Зображення: Вгору
Ілона Коротіцина, директорка медіа «Вгору», розповідає про глибоке усвідомлення слів своєї бабусі щодо цінності рідної землі, що прийшло до неї лише з пережитим досвідом війни та окупації на Херсонщині.
Спогади дитинства та голос бабусі: Перші уроки прив’язаності до землі
Ілона Коротіцина згадує своє дитинство, проведене у селі на Херсонщині, у будинку бабусі та дідуся. Вони були свідками Другої світової війни, і їхні історії про фашистів, що перебували у хаті, про голод, про маленькі кульки хліба, що зберігалися як найцінніше золото, формували її світогляд. Бабуся завжди повторювала Ілоні: “Тут моя земля, тут мій дім, тут народилися я, мої батьки, мої діти, тут я й помру”. Тоді, за її словами, світ здавався величезним і сповненим можливостей, і вона вірила, що жити можна будь-де.
Випробування окупацією: Незламна позиція родини на Херсонщині
Коли Херсонська область опинилася під російською окупацією, Ілона Коротіцина неодноразово благала свою бабусю покинути село. Батьки Ілони жили на півночі області, дуже близько до лінії фронту, і були моменти, коли виїзд ще залишався можливим. Сьогодні багатьох з тих сіл, за словами Ілони, майже не існує, а їхні мешканці виїжджали, аби розпочати життя заново. Однак бабуся кожного разу відповідала: “Це моя земля. Це мій дім. Я нікуди не поїду”. Сама Ілона з родиною виїхала з окупації через три з половиною місяці після повномасштабного вторгнення Росії. Деякі з її колег із медіа «Вгору» залишалися у місті значно довше, аж до його звільнення. Вже майже чотири роки Ілона з чоловіком мешкають в Одесі. Чоловік одразу після виїзду пішов до війська. За цей час у них народилася донька, яка з перших днів життя вчиться розрізняти тишу від звуків повітряної тривоги. Ілона часто розмірковує, наскільки важко виховувати дитину в умовах війни, далеко від рідного дому, де все знайоме та друзі поруч. Її страхи поширюються не лише на себе, а й на всю родину, на колег, на тих, хто залишився в окупації, хто воює на фронті або перебуває у полоні. Вона наголошує, що бути дружиною військового – важко, жити далеко від дому – важко, будувати життя з нуля – також важко. У кожного є своє власне “важко”.
Розсіяні життя та гіркота втрат: Ціна війни для херсонців
Однак найважчим для Ілони залишається відчуття самотності. Вона більше не чекає свят так, як колись, адже немає тих вечорів, коли вся родина збиралася за великим столом, а й самого столу вже не існує. Її мати нині перебуває за кордоном, а батько служить у війську. Частина рідних досі залишається в окупації, і зв’язок з ними відсутній. Родинний будинок її чоловіка зруйнований, і все, що було пов’язане з його дитинством – речі, спогади, відчуття дому – зникло у вогні. Бабуся залишилася сама після того, як дідуся не стало. Він встиг побачити звільнення їхнього села, і Ілона встигла з ним попрощатися. Ілона знову звертається до бабусі з пропозицією забрати її до себе, але та знову відповідає: “Це моя земля. Це мій дім”. Саме зараз Ілона Коротіцина, за її словами, остаточно розуміє бабусю, адже понад усе прагне повернутися додому.
Повернення до коріння: Краса Херсонщини та сила спільноти “Вгору”
За ці роки Ілона побувала у різних країнах та містах, і Україна, на її думку, має багато красивих місць. Проте для неї немає нічого прекраснішого за хвилі Чорного моря у Лазурному, за блиск крижинок солі на рожевому озері Присивашшя, за гарячий помаранчевий пісок Арабатської стрілки, за шум дерев та хрускіт гілочок під ногами в Олешківському лісі. Вона ніколи не відчувала себе такою самотньою, як у великому місті, де живе нині. Ілона зазначає, що, мабуть, без роботи та колег вона б не впоралася з цими викликами. Команда «Вгору» нині розкидана по різних містах та країнах. Частина співробітників живе у Херсоні під обстрілами або регулярно їздить туди працювати. Вони стали одне для одного спільнотою, яка надає розуміння, підтримку та допомагає зберегти здоровий глузд. Усі члени команди мають схожі історії, і вони взаємно допомагають підтримувати зв’язок із рідним домом. Ілона Коротіцина підкреслює: “Ми не самотні. І ви не самотні. Де б ми не були, як би ми не будували своє життя, ми всі залишаємося херсонцями, які понад усе чекають повернення додому”. Вона мріє про мирний Херсон, вільні Олешки, затишний Скадовськ, мальовничу Стару Збур’ївку, рідний Таврійськ. Медіа «Вгору» створило спільноту, аби не втрачати цей зв’язок та продовжувати працювати для Херсонщини. Навіть якщо її члени зараз далеко одне від одного, разом вони роблять свою землю та свій дім трохи ближчими. Медіа закликає долучатися до спільноти “Вгору”, щоб бути поруч, навіть якщо ви далеко, за посиланням: https://vgoru.org/support-us.
За матеріалами: Вгору
Коментарів ще немає