На війні звичайні люди стають Героями, тут є місце для мужності, страху і подвигу. Кожен боєць – це маленька історія перемоги над самим собою, страхом втрати, історія боротьби за краще майбутнє своєї родини, за незалежність і цілісність України.
Капітан Олексій Семиженко нещодавно повернувся із зони АТО. У складі протитанкового артилериського дивізіону він зумів знешкодити чотири ворожих танки та БМП і зупинити наступ противника. Журналісти «Погляду» познайомилися із мужнім героєм та дізналися більше про його життя та військові будні у зоні АТО, пише видання Погляд.
Олексію 36 років. Родом він з Херсонщини. Вдома його чекає дружина та маленька донечка. Мама зараз мешкає на Тернопільщині у Чортківському районі. Навчався він у Сумському вищому артилерійському командному училищі.
- Після закінчення потрапив у піхотну бригаду, а потім її переформували в артилерійську. Згодом там сформували новий протитанковий артилериський дивізіон і мене поставили командиром батареї, – розповідає Олексій. – Зараз перебуваю у складі бригади, яка дислокується у Тернополі
В зону АТО капітан Олексій Семиженко потрапив 10 листопада 2014 року.
- Я був командиром протитанкового резерву бригади, то мене і моїх підлеглих відправляли у найгарячіші точки знищувати ворожі танки, – згадує військовий – Ми зупиняли бойовиків, які прорвали оборону українських військ поблизу селища Червоний Партизан біля Новогородського, а також коли Дебальцеве намагалися взяти в кільце…
У боях під Дебальцеве Олексію вдалося знешкодити ворожу техніку. Тож тепер його чекає державна винагорода за знищену техніку противника.
- Коли бойовики намагалися відрізати Дебальцеве від головної дороги постачання боєприпасів і продовольства, мій блокпост якраз знаходився на їх шляху, – розповідає боєць. – Після невдало спроби пройти через нас, ворожі війська намагалися взяти Логвинове і постійно обстрілювали його з танків. В мене була добра позиція, тож коли танки бойовиків виходили на вогневі рубежі, я стріляв у них протитанковими керованими ракетами. Тоді мені вдалося знищити чотири танки та БМП. Я доповів про це командиру, він вніс це в бойове донесення.
Олексій зізнається, у зоні АТО для нього було найважче керувати людьми. В його підпорядкування кілька десятків військових.
- Під час бойових дій люди часто втрачають свій моральний дух, йде дуже велика дезінформація з боку Росії, надсилають есемески з погрозами, закликами здаватися, переходити на ворожу сторону, – зазначає військовий. – У кожного бійця є рідні люди, тому хлопці переживають, хто потурбується про них в разі їх загибелі…
Два тижні тому капітан Олексій Семиженко повернувся із зони АТО. Зараз займається штабною роботою у бригаді. Але думками дуже часто повертається на Схід – туди, де залишилися його хлопці.
- У нас в дивізіоні було багато справжніх героїв, – згадує Олексій. – Молодший сержант Андрій Молодика був старшим навідником в протитанковій артилерійській батареї. В сторону села Червоний Партизан проривався противник на контрольовану українськими військами територію. Першого дня вони почали з артилерії і підігнали танк і БМП, щоб висадити десант і захопити наш блокпост. Під час обстрілу артилерією майже всі сховалися. Лише Андрій підійшов до гармати, підбив БМП, розігнав піхоту та не підпустив танк до блокпоста. Потім пересів на кулемет і почав знищувати піхоту. Але ворожа куля його не минула і влучила у голову. Він сам зупинив захоплення блокпосту і врятував життя близько тридцяти бійців.
Коли брали Вуглегірськ, прорвалися танки. В моїй батареї був командир взводу старший лейтенант Василь Барановський і механік-водій сержант Микола Качкалда. Вони без жодного страху і відмовок виїхали на бойовій машині на вогневу позицію і мужньо вели бій з ворожими танками. В ході бою проти переважаючих сил противника їх машина була підбита і спалахнула. Хлопців вважають зниклими безвісти.
Про страх
Насправді на війні бояться всі. Немає страху лише в дурнів або хворих. Ти просто усвідомлюєш свій обов’язок. Розумієш, це потрібно зробити і все. Особливо якщо на тебе дивляться твої підлеглі і ти маєш показати їм приклад. Інакше – ніяк. Не зважаючи на обстріли та небезпеку ми повинні виїздити на вогневі позиції та знищувати танки. Інакше противник відчує нашу слабкість.
Про мобілізованих
Мобілізованим хлопцям на противагу військовим важче, адже їм потрібно перелаштуватися, пригадати основи військової справи, які вони здобули під час строкової служби. Більше половини з них розуміють, для чого вони там. Але є й значна частина, яка не розуміє, чого вони прийшли. З ними найскладніше. На фронті відразу ж видно, хто є хто, і на що кожен з нас здатен.
Про місцеве населення
З місцевим населенням відносини складаються по-різному. Одні підтримують, українську армію, інші – навпаки. Але найгірше ті, що демонструють свою українську позицію, а насправді залишаються на боці сепаратистів. Ми намагалися співпрацювати з населенням, проводити спільні акції, зокрема суботники. Допомагали у школах, дитсадках, лікарнях. Спершу люди відносилися до нас насторожено, а потім все дружелюбніше. Зрозуміли, що ми не їмо дітей, не вішаємо, а захищаємо мир і спокій в Україні.
Про побут
Годують нас добре. Умови життя нормальні. Коли довго залишаємося на одному місці, тоді стає важко, буденність стомлює. Якщо ж йдуть інтенсивні бої, думаєш лише про те, аби не вмерти. Дуже не вистачає спілкування з родиною, тож найбільше цінуєш короткі телефонні розмови з найріднішими людьми
