Юрій Андрухович: Навряд чи варто очікувати, що тій окупації колись настане кінець
Письменник Юрій Андрухович в колонці для Zbruc.eu розмірковує про ефективність української політики в окупованому Криму
Не пощастити з місцем може навіть у літаку. […] Пасажир з наступного за моїм ряду хоче познайомитися зі своєю сусідкою. Так я воленс-ноленс дізнаюся, що він Васілій і що вона Шарлотта. Схоже, німкеня. Її російська на дуже початковому рівні, але Васілій і таким утішений. «Я ни одного языка не знаю, – радісно повідомляє він. – Меня в школе шесть лет английскому учили, но я запомнил только ду ю спик инглиш». Він голосно сміється зі свого зізнання, й це змушує Шарлотту чемно захихотіти у відповідь.
«Могла б і не заохочувати, – невдоволено думається мені. – Зараз він, курва, на радощах від першого успіху взагалі розбуяниться».
Так усе і стається. Аби Шарлотта розуміла його краще, Васілій майже кричить. Здається, не тільки я змушений його слухати, а й півлітака крім мене. Однак серед пасажирів фактично немає російськомовних (людей Р). Отже, їм Васілій радше не заважає. Такий собі додатковий технічний шум – не більше. Натомість я, людина У, змушений, на жаль, розуміти. І коли Васілій відразу ж повідомляє Шарлотту, що він «из Крыма» і тут-таки з акцентованою гордістю, що «Крым – это Россия», в мені відпадає останній сумнів: Перес-Реверте без шансів. […] Чемна Шарлотта вдає, ніби це спілкування їй цілком до душі, й час від часу каже «да» або «понятно». Ось вона – толерантність Європи. Васілій входить у раж.
Цікаво все-таки, який у Криму відсоток, умовно кажучи, Балуха
Тому я не можу не дізнатися про нього купу речей. Що в Криму в нього власний автобус, яким він возить туристів «по горам». Що його бізнес процвітає. Що «жизнь наладилась». Що він і Шарлотту запросить покататися, щойно вона заїде в гості. Що в нього у смартфоні ось такий кліп, де він стрибає в море зі скелі. Що він тепер летить на тиждень до Берліна – «просто так, пожить, погулять, посмотреть зоопарк». Що він ніколи ніде за кордоном ще не був. Що він такий щасливий побачити Берлін – «красивый же, наверное, город, да?». І Шарлотта відповідає (як завжди, трохи невпевнено): «Да. Очень».
Крім того, Васілій час від часу вдається до, сказати б, культурологічних мотивів. Тож мені вкотре в цьому житті доводиться вислухати класичну ватницьку беліберду про те, що «украинский язык почти как русский, но это если он чистый, а там, где ближе к Польше, там уже много польских слов, их не понять».
Я внутрішньо закипаю. Зробити йому зауваження? Це виглядатиме так, наче я аґресивно втручаюся в милу розмову двох не знайомих мені людей. Конфлікт неминучий. […]
Тут невеличкий відступ. Раніше я майже не літав з Борисполя, а переважно зі Львова. Як на моє вухо, то коли вилітаєш зі Львова, мови У та мови Р чуєш фактично порівну. Натомість коли виліт із Борисполя, то ніяк не можеш позбутися враження, наче щонайменше 95 відсотків населення цієї країни російськомовні. Це ніби й не відбиває об’єктивного стану речей, але це такий собі бориспільський об’єктивний стан. Якщо взяти до уваги, що Бориспіль – наше головне летовище, тобто репрезентує всю країну, то виходить так, що в цій країні люди Р літають щонайменше в 19 разів частіше, ніж люди У.
От і цього разу я лечу з Борисполя, а за моєю спиною – не просто людина Р, а людина Р у квадраті. Чолов’яга, який голосно пишається тим, що «Крым – Россия». І що «Севастополь – самый древний город Российской Федерации, ему две с половиной тысячи лет». А ще, на його думку, «Санкт-Петербург у нас красивее Москвы», доказом чого мають слугувати фотки, що їх він показує зі свого смартфона: «Санкт-Петербург – город сказочной красоты. Но и столица великолепна».
Тоді якого хріна, запитую подумки, за кордон цей мудодзвін летить не зі своєї, а з моєї (вже не його) столиці? Гаразд, якщо справді Сімферополь закрили, то звідки він прибув до Києва? З Херсона? Але як щодо паспортного контролю? Який у нього паспорт? Той, яким він пишається? Чи український? Мабуть, обидва? І який з них він показав на кордоні? Пардон – на адміністративній межі? І як йому видали наш новенький, біометричний? Той, що, кажуть, тепер так високо цінується? Може, й без черги? Може, й безкоштовно? Новоспечений патріот Росії з українським паспортом у надупній кишені – це взагалі питання чого? Питання політики? Просто адміністративне питання? А може, це питання моралі? Особливо, якщо згадати, що є такий інший мешканець Криму, Володимир Балух. І протягом найближчих років російська влада буде методично знищувати його в ув’язненні тільки за український прапор. Ну й за паспорт, відповідно.
Тож Васілій летить собі над вільною Європою – «погулять с недельку по Берлину», і все в нього тіп-топ. А Володимир Балух карається й мучиться за ґратами, і в’язничні садисти передбачувано відмовляють йому в медичній допомозі. І він плюватиме кров’ю, і вмиратиме, і ніхто йому ніколи нічим не поможе.
Цікаво все-таки, який у Криму відсоток, умовно кажучи, Балуха. І який відсоток умовних васіліїв. Щось мені підказує, що цей другий відсоток катастрофічно вищий за перший. […]
Та якщо населення окупованих територій насолоджується життям, покращує свій матеріальний добробут і вдячно захоплюється окупантом, то навряд чи варто очікувати, що тій окупації колись настане кінець.
А київській владі в її паралельній реальності лишається забивати нам баки хитромудрими словами на зразок «деокупація» та «реінтеґрація». Й показово бідкатися над долею «наших дорогих співгромадян, що стали заручниками агресора».
