Афоризм про те, що вибори необхідно проводити хоча би раз на півроку, міг виникнути тільки в Україні. Адже на думку пересічного громадянина саме тоді в країні вчасно робилися б дороги, в будинках ремонтувалися ліфти та дахи, а пенсіонерам вистачило гречки та олії. Список цей можна продовжувати, однак питання виникає лише одне. У нас же начебто демократична держава. Тобто так написано в усіх існуючих і діючих законах та інших актах. То чого ж ми за неї з року в рік так боремося? І йдемо шляхом спочатку мирних демонстрацій (Помаранчева Революція), потім кривавих сутичок і людських втрат (Революція Гідності). Між цими подіями минуло 10 років, а омріяної демократії українці, виявляється, так і не здобули? Чи не хотіли здобути?
Любовна геометрія
Напередодні чергових виборів до місцевих органів самоврядування як виборці, так і кандидати знову згадують про демократію. Саме в останній місяць перед «червоним днем календаря» – виборами, між цими двома учасниками виборчого процесу розпалюється шалений вогонь пристрастей. Утворюється класичний «любовний трикутник», коли між кандидатом і, власне, виборцем стоїть одна єдина річ – передвиборча обіцянка чи програма. Для кандидата вона як чемодан без ручки (коли важко нести і неохота покинути, бо ж обіцяв!), а для виборця – єдиний шанс повірити в те, що цього разу його вже точно ніхто не обдурить! Як перший, так і другий крутяться навколо третьої учасниці трикутника протягом всього виборчого процесу, шукають точки дотику. Виборець гадає, що трикутник нарешті стане рівностороннім (бо в цьому ж і є демократія!), а от кандидату здається, що виконувати обіцяне не обов’язково. І трикутник може залишатися прямокутним (з кутом в 90 градусів, більшим за інші) з його перевагою ще довгий час. Така «любовна геометрія», як показує практика, ні до чого насправді демократичного так і не призводить. Кандидати пропонують, виборці або вірять – голосують – і натомість про них забувають, або ж просто не йдуть на вибори, бо не бачать в цьому сенсу або не знаходять потрібної для себе обіцянки.
Прикладів невиконаних обіцянок навколо безліч. Однак, кожному на думку, певно, спадає ситуація, яка відбувається поряд з тобою. Вже більше п’яти років я мешкаю в приміському селищі неподалік від Херсона. Майже відсутня інфраструктура, немає централізованого опалення (котельня зникла в 90-ті роки минулого століття) та практично неможливо дістатися до міста громадським транспортом. Певно, такі проблеми є в багатьох приміських селищах та районах. Так от, про те, що тут теж мешкають люди всі, кого ми обираємо згадують не раніше ніж за місяць до виборів. І це відбувається постійно. Не «під вибори» сюди приїздив депутат міської ради лише одного разу – коли жителі селища лишилися без води на три тижні. А приїзд будь-якої «великої» людини перетворюється для місцевих жителів на справжнє свято, адже їм постійно обіцяють золоті гори, манну небесну та на додачу до всього судження про те, що «ось-ось» селище перетвориться на справжнє Ельдорадо. Здавалося б чого ж тут жалітися? Треба брати справу до своїх рук, йти вперед, стукати в двері й досягати мети, боротися за кращі умови життя для самого себе. Найцікавіше те, що нічого цього не відбувається. Складається враження, що місцевих жителів все влаштовує, вони звикли до такого відношення, і не збираються змінюватися.
Чи є сенс голосувати?
Спитайте в будь-якої людини (зараз йдеться саме про українців, конкретно про херсонців) чи варто йти на вибори й у 7 випадках з 10 почуєте у відповідь «Ні!». Чому ж зникло бажання голосувати, і з кожним роком експерти прогнозують все нижчу явку виборців? Як тоді досягти рівня демократичного суспільства, якщо ніхто за це суспільство не хоче проголосувати? Кому ж тоді потрібна демократія? Не буду приводити тут результати соцопитувань, думки різного рівня експертів та інше. Скажу лише те, що ніхто з усіх моїх знайомих, родичів, друзів НЕ ХОЧЕ йти на майбутні вибори. Люди різного віку не бачать в цьому жодного сенсу. А коли починаєш говорити про демократію, свідомий вибір та інші речі, з тебе просто сміються.
Діалог з 30-річною Анастасією:
- На вибори йдеш?
- Ні, я не хочу. Все одно нічого не зміниться. Я ходила минулі рази, голосувала, потім скільки людей полягло за нову владу, а насправді нічого не змінилося. Колода перетасовується, та й по всьому, а людей, які б робили щось корисне немає.
Заперечити тут просто язик не повертається. Як і в випадку з 75-річним дідусем Іваном: «Ти розумієш, онучко, скільки я вже бачив тих, хто при владі, порядку не було ніколи. Для звичайної робочої людини ніхто не зміг нічого корисного зробити. Зараз стільки молодих хлопців поклали свої життя, а цим політикам, аби тільки до влади, до корита з грішми дістатися! Про людей вони ніколи думати не будуть, от згадаєш мої слова!».
Чесно кажучи, не хотілося б їх згадувати, але під час кожних виборів вони так і просяться з язика! Та найбільше вразила мене 12-річна Катерина, котра ще й не має права голосувати: «Якщо влада продовжить свої знущання над народом, то на вибори йтиме з кожним разом менше людей. Такі люди, як ми з тобою, вже зрозуміли, що ніхто й ніколи не виконає обіцяного. Ну якщо вже пройшло стільки років і стільки різних виборів, а користі з цього немає?».
Отак три різні вікові категорії розповіли мені про свої враження від виборчого процесу. Невже нам і справді немає за кого голосувати? А кандидати ж реєструються сотнями до місцевих рад різного рівня. То виходить, що ми не можемо вибрати навіть з сотень одного достойного?
Демократія – це вибір
На вибори нас закликають йти не лише політичні сили. Є безліч різного роду громадських організацій, проектів, сайтів тощо, які проводять соцопитування, розповсюджують інформацію про вибори. Тобто, полегшують життя пересічного громадянина. Все, що треба виборцю – це просто цікавитися процесом, читати різні повідомлення, а в ідеалі непогано б і програми кандидатів. До речі, останні під час цьогорічних виборів у Херсоні та області перетворилися на звичайний фарс. Політики пропонують лише загальні фрази та гасла, які нічого спільного не мають з розвитком хоча б обласного центру, не кажучи вже про регіон. Невже виборців політтехнологи вважають, м’яко кажучи, нерозумними? Як інакше пояснити заклики голосувати за конкретного кандидата, котрий зможе змінити тарифну політику всієї держави (!), або обіцяє впровадити контрактну армію, або ж у стверджувальній формі доводить: «Херсон – культурний край». Звісно, що херсонцям приємно чути гарні речі про рідне місто, але де реальні пропозиції щодо покращення життя в цьому самому місті або регіоні? Жоден кандидат із сотень тих, хто зареєструвався, не запропонував хоча б одного нормального вирішення існуючої проблеми (а їх накопичилося в кожному місті, не лише в Херсоні). Не було політичної партії, яка запропонувала б покроковий, а головне – реальний вихід з ситуацій, про які городяни вже й не згадують. Мова не йде про побудову за два роки сміттєпереробного заводу (але гадаю, що й за це херсонці б дякували). Однак, за вирішення проблем з бродячими тваринами (постраждалих назбиралося вже багато, і з нас мабуть вся країна вже сміється), за судове рішення на користь міста щодо добудови мостопереходу між мікрорайонами, за ремонт доріг не лише напередодні виборів, і за прозорі тендерні процедури в різних галузях – ось за такі речі можна було б проголосувати! І на останок: політиків, котрі б працювали в період між виборами з людьми і для людей можна порахувати на пальцях однієї руки. А тих, хто йде в місцеву владу, нагадаю, сотні!
Демократія – це не лише вільний вибір. Громадяни в демократичному суспільстві мають не лише права, а й обов’язки. Один з них – брати участь у роботі політичної системи, яка натомість захищає їхні свободи. Демократія сповідує багато можливостей, якими ми не користуємось. Одна з них – це компроміс. Давайте, цього разу виборець запропонує кандидату компроміс – ми прийдемо на вибори і проголосуємо, а він натомість візьме й виконає. Можливо таким шляхом ми й дістанемось омріяної демократії?Олена Кучерява,
спеціальний кореспондент газети «Новий день».
Политическая Херсонщина