Мешканці південних районів Херсонщини відчувають себе жителями сірої зони. Більше, ніж Росії, бояться бідності. З цією проблемою може впоратися туризм і він почав розвиватися. Подружжя, яке мешкає поблизу Арабатської стрілки все життя на своїй ділянці тримало город. Тепер там будиночок для відпочивальників. Та Херсонщина так і не стала успішною вітриною України для півострова. Про те чим живуть, чого бояться і що думають люди біля кордону з Кримом розповідає експерт Центру близькосхідних досліджень Сергій Данилов, котрий детально вивчав регіон.
Перекроєна політична карта
Після окупації Криму Росією Херсонщина фактично стала прикордонним регіоном. Багато уявлень, які панували в досліджених районах до 2014-го, популярні й тепер, але показово, що електоральна карта перекроєна. Треба звернути увагу на те, що це Лівий берег Дніпра, який тривалий час був одним із базових регіонів комуністів.
У Каланчаку, Чаплинці, Скадовську і Генічеську вони мали завжди велику електоральну підтримку, зокрема неодноразово обиралася народним депутатом Катерина Самойлик, родом із Каланчацького району. Але в 2014-му в області відбулися великі зміни, пов’язані не лише з тим, що через окупований Крим регіон втратив ринки збуту, шляхи сполучення й опинився під загрозою атаки з боку окупованого Криму – кардинально змінилися політичні вподобання, на виборах виграв БПП.
Прикордонні райони, що межують із окупованим Кримом
Настрої в районах: ОТГ, самооборона, кримінал
Усюди помітна ностальгія за радянськими часами, але вона зумовлена загальною депресивністю в регіоні. Райони у багатьох питаннях можуть бути інертнішими, байдужішими, ніж обласний центр. Вони – як окремі пазли, з яких важко скласти однорідну картинку південної Херсонщини. Райони дуже відрізняються одне від одного – навіть на сході України нема такого контрасту.
Скадовський район бідний, російськомовний, толерантніший до кримських татар, але більш ісламофобський. Це єдиний район, де наступу Росії бояться більше, ніж бідності.
Каланчак – україномовний, найактивніший. Тут найбільше людей, які декларують, що беруть участь у змінах на різних рівнях: їх цікавить і те, що відбувається у власному дворі, і в державі. Свого часу місцеві фермери об’єдналися в самооборону зі ста людей, виїжджали зі своїми карабінами патрулювати адмінмежу з Кримом. У районі розвинені національні та європейські ідентичності, але тут менше толерантності до ромів і кримських татар (хоча останні там не проживають). У Каланчаку найбільше говорять про проблеми з криміналом, але найменше бояться його.
Найбільш проукраїнський і україномовний район – Чаплинський, хоча до 2014-го він був повністю від владою комуністичної партії. Тут критично ставляться до Росії, її наступу не бояться. Уже чотири роки, як у селищі Чаплинка базується мотопіхотний батальйон «Сармат», діє громадська організація «Ліга соціальних працівників», яка займається волонтерством та допомогою армії. Але район обділений культурним життям, а ще заляканий криміналом: часто є квартирні крадіжки, злодії пробираються в будинки.
Райони болісно реагують на створення об’єднаних територіальних громад. У Чаплинському районі не можуть узгодити фінансування спільного. Ось була лікарня, яка обслуговувала мешканців району, а тепер це – лікарня Чаплинської ОТГ. Голова пропонує відремонтувати одну палату коштом бюджету громади, але з умовою, що там лікуватимуться тільки члени їхньої громади. Є ОТГ, де олігарх місцевого розливу – фермер, який має багато земель у районі – для безпеки свого бізнесу провів у раду громади своїх працівників. Постає виклик: наскільки інтереси громади й бізнесу будуть узгоджуватися?
Є позитивний приклад громадської організації «Ліга соціальних працівників» Чаплинського району – вони організували потужну сервісну службу, яка може надавати послуги для інших ОТГ на договірних засадах. Нерівність між ОТГ наростатиме: хтось розвиватиметься швидше, хтось залучатиме гранти, десь буде опорна школа, а, відповідно, і майбутнє.
Як вживаються меншини
Херсонщина є одним із лідерів у країні за кількістю етнічних меншин у регіоні. Місцеві жителі не згадують національні проблеми як найгостріші. Є певні упередження,але рівень міжетнічної напруги не критичний. Але й переваг такого сусідства не називають.
Найбільше якоїсь національності бояться в тому районі, де згадана громада не проживає. Це чергове свідчення того те, що людям властиво боятися міфів, що багато страхів – ірраціональні. Скажімо, в Чаплинському районі живе громада турків-месхетинцівв. У них і українців добре складаються стосунки. А у Каланчацькому, де ці турки не живуть їх побоюються. Проти будівництва мечеті виступають у районі, де вона вже є (селище Новоолексіївка Генічеського району – ред.), але про її існування респонденти не знають.
Найбільша в області спільнота кримських татар живе у Генічеському районі. У Новоолексіївці, наприклад, ця етнічна громада мешкає з 1968 року, вона досить інтегрована з місцевими. Та нині висловлюються побоювання, що кримських татар може побільшати. Однак і наші дослідження, і статистика щодо кількості внутрішньо переміщених осіб свідчить, що не так багато кримських татар вибирали Херсонщину як новий дім – переселенці їхали далі, оскільки ця область у 2014-15 роках сприймалася як небезпечна і така, яку можуть захопити.
Херсонщина – бідніший регіон, де важче знайти високооплачувану роботу. Якщо нема родичів в області, для переселенців нема раціональних причин вибирати Херсон, а не Київ, Харків, Одесу, Дніпро або Львів. Тому твердження, що кримських татар стало більше, не відповідає дійсності. Побільшало не кримських татар, а уваги до них.
Другий страх – у тому, що кримські татари претендують на адміністративні посади або вже їх зайняли. Хоча в тому ж таки Генічеському районі тривалий час райдержадміністрацію очолював етнічний кримський татарин Cейтумер Німетуллаєв, і це не викликало застережень.
Опитані нарікають, що в Новоолексіївці кримські татари монополізували приватні перевезення. Йдеться про доїзд на таксі до пунктів пропуску з окупованим Кримом, які розподілили між собою не тільки кримські татари, а й вірмени, українці, росіяни. Кілька напівкримінальних бригад таксистів зайняли цю нішу, але це пов’язане не з національністю, а з неврегульованістю перевезень: маршрутки до пунктів в’їзду-виїзду не ходять, конкурс не оголошений.
Тренд перетинати адміністративну межу з Кримом згасає, все менше людей їздить на материк і з нього. Тому це не такий великий бізнес, та в частини мешканців району є враження, що це кримські татари все захопили.
Друге дихання для туризму
Туризм і пов’язані з ним галузі – будівництво, роздрібна торгівля, пасажирські перевезення – отримали друге дихання. Торік Генічеський район повторив рекорд 1992-го за кількістю відпочивальників. Те саме стосується двох туристичних місць Скадовського району: Лазурного і власне Скадовська.
Туристичний потік зростає, що тягне за собою сукупні обслуговуючі галузі: треба будувати більше і вищого класу. У 2014 році я був у Лазурному й бачив цей так званий курорт: це було звичайне село, корови по пляжу могли ходити, люди в полях і городах. За ці чотири роки збудовано багато нового. Те саме на Арабатській стрілці. Відповідно, постають магазини будматеріалів, з’являються робочі місця. Туристів треба розважити, нагодувати – потенціал у цьому ще не використаний, але динаміка є.
На Арабатці залучений середній капітал: якщо раніше одна сім’я вирощувала на присадибній ділянці город, то зараз зводять будинок готельного типу. До Лазурного переїхали кілька людей із Тернопільщини, які до того працювали в Італії. Купують землю і щось на ній відкривають.
Більше, ніж Росії, бояться бідності
У 2014 році російські війська заходили практично у всі райони області, крім Скадовська. У Каланчаку їздили БТР-и, військові ходили по магазинах. У Чаплинський район ціла озброєна рота на броньованих машинах заїжджала. У Чонгарській сільській раді депутати нам розповідали, як БТР-и з російськими номерами їздять по селу. Ціле село на Арабатській стрілці було відрізане: росіяни висадили десант між Стрілковим і Щасливцевим, поставили там свій блокпост, наші їх потім повільно вичавлювали. Тоді відчуття небезпеки було в повітрі, люди відчули, що таке польоти бойової авіації.
Перші наші військові частини, які встигли приїхати з Криму до адмінмежі, були голі-босі. Тамтешні фермери допомагали їм із облаштуванням, харчами – зі всім, бо військові нічого не мали. На цьому тлі в активних місцевих виникло відчуття місії: ми – захисники України, ми – на межі.
Тепер у районах, куди доїхали російські війська, їхньої агресії бояться найменше: у Чаплинці, Каланчаку. А Скадовськ, який оминуло, навпаки, тривожиться найбільше. Це такий ефект Майдану: вдома біля комп’ютера переживаєш сильніше,ніж на барикаді.
У всіх районах, крім Скадовського, більше, ніж Росії, бояться бідності. Більшість опитаних називають себе бідними. Таке відчуття створює культуру бідності: люди не думають, як заробити, як йти вперед, а міркують, як зекономити, закриваються, стають залежними від субсидій. До того ж це замкнене коло: інвестиції не йдуть в ризиковану зону, а без інвестицій бідності не подолати.
Україномовні – гіперактивні і бідні
Ми поділили опитаних на гіперактивних, активних і пасивних. Найбільше, звісно, останніх: вони ідентифікують себе у кращому випадку з населеним пунктом (якщо не з власним двором). Гіперактивні волонтерять, допомагають армії, ходять на вибори. Роблять щось не лише длясвого села, а для цілої країни. Такі люди – радше виняток. Сильний локальний патріотизм зазвичай не перетікає у патріотизм національний. Люди з групи активних поширюють відповідальність на свій населений пункт. Ось у Генічеську відповідали: «Ми окремий народ: генічани». Пишаються змінами у місті, демонструють лояльність до свого райцентру, але на тому все.
Гіперактивні люди – переважно україномовні. А україномовні здебільшого бідні. Люди оцінюють своє матеріальне становище як катастрофічне – навіть на сході України люди кращої думки про власні статки. Але бідність і пасивність не пов’язана: російськомовні багатші, та інертніші. Російськомовність не означає проросійськість. Загалом в опитаних районах, порівнюючи з останнім переписом, значно виросла кількість людей, які ідентифікують себе з українцями.
Висновки і загрози
Південні райони Херсонщини не стали успішною вітриною для Криму. Навпаки, частина працездатних фахівців тепер виїжджає на півострів на заробітки. До того ж працює російська пропаганда: мовляв, Україна бідна, Херсонщину віддадуть татарам, а в Росії більше роботи і порядку, дороги будують.
Цей прикордонний регіон треба розглядати перш за все з точки зору безпеки. Важлива його лояльність до держави, стабільність, відсутність конфліктів, які можна використати для дестабілізації в тилу. Тут багато роботи і для місцевих органів влади, і для держави, і громадянського суспільства, і для органів безпеки.
Людей треба навчити працювати з конфліктами, трансформувати їх, бачити в них потенціал. Конфлікт – це не тільки погано, це поштовх до розвитку, це ресурс. Більше уваги, більше грошей, можливостей.
Сіра зона
«Ми нічим не отлічаємся «сірою зоною». Тією зоною, яка є сьогодні в Донбасі. Ми так само з ними співчуваємо, ми так само сьогодні допомагаємо, волонтери. Усім дуже сочувствуємо, всі ми сьогодні проводимо празники, турніри, футбольні змагання», – каже опитаний 59-річний чоловік із Чаплинки. Мешканці Херсонщини порівнюють себе з жителями прифронтових східних територій.
Нині там стоять наші солдати, а в 2014-му туди заходили російські війська. Розуміння окупації Криму дуже наочно представлене. Обірвалося багато контактів, розмежування стало видимим: хтось вчився у Криму, хтось їздив туди до родичів, по покупки. Студенти, бізнес, сільськогосподарська продукція – усе було пов’язане з півостровом.
Тепер херсонці відчувають себе як на фронтирі. Кажуть, до них треба ставитися так само, як до людей на лінії фронту. Але до області мало уваги, вона забута і бідна – можна хіба на морі відпочивати, і це практично все. Люди відчувають себе покинутими, шукають тих, хто їх вислухає. Якщо в умовному Краматорську важко зібрати фокус-групу, то тут навпаки: хочуть виговоритися. Не вистачає культурних подій, люди згадують концерт, який відбувся у 2015 році. Хоча у вільних районах Луганщини і Донеччини такої проблеми нема: там хаб на хабі.
Рекомендації
Сиваш, грязі, сіль, море, «Асканія-Нова», - це природні ресурси, які потрібно використовувати. Нові поштовхи потрібні і для землеробства – бачив, як на угіддях пропадають помідори, бо нема як зберігати. Боротьба з бідністю і пасивністю є критичною.
Локальний патріотизм і національну ідентичність треба розвивати одночасно. Місцевий патріотизм добрий лише у разі, якщо він вписується у патріотизм всієї країни.Безпека є одним із найбільших викликів для прикордонного регіону. Якщо, до прикладу, почнеться колотнеча бурштинокопачів на Півненщині – це погано, але не несе загрози всій країні. А перестрілки за землю у Новотроїцькому, Чаплинці між власниками і рейдерами можуть вплинути на всю країну. Тому в держави має бути бачення, що з цим робити.
Ярослава Тимощу, texty.org.ua