куди їх можна поставити й допомагає складати зважені овочі у кошик.
Магазин порожній, але відчуваю, таке турботливе ставлення не через те, що я тут єдиний покупець. Пізніше заходять інші, їх обслуговують так само ввічливо й привітно. Поки розраховуюся, чую як відвідувачі обговорюють ранковий приліт у цьому районі за пів години до мого приїзду.
Наступного дня ми з колегою, фотокореспондентом Вгору Олександром Андрющенком, на місці прильоту мали знімати сюжет про будівництво підземної школи. Олександру довелося замість запланованих коротких інтерв’ю з мешканцями сусідніх будинків фільмувати людське горе, розпач і руйнування. Для Херсона це ніби й буденність, але звикнути до цього неможливо.
Дівчата в магазині розповідали, що цього разу прилетіли два КАБи й вони справді злякалися, бо гепнуло десь наче зовсім поряд. Утім, нічого, щоб нагадувало про пережитий страх, на їхніх обличчях не зчитувалося. Ця здатність херсонців, щоб не трапилося, тримати спину й навіть усміхатися, мене весь час вражає.Інтерв’ю ми записували через день. Поблизу одного з пошкоджених від обстрілу будинків близько дев’ятої ранку працювали рятувальники ХОКАРС. Прибудинкова територія була вже прибрана. Але земля й асфальт всівало дрібне скло. Мешканці виносили залишки сміття. Серед тих, кого ми зустрічали на вулиці, переважна більшість – люди похилого віку. Вони відносно спокійно, якщо стан мовчазного безсилля можна назвати спокоєм, наводили лад у своїх квартирах і дворі.
У 86-річної мешканки однієї з квартир, Алли Всеволодівни, волосся акуратно зібране догори, нафарбовані губи, а довкола очей помітні синці. Про події 7 жовтня вона розповідає дуже емоційно. Каже: в одну мить відчула себе посередині вибуху. Її відкинуло до стіни, і там в куточку вона й сиділа поки від вибухової хвилі у її квартирі обсипалося тинькування на стінах та стелі.Алла Всеволодівна досі виносить залишки сміття зі своєї оселі. Каже: ми нікому не потрібні, скаржачись на владу. Але по її тону та гордо піднятому підборідді я здогадуюсь: вона й не звикла розраховувати на когось окрім себе.
ЇЇ сусідці, Ніні Павлівні, 76. Вона херсонка зі статусом ВПО. Раніше мешкала на Перекопській у багатоквартирному будинку, який російські військові зруйнували ще два роки тому.“Там було 4 прильоти, а потім він згорів дотла. Там нічого немає, тільки мені досі приходять нарахування за світло й за газ”, – жаліється жінка.
За словами Ніни Павлівни, вона за два роки так і не отримала акту про знищення житла та жодної копійки допомоги. Після того, як лишилася без даху над головою, винаймала житло на Острові, де зимувала без опалення і слухала цілодобові канонади обстрілів. Вдруге переїхала буквально наприкінці вересня, сподівалась в іншому районі на більш-менш спокійне життя, але не судилося. ЇЇ квартира постраждала не дуже, бо більшість вікон були відчинені. А от двері вибуховою хвилею повиривало з усіма замками й покрутило. Вилетіло й те вікно, яке було замкнене.
“Дверей немає, у квартирі бруд і пилюка. Хоч бери й повертайся на Острів”, – каже Ніна Павлівна.
До своєї квартири нас запрошує Тетяна з першого під’їзду. Там не лишилося жодного вцілілого вікна. Навіть металеві решітки повиривало.Вікно у кімнаті, де перебувала Тетяна в момент вибуху, ударною хвилею вибило разом з рамою. На холодильнику лежить “пам’ятка” – покручений залізний уламок, який міг би коштувати власниці квартири життя, інший “подарунок” намертво припаявся до підлоги.
“Така сила удару була. Добре, хоч не дуже близько впало. У людей і меблі потрощило. У мене в хаті трохи скло побило, посуд. Та нічого. Головне, живі залишилися”, – впевнено оптимістично підсумовує Тетяна й радіє тому, що відбулася порізами.
Одна велика сім’я
Чесно кажучи, після такого спілкування я потребувала перезавантаження. Вирішила повертатися до місця, де живу, пішки. Дорогою спостерігала за людьми на вулиці, за голубами, які збивалися в зграйки й додавали місцевості особливого мирного вигляду.Намагалась увібрати в себе цю дивовижну атмосферу міста, яке попри обстріли живе звичайним життям. Сміття прибирається, то тут то там зустрічаються заклопотані перехожі, бабусі торгують городиною та квітами, серед багатьох спорожнілих приміщень, є магазинчики та кафе, що працюють.
У невеликій кав’ярні в популярній у мешканців Таврійського мікрорайону місцині скуштувала крафтову "Біблійну" каву з карамелізованим медом. Трохи перепочила й пішла далі, переосмислюючи побачене й почуте. Зазирнула в книгарню, де була востаннє задовго до війни. Навіть не підозрювала, що "Учбова книга" й зараз працює. Продавчиня казала, що до них не часто хтось заходить. Але час від часу все ж щось купують. Уявіть! Місто щодня потерпає від обстрілів, а люди купують книжки. Зрозуміло, що і я не могла піти звідти з порожніми руками.
Наступного дня ми мали знімати відремонтоване укриття на Європейській, але в середмісті Херсону знову посилились обстріли, і мій колега запропонував перенести цю зйомку на інший день. Поки я писала статті, залишаючись вдома, обидва наші фотокори знімали наслідки обстрілів. І якою б звичною не була для них така робота, я не перестаю хвилюватися за колег й водночас захоплюватися їхнім професіоналізмом і сміливістю. Люди, які живуть і працюють в Херсоні, щодня й щохвилини ризикують життям.
Якось, повертаючись після зйомок на таксі, я розпитувала водія, як воно працювати у фронтовому місті. Валерій, так звали чоловіка, розповів, що йому доводилося перечікувати обстріли, змінювати маршрути й тікати від дронів. Одного разу він затримався в районі близькому до Дніпра, і ледь встиг від'їхати, як почув позаду себе залпи. Каже, стріляли саме по його машині. Валерій згадував цю подію, як веселу пригоду, хоча вочевидь йому тоді було не сміху. Розповів і про майже анекдотичну ситуацію, коли їздив забирати з найбільш небезпечного району літнього чоловіка, що вирішив провідати друга й загостювався. Валерій згадує зі сміхом:Приїжджаю на місце, чекаю-чекаю, а ніхто не виходить. Починаю вже дзвонити, аж тут підходить до машини бабуся й каже, зараз дідусь вип’є на коня й прийде. Я тоді, як дід вже підійшов, кажу: Та що ж ви дідусю, тут же небезпечно. А він відповідає: Та я, синку, вже пожив. А я йому: Так я ж ще не пожив!”Відчувши, що чоловіку ще є про що розповісти, спробувала вмовити його на інтерв’ю, хоча б під диктофон, без камери. Відмовився. Мовляв, не публічна людина. На тому й попрощалися. А він, дізнавшись, що я шукаю аптеку, підкинув до найближчої, ще й розповів, де поруч є гарний магазинчик і кафе зі смачною їжею.
Зрозуміло, що доводиться зустрічати людей різних, подекуди дуже пригнічених, наляканих, які дивляться на тебе з недовірою. А бува, доходить і до звинувачень. Мовляв, ви тут знімаєте, гроші заробляєте, а до нас потім прилітає. Але переважна більшість містян, з якими мені довелося спілкуватися, випромінюють любов до цього зраненого міста та напрочуд тепле, дружнє ставлення до земляків, які залишаються тут. Наче всі вони – одна велика сім’я, об’єднана спільною бідою. Це відчуття наповнює мене й дає тверду віру в те, що ми все переживемо й вистоїмо.