О пів на десяту ранку. Перед овочевими рядами ринку – кіоск, де можна випити чаю, кави чи прохолодних напоїв. У віконці дівчина. Її звуть Тетяна. Рік тому вона повернулася до Херсона з Польщі. За її спостереженнями, всупереч постійним обстрілам, місто потроху оживає. Торік, коли вона тільки сюди приїхала, людей було небагато. А зараз можна потрапити навіть у невеличкий затор. Попри те, що обстріли посилилися, на думку Тетяни, херсонці до всього вже звикли, хоча це звикання для них і небезпечне. Справді. Тривожна сирена перекриває гул машин і громадського транспорту. Утім, нікого це не зупиняє. Триває жвава торгівля. Ширалі: “Думаю, все в Україні буде добре”
Пішоходи поспішають перейти дорогу і прямують туди, де, як на перському базарі, красуються ароматні жовтобокі дині й пузаті, понад 10 кг, херсонські кавуни. Тут торгує Ширалі. Ширалі приїхав з Узбекистану майже тридцять років тому, у 1996. Він одружений з українкою. Відколи відправив близьких у безпечну Німеччину, залишається в місті сам.
Баштан у нас тут недалеко. Раніше був на тому березі, а зараз у Музиківці. Люди є, є торгівля. Але ж все одно людей стало менше. Вже тиждень не можу розпродати свій товар. Дуже багато змінилося. У людей немає настрою. Вони майже не сміються – розповідає чоловік.Утім, зазначає, що херсонці стали набагато дружнішими, ніж до війни. І попри все, тримаються й підтримують одне одного, допомагають чим можуть. Після того, як розпродасть товар, Ширалі планує поїхати на Захід України по картоплю, бо та, що продається на ринку, коштує недешево, десь 25 гривень.
На Заході картопля по 6-7 гривень. Якщо поїду туди, пережену сюди фуру, то поставлю ціну 12, а не 25. Є люди, які взагалі нічого не отримують (мова про гроші). Ось два-три роки так живуть. Я тут сиджу. Кожного перехожого в цьому місці знаю, – емоційно розповідає Ширалі.
Він згадує: коли переїхав в Україну й оселився в Херсоні, думав, що потрапив до раю. Настільки тут було добре. Але він і зараз переконаний, що місто обов’язково відновиться після перемоги. А віри в перемогу у Ширалі не віднімеш. Він впевнено каже:
Я думаю, переживемо все. Найголовніше – мотивація. Не падати духом. Думаю, все буде в Україні добре.
Олена: “Найчастіше купують дешевше”
Далі на ринку, за рядами червонобоких помідорів, огірків, синіх, цибулі, часнику та усякої зелені – ковбасна точка. Хазяйка – підприємиця з Комишан Олена. ЇЇ родина має невеликий цех, де виготовляються різни види ковбас – від дешевшої кров’янки до дорожчих сортів, наприклад, м’ясної Дрогобицької. Увесь товар у холодильній вітрині має апетитний вигляд.
Маємо цех маленький. Робимо домашні ковбаси. Все натуральне. Стараємося зробити бюджетно, добре, щоб люди, приходили. Знають, купують.
Людей немає, виїхали. Найчастіше купують дешевше – кров’янку та печінкову ковбасу. Пенсіонери беруть по 200-300 грамів. Я кажу: треба 200 грамів – беріть, зважу й 200. Що ж робити, така ситуація.
Живу в Комишанах. Це жах. Ніч починається з того, що молишся і думаєш, щоб все було добре. Нещодавно їхали в Білозерку, і в нашу машину кинули вибухівку з дрона.Жінка каже, що виїжджала з дітьми за кордон, але повернулася, бо її сину там не сподобалося. Хлопець захотів повернутися й поступати до нашої морехідки, яка релокована до Одеси. Олена повернулася разом із ним.
Йому 18 виповнилося. Нічого не могла зробити. Мусила повернутися. Що робити? Чекаємо миру.
Оля: “Ми як одна родина”
Звіддаля пахне здобою. Там, де овочеві ряди закінчуються й з’являються торгові точки з кавою, чаєм, олією та іншим, за кілька метрів стоїть затишний кіоск. На полицях розкладені всілякі кондитерські вироби: цукерки, печиво, тістечка. Солодощі продаються в коробах і на вагу. Молода й жвава хазяйка цієї солодкої крамнички Оля розповідає:У мене цікаві товари. Торгую смаколиками. Печивом, цукерочками. Бабусі більше карамельку люблять, щось таке молочне, а молодь – шоколад. Зараз трошки почали підійматися ціни. Та все одно люди можуть собі щось дозволити, потрошку беруть. Щось таке хочеться. Смачненьке. Це як антидепресант у наш час.Оля закінчила факультет фізичного виховання у ХДУ й працювала у третій дитячо-юнацькій спортивній школі, аж доки не виросли її власні діти.. А потім відкрила своє ПП. І одразу надала перевагу кондитерці. Каже, торгує вже близько 20 років. А на цьому ринку з початку повномасштабної війни.
Вона дуже емоційно розповідає про атмосферу на ринку та й по всьому місту.
Ми стали ріднішими й теплішими, почали більше розуміти одне одного, ніж раніше. Багато людей стали добрішими, мені так видається. Ми як одна родина, – каже Оля, а на очах у неї блищать сльози, які вона даремно намагається стримати.
Валентина: “Летять дрони. І весь врожай залишається на полі”
З Комишан приїздить торгувати в Херсон і пенсіонерка Валентина. В неї на лотках різноманітна городина: картопля, цибуля, томати, кабаки. Є й невеликі кавунчики з власного городу. На весь товар є свої постійні покупці. Ціни на городину у Валентини дуже помірні. Але овочі, якими торгує, насправді безцінні. Адже свій врожай в умовах війни мешканці прифронтової Херсонщини збирають із ризиком для життя.
Понад усе вона бажає скорішої перемоги й миру. А щодо руйнувань, яких зазнали за час війни Комишани та й вся Україна, жінка впевнена, що все поступово відбудується.
Ганна Щидловська, ВгоруВсі фото та скріни з відео Олександра Андрющенка
