«Стіни»: графічний роман про спадщину Херсонщини презентувал

«Стіни» – графічний роман про спадщину Херсонщини розпочав подорож Україною

Зображення: Вгору

У Тернополі відбулася презентація нового українського мальопису «Стіни», що є графічним романом про культурну спадщину Херсонщини, яка нині перебуває під окупацією, загрозою руйнування або вже частково втрачена через повномасштабну війну.

Графічний роман про спадщину Херсонщини

Мальопис «Стіни» вперше представили 9 травня у креативному кластері Na poshti, що знаходиться у Тернополі. Цей графічний роман висвітлює спадщину Херсонщини, яка стала відомою далеко за межами регіону завдяки багаторічній праці дослідників, популяризаторів та захисників. Серед об’єктів, описаних у книзі, є «Кам’яні вишиванки» Нової Каховки, будинок художниці Поліни Райко в Олешках, фортеця Тягинь, а також археологічна пам’ятка на березі Дніпра, яка постійно потерпає від обстрілів. Раніше про ці пам’ятки знали переважно фахівці та культурні активісти. Сьогодні ж кожна з цих історій набула статусу важливого символу переосмислення українського Півдня, звільненого від колоніальних російських наративів. За інформацією «Вгору», ідея об’єднати три історії в один мальопис виникла раніше. Тепер книга доступна для ознайомлення, а супутня виставка демонструє, що «Стіни» – це не тільки розповідь про пам’ятки чи втрати. Це також історія про людей, які зберігають пам’ять, навіть коли фізичний доступ до самої спадщини неможливий.

Воркшоп для активістів прифронтових регіонів

Презентація мальопису та виставка стали завершенням чотириденного воркшопу, організованого у Тернополі громадськими організаціями Херсонщини: «Центр культурного розвитку «Тотем», «Культурний центр Україна-Литва» та «Новокаховське товариство охорони культурної спадщини». До участі запросили культурних активістів, музейників, освітян та фахівців зі спадщини з прифронтових регіонів України, а саме з Херсона та Херсонщини (Берислав, Нововоронцовка, Нова Каховка), Сум, Охтирки, Запоріжжя, Дніпра, Кривого Рогу, Чернігова. Деякі учасники добиралися до воркшопу понад дві доби, переживши чотири евакуації з потягів через загрозу обстрілів. Попри складнощі, очікування виправдалися: за чотири дні сформувалася спільнота людей зі схожим досвідом, яких об’єднує біль від руйнування або зникнення спадщини, що ще вчора була частиною повсякденного життя громад. Для одних це історичні будівлі, для інших – музеї, для третіх – цілі пласти локальної пам’яті. Головне питання, що обговорювалося протягом цих чотирьох днів: як працювати зі спадщиною, яка зараз недоступна, і як не допустити її зникнення – не тільки фізично, а й з нашої пам’яті?

Конвенція Фаро та адвокація спадщини

Під час лекцій команди трьох організацій ділилися своїм досвідом адвокації культурної спадщини. Це практики, які не лише допомагають досліджувати чи популяризувати пам’ятки, а й реально впливати на їхній захист та зміну ставлення до них у громадах. Йшлося про різноманітні інструменти: залучення науковців до досліджень, волонтерів – до розкопок і реставрації, створення архівів та фіксації руйнувань, мистецькі проєкти, освітні кампанії, розмови з місцевими жителями та звернення до органів влади. Важливою темою стала Рамкова конвенція Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства, відома як Конвенція Фаро, ратифікована Україною у 2013 році. Ліза Євсеєва, архітекторка з ГО «Новокаховське товариство охорони культурної спадщини» та Heritage Monitoring Lab, пояснила її значення: «Конвенція Фаро стала дуже важливим поворотом у розмові про культурну спадщину. Якщо раніше міжнародні документи говорили переважно про самі об’єкти – як їх охороняти, реставрувати чи обліковувати, – то Конвенція Фаро вперше поставила в центр людину та її право на спадщину: право знати її, взаємодіяти з нею, берегти її й брати участь у рішеннях щодо неї. І це дуже змінює оптику. Бо коли росіяни руйнують українські музеї, пам’ятки чи історичні середовища – йдеться не лише про пошкодження “об’єктів культури”. Йдеться про порушення прав людей. Нашого права на пам’ять, на власну історію, на зв’язок із місцем, де ми живемо. Так само це означає, що захист спадщини – не справа вузького кола експертів. Кожна людина має право реагувати на порушення цього права – звертатися до органів влади, до поліції, прокуратури чи суду. Бо спадщина – це не щось чуже або “державне” . Це те, що належить всьому суспільству і разом з тим кожному з нас».

Практичні інструменти захисту спадщини

Протягом воркшопу учасники не лише дізнавалися про нові підходи до захисту спадщини, а й визначали свою роль у цьому процесі. Одна з вправ полягала в тому, щоб вивчити «поле адвокації» та позначити на ньому ту сферу, де кожен відчуває себе найбільш компетентним і корисним. Таким чином, «поле адвокації» стало простором, де кожен може знайти свою роль у захисті культурної спадщини: хтось документує, хтось оцифровує та створює архіви, хтось розробляє майстер-класи, а хтось проводить екскурсії чи працює з дітьми. Ця вправа показала, що робота зі спадщиною – це відповідальність не лише фахівців чи чиновників, а всієї спільноти. Форми та практики долучення можуть бути різноманітними. Учасники спробували одну з таких практик одразу: організатори запросили майстрів творчої майстерні Love Mosaic провести майстер-клас із мозаїки за мотивами творчості Поліни Райко. Цей майстер-клас був розроблений у 2025 році у співпраці з Центром «Тотем». Майстерня Love Mosaic була змушена релокуватися з Дніпра, але не лише відновила роботу в Україні, а й створила нові майстер-класи та набори, натхненні мозаїчними панно Алли Горської в Донецьку чи мозаїками Маріуполя. Це також є формою збереження пам’яті та культурної спадщини.

Мальопис як засіб комунікації про складне

Однією з головних тем воркшопу був пошук нових інструментів для роботи зі спадщиною в умовах війни. Учасники обговорювали оцифровку об’єктів та архівів, створення віртуальних музеїв і 3D-моделей, документування злочинів проти культурної спадщини, авторські освітні формати та мистецькі практики. Мальопис «Стіни» став одним із таких інструментів. У просторі воркшопу та виставки постійно були представлені зразки українських та світових графічних романів, що розповідають про складну історію мовою образів та емоцій. Серед них: мальописи «Коротка історія довгої війни» Маріам Найєм та «Тиранія» Тімоті Снайдера, мальопис «Іменем міста», створений у Харкові після початку повномасштабного вторгнення, а також інші сучасні твори, на які орієнтувалися автори «Стін». Олена Афанасьєва, кураторка проєкту «Стіни», авторка та одна з художників розділу мальопису про будинок Поліни Райко, пояснила задум: «Ми свідомо не хотіли робити якусь суху методичку по роботі зі спадщиною чи туристичне видання типу «подивіться як було красиво, а зараз лишається лише сісти й заплакати». Нам було важливо створити живу історію, яка зможе говорити з людьми – особливо з молоддю. І на допомогу прийшла форма мальопису, графічного роману – саме зараз, коли багатьом людям складно сприймати великі тексти, але водночас є величезний запит на особисті й чесні історії. Мальопис «Стіни» саме про це – про сам процес боротьби за спадщину. Про дуже живих людей. Про помилки й сумніви. Про вигорання. Про дивні збіги й майже детективні історії. Про маленькі перемоги, які врешті змінюють дуже багато». Для людей із прифронтових міст воркшоп став не лише навчанням, а й можливістю перепочити. Тому організатори включили до програми зустрічі з місцевими культурними ініціативами не в самому Тернополі, а в навколишніх селах. Запам’яталися відвідини маленького Козівського замку, де місцеві активісти разом із командою ГО «Інститут міської культури» поступово перетворюють руїни на простір локальної історії та культури. Вразило маленьке (з населенням менш як 1000 людей) село Вікно, в історію якого колись закохався Сергій Ткаченко.