Багато добровольців, які першими стали на захист Херсона в лютому 2022-го, розчаровані: їх досі офіційно не визнали як учасників бойових дій.
“Я не буду доводити власну участь у боях за Херсон. Але я хочу допомогти це зробити хлопцям, які воювали зі мною”, - каже учасниця бою в Бузковому парку Херсона 34-річна Ольга Гринченко.
Вона - одна з небагатьох жінок, хто 24 лютого 2022 року першими прийшли до херсонського військкомату, щоб вступити до місцевої терорборони (ТРО) та захищати своє місто.
До приходу російської армії у Херсоні фактично лишилася лише територіальна оборона. У місті не було ані окопів, ані блокпостів, які б свідчили про підготовку до його оборони.
Уже за кілька днів після вступу до ТРО у цих людей був перший бій з російською армією, багато хто загинув або змушений був тікати з окупованої території.
Відтоді минуло вже понад два роки. Цієї осені Херсон відзначатиме другу річницю звільнення від окупації. Але добровольців, які брали участь у бою в Бузковому парку, Україна досі не визнала учасниками бойових дій. Серед них і Ольга.
Кільком людям вдалося довести свій статус через суд. Дехто пішов воювати до інших підрозділів. Інші - все ще борються за це право, збираючи стоси документів та свідчень. Найважче це у разі, якщо сам військовий загинув, а його статус намагається довести родина.
Чому ж Україна не визнає людей, які намагалися зупинити російську армію в Херсоні, учасниками бойових дій?
“Я твердо стояла на своєму”
Зранку 24 лютого агроном за фахом Ольга Гринченко пішла до херсонського ТЦК, щоб записатися до місцевої ТРО. Там уже вишикувалася черга.
У переддень повномасштабної війни Ольга з колегами по роботі святкувала день народження одного з них і розмова зайшла за те, як готуватися до нападу, чим запастися. Ольга згадує, як пожартувала: “А мені і зброю, і одяг, і харчі видадуть”.
Так і сталося, хоча спочатку брати до ТРО її не хотіли.
“Мені відповіли, що наказу брати жінок до тероборони не було. Але зрештою командир побачив, що я твердо стояла на своєму. Я знала, як тримати зброю, вміла стріляти”.
До великої війни Ольга їздила на навчання зі стрільби.
“У ТРО мені видали зброю. Згодом командир запитав мене, чи не заперечуватиму я, щоб передати зброю іншому бійцю, бо її просто на всіх не вистачало. А мене попросили готувати бійцям їсти на кухні. Я погодилася, бо головне для мене було бути корисною”.
Ольга залишилася працювати на кухні. “Я думала тоді тільки про те, як нагодувати хлопців”.
У херсонської тероборони було лише кілька днів, поки російська армія безперешкодно долала відстань від Криму до обласного центру.
Вже зранку 1 березня армія РФ вторглася у Херсон і за добу окупувала його. Але цьому передували кілька драматичних боїв зі значно меншими силами українських сил оборони в Херсоні.
Один із таких боїв стався у Бузковому парку вдень 1 березня.
Перший і останній бій
До 1 березня 2022 року з Херсона вивели практично всіх силовиків. Співробітники СБУ вивезли свої сім’ї та теж залишили місто, розповіли ВВС військові, що відповідали за оборону України на південному напрямку.
У Херсоні залишилися два батальйони ТРО. У кожному - близько сотні людей, більшість з яких - добровольці.
Надія була на те, що вони зможуть хоч трохи затримати російські війська та виграти час для підрозділів, які готувалися боронити сусідній Миколаїв.
Перші російські ДРГ зайшли в місто вже в останніх числах лютого. Ввечері 28 лютого українські командири отримали інформацію про російських військових у цивільному, які ходили пішки та їздили містом на цивільних автівках.
Оборонці Херсона розуміли, що російська армія, яка йшла на місто, переважала їх і озброєнням, і кількістю.
Ще перед боєм у Бузковому парку комбат Дмитро Кузьменко дав вибір і добровольцям, і контрактникам - залишитися або скласти зброю, якщо вони почувалися не готовими до бою. Ніхто автомат на землю не поклав.
Ранок 1 березня 2022 року почався з тривоги. Російські війська сунули на місто з кількох сторін. У ТРО Херсона було завдання стримувати їх на в’їздах.
“Ми закінчили готувати сніданок. Пролунав сигнал тривоги. Нас тоді вишикували”, - пригадує Ольга.
Їх почали готувати до виїзду в Бузковий парк на околиці Херсона, де вони мали зайняти оборону. Рота Ольги вирушила до парку автобусом.
Ользі доручили допомагати медикині батальйону надавати першу допомогу пораненим. З медичних матеріалів у них були бинти та старі радянські джгути.
Обидві жінки брали участь у бою в Бузковому парку нарівні з іншими. У парку не було жодного окопу чи іншої укріпленої позиції. Зі зброї в них у кожного був автомат, а також два гранатомети “Муха” на всіх і “коктейлі Молотова”.
Російські війська “зустріли” їх танком та кількома БМП. Крізь туман, дим та спалахи вогню Ольга чула викрики побратимів “Я - 300-й!”, але вона була змушена лежати на землі та втискатися в неї. Через щільний вогонь підвестися було не можливо.
“Росіяни добили цих людей пострілами зі стрілецької зброї. Дехто з них загинув. Деякі поранені вижили” - розповідає Ольга про поранених українських бійців.
У двох ротах білозерського батальйону, які прийняли бій, сумарно загинув кожен четвертий тероборонівець.
Але Ольга Гринченко у своєму першому бою вижила.
Відступ та окупація
Після бою вцілілі розосередилися та відступали невеликими групами.
Група, в якій була Ольга Гринченко, відступала через територію нафтопереробного заводу. Там вони закопали військові квитки учасників ТРО, щоб убезпечити і себе, і побратимів, якщо б їх захопили російські військові. Частину цих квитків вдалося відкопати після звільнення міста та передати командуванню.
Дехто із захисників Херсона через очерети і хащі пробивався з окупованого міста в бік Миколаєва, дехто вирішив переховуватися в окупації.
Бій у Бузковому парку був не єдиним зіткненням сил оборони з російською армією 1 березня. Ще один бій відбувся на Білозерській площі, де загинули щонайменше п’ять тероборонівців, та в районі херсонського ТРЦ “Фабрика”. Там діяв інший батальйон ТРО.
До ранку 2 березня російська армія витіснила тероборону з міста і почалася окупація Херсона.
Життя в окупації
Ольга Гринченко залишалася в окупації до 9 квітня 2022 року під постійною загрозою викриття та арешту російськими військами. Щоб убезпечитися, жінка знищила всі фото, які могли пов’язати її з українською армією.
Близько тижня вона жила вдома в Миколи Мисюка, одного з тероборонівців, у селищі Музиківка поруч із Херсоном. “У тій родині, де я залишилася, були малі діти. Не було світла, води, продуктів, магазини не працювали. Ми пекли з дерті, якою годують собак і курей, коржі та їли їх”.
Через брак їжі та важкі умови Ольга вирішила перебратися з Музиківки до родичів у Білозерці, іншому селищі поруч із містом. Обидва були під російською окупацією, тож дорога між ними пролягала крізь російські блокпости.
Ольга не лише сама змогла вибратися з Музиківки, але й допомогла одному з командирів підрозділу. Вони пішли разом і представлялися на блокпостах чоловіком та дружиною. Казали, що повертаються з іменин у кумів додому в Білозерку.
“У нас була ціла “легенда”. На блокпостах стояли люди з так званої ДНР. Вони добре орієнтувалися в нашій місцевій географії. Їх було важко обманути”.
Їм повірили. Так вона дісталася до Білозерки.
У березні Ольга ще ходила на проукраїнські мітинги в Білозерці.
А 9 квітня їй нарешті вдалося виїхати з окупованої Херсонщини на підконтрольну Україні територію. Її прізвища не було в “чорних списках” російських військових на блокпостах, тож її пропустили.
Через пережиті в бою та окупації стреси в Ольги стрімко погіршилося здоров’я. Їй прооперували щитовидку, зараз вона лікується.
Працювати агрономом вона більше не зможе, бо ця робота передбачає фізичні навантаження, тож Ольга перекваліфікувалася на економістку.
Статусу учасниці бойових дій в Ольги немає, тож немає і допомоги від держави.
“Головне, що я вижила, отримала другий шанс на життя. Мені цього досить”, - каже про себе Ольга.
Всі власні фото з тероборони жінка видалила, як тільки усвідомила загрозу окупації.
Участь Ольги в бойових діях міг би підтвердити наказ про її зарахування та свідчення командирів. Але в її підрозділу після звільнення Херсона не було документів про її зарахування, не було її речового та харчового атестатів.
Адвокат херсонських тероборонівців Сергій Колесніков каже, що для цих людей після звільнення Херсона почався ще один бій, цього разу - з українською бюрократією.
“Почалися бої із судами за визнання добровольців херсонської тероборони. Я писав запити до їхньої військової частини. Там мене відправили до ТЦК. У воєнкоматі відповіли, що відтоді, як людину зарахували до військової частини, вона й має відповідати за її облік”, - розповідає захисник тероборонівців.
Існує два основні шляхи підтвердити участь добровольців у бойових діях. Це має зробити або їхній підрозділ на основі документів про облік, або суд, якщо таких документів не виявилося.
Тероборонівці та сім’ї загиблих почали звертатися до них за документами. Але їм відповіли, що цих людей не було та немає на обліку. У наступні місяці і бригада, і батальйон кілька разів змінювали командирів та підпорядкування.
ВВС звернулася за коментарями до 124-ї бригади. Звідти нас скерували до ДШВ, оскільки згаданий батальйон уже їм не підпорядковується. У ДШВ відповіли, що питання варто ставити насамперед ТРО. Після нашого запиту до головнокомандувача Олександра Сирського відповідь ми отримали від ТРО, що відповісти мали б усе ж таки в ДШВ. Коло бюрократії замкнулося.
ВВС також звернулася за коментарями до екскомбатів білозерського батальйону. Вони відповіли, що не мали документів про зарахування добровольців до свого підрозділу.
Так, Олександр Попов, який перебрав командування батальйоном улітку 2022-го, каже, що не міг відновити документи, яких не існувало.
Ми спробували розшукати екскомандира бригади Дмитра Іщенка. Зв’язатися нам із ним не вдалося. ВВС готова додати його коментарі.
Єдиний вихід - це суд
“Процедури відновлення в списках частини не існує. Тому ці справи мають розглядатися в судах. Кадровики військової частини не можуть спиратися на свідчення про те, хто з ким воював. А для суду вони мають вагу”, - пояснює начальник групи ЦВС штабу одного з батальйонів ТРО на Херсонщині з позивним “Сашко”.
Він додає, що якщо суд ухвалить рішення про відновлення якогось військового, то військова частина його виконає.
Такі ж поради дають адвокати, які ведуть справи щодо визнання добровольців з інших підрозділів.
“Суду потрібно надавати будь-що, що підтверджує участь людини в бойових діях: фото, відео, свідчення інших учасників цих подій. Якщо десь записали в зошиті видачу людині зброї, то це ще не той письмовий доказ, який потрібен”, - пояснює адвокатка Анжела Василевська.
На сьогодні суди ухвалили шість рішень на користь херсонських тероборонівців та родин загиблих про визнання їхньої участі в боях за місто.
Без почестей і без статусу
Рідні загиблих тероборонівців ховали та перепоховали своїх рідних самотужки, без військових почестей та надгробків, які ставлять полеглим захисникам України.
У 2023 році добровольців, які загинули в Бузковому парку, посмертно нагородили орденами “За мужність” ІІІ ступеня.
Це сталося після того, як у вересні 2023 року голова Херсонської військової обласної адміністрації Олександр Прокудін повідомив, що вдалося встановити факт участі у боях за Херсон 18 загиблих тероборонівців. Їхня бригада дала довідки, які це підтвердили. Статус ще чотирьох уточнювався.
ВВС звернулася до Херсонської ОВА з проханням розповісти, що змінилося відтоді.
Там нам відповіли, що в січні звернулися до Міноборони та Генштабу з власною ініціативою, як відновити права сімей загиблих захисників Херсона. ОВА також підтвердила, що у військової частини ТРО, куди б мали зарахувати й добровольців, немає жодних документів, складених до червня 2022-го. Вони були втрачені чи знищені.
Попри службове розслідування, ці документи не відновили.
Насправді для родин загиблих по суті змін не відбулося досі. Станом на травень 2024-го вони отримали нагороди, але не документи та виплати, як пояснила ВВС Ольга Осіння. Її чоловік Володимир загинув у Бузковому парку.
“Їм давали бойові накази. Як відправляти на смерть, то вони там були тоді. А як визнати їх, то їм відповідають: “Нічого не знаємо”. Живі ще можуть прийти й сказати, що ось вони є. А загиблі? У мене в голові це не вкладається”, - каже адвокат Сергій Колесніков.
Особливо складно довести свій статус родинам тих тероборонівців, які воювали за Херсон, потрапили в полон і загинули вже там.
Українські правоохоронці підтвердили, що в російському полоні від катувань загинули полковник поліції Віталій Лапчук та майор запасу Денис Миронов. Обидва були у складі херсонської ТРО, але юридично їх досі не визнали.
Ось, як про це розповідає Ксенія, вдова Дениса Миронова: “Для мене й мого сина він був найкращим. Але я хочу, щоб держава визнала подвиг Дениса, щоб його помʼянули так, як він того вартий. А не так, що я по крихті збирала кошти на пам’ятник на його могилі, щоб він мав таку ж шану, як інші хлопці-військові, поховані поруч із ним”.
Жанна Безп'ятчук, ВВС Україна
Карти та ілюстрації Ангеліни Корби.