Загибель бійця АТО з позивним «Байкер» стала поштовхом до ухвалення закону, яким співробітникам спецпідрозділу «Фантом» надано статус учасників бойових дій
«Душа — Богу. Життя — Україні. Серце — жінці. Честь — нікому». Ці слова із щоденника учасника АТО Дмитра Жарука викарбувані золотом на пам’ятнику, що постав на недавній його могилі в селищі Асканія-Нова. 2 вересня 2015 року поблизу села Лобачеве Новоайдарівського району Луганської області під час виконання службових завдань із захисту економічних інтересів України автомобіль правоохоронців мобільної групи податкової міліції «Фантом» підірвали і розстріляли бойовики. Дмитро Жарук загинув.
Хоронить українська земля вірних синів, які століттями, із дідів-прадідів, хочуть бачити її незалежною.
Хто ж він, Дмитро Жарук? Яким був і залишився у пам’яті рідних, друзів, однокласників, земляків? Хто його навчив так любити свою землю, родину, свободу?
Селищний голова Віталій Свінцицький розповів, що 19 воїнів — жителів місцевої об’єднаної громади захищають Україну на сході. На жаль, один загинув, це Дмитро Жарук.
Народився і зростав Дмитро в Асканії-Нові. Тут знав кожну стежину, шанобливо ставився до земляків, усі селяни знали його. Допитливому заїжджому будь-хто з асканійців покаже вулицю, названу тепер його ім’ям, і як на сповіді розповість багато про героя-земляка.
Як особистість Дмитро формувався у родині відомих в Україні науковців у галузі сільського господарства Павла Григоровича та Людмили Володимирівни Жаруків. Зі старшою на 9 років сестрою Оленою, тепер кандидатом сільськогосподарських наук, у Дмитра завжди були теплі стосунки.
— Він ніколи не погоджувався з тим, що в Україні в молоді немає майбутнього. Якось на пропозицію поїхати за кордон на заробітки відповів: «Я в Україні навчався, тут і працюватиму», — розповіла вона.
Усі, хто знав Дмитра, відгукуються про нього як про інтелігентну, розумну, доброзичливу людину із загостреним почуттям справедливості. Юнацьку мрію бути військовим реалізував, поєднавши з економічною освітою, вступивши до Національного університету Державної податкової служби на факультет податкової міліції.
— Дмитро народився у степу, а любив гори. Піднімався на найвищі вершини Карпат, стрибав із парашутом, ганяв на мотоциклі. Навіть позивний узяв собі «Байкер». До мети зажди йшов наполегливо. Ще за рік до вступу в університет почав займатися спортом, бо крім знань, потрібна була бездоганна фізична підготовка. Він неначе поспішав жити, горів життям, — розповів батько. — Із зони АТО телефонував щодня близько восьмої вечора. Пам’ятаю останній дзвінок. Кажу дружині: «Дмитрик дзвонить». Але це був не він. Хто винуватий у незліченних смертях молодих українців, мого сина, цій війні? Вірю, що все приховане колись стане явним, час назве винних у смерті й нашого сина.
Для мами він живий. Вона з ним розмовляє, радиться, звертається до нього і розповідає крізь сльози:
— Мій Дмитрик маленьким був як янголятко, гарненький, добрий. Ми намагалися дати йому всебічну освіту. Займався спортом, любив музику, із задоволенням навчався в музичній школі. Пісня «Безтурботний ангел» пройшла крізь його коротке життя — це був якийсь фаталізм. Родина і Батьківщина були для мого сина, без перебільшення, понад усе.
А він дивиться на неї, гарний та усміхнений, з портретів.
До війни на сході Дмитро працював у Скадовському відділенні податкової міліції. Там він зустрів майбутню дружину Катерину. Олександр Хоменко та Олег Сергієнко, його керівники, з якими служив у зоні АТО, розповідають, що він був прикладом для інших у мирному житті й у зоні бойових дій. Завжди спокійний, доброзичливий, досконало знав свою справу, ні за кого не ховався, старався побувати скрізь, на всіх напрямах роботи: перевірити поїзди, що приходили з окупованої території, постояти на блокпостах — проконтролювати транспортні засоби, що рухаються до лінії розмежування. З ним завжди було легко, у нього в крові був ризик і драйв.
— У нашому суспільстві, можливо, інколи і небезпідставно неоднозначно ставляться до нашої служби. Та це не про нього. Не можна всіх під одну гребінку, — продовжив Олександр Хоменко. — Дмитро неодноразово подавав рапорт про відрядження в зону бойових дій. І коли було створено мобільні групи підрозділу «Фантом» для припинення потоку контрабанди через лінію розмежування, він прийняв беззастережне рішення: їхати!
Дружина Катерина згадує: заходить Дмитро, в руках камуфляжна форма. Я навіть нічого не спитала — сльози покотилися градом. Нашому синові Тихону нещодавно виповнився рік. Чоловік став мене заспокоювати, що там безпечно, всі хлопці їздять туди вже рік і повертаються живими. Та ще раніше, в лютому, він сказав мені, що поїде туди в будь-якому разі.
Майбутнім успішної України, людиною, яка в усьому прагнула справедливості, назвала Дмитра Жарука його класний керівник Лариса Трьохан.
— Такі, як Дмитро, не кричать уголос про любов до родини, батьківщини. Але коли настає момент істини, вони стають непорушною стіною на захист найдорожчого.
Пам’ять про воїна увічнили кількома меморіальними дошками на приміщенні місцевої школи, Херсонської об’єднаної державної податкової інспекції ГУ ДФС у Херсонській області, будівлі Національного університету державної податкової служби в Ірпені, меморіального комплексу загиблим у зоні АТО в Олешках. На місці загибелі в Луганській області установили пам’ятний хрест. Щоб люди не забували: гідне життя і свобода — найцінніший дар. Він за це боровся. Загибель Дмитра стала поштовхом до ухвалення закону України, яким співробітникам спеціального підрозділу «Фантом» надано статус учасників бойових дій.
ОФІЦІЙНО
Указом Президента України у вересні 2015 року за мужність, самовідданість і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Дмитра Жарука, правоохоронця спеціального підрозділу державної фіскальної служби у зоні проведення антитерористичної операції «Фантом», нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Любов ГАРАЖІЙ
для «Урядового кур’єра»