Роки зо два тому після закінчення освітянського заходу у мене відбулася досить цікава розмова з одним директором школи. Понад двадцять років, сказав він, працюю в системі освіти, і скільки пам`ятаю, галузь постійно перебуває в процесі реформування, а відчутного результату чомусь так і не має. “Реформа освіти, — сказав він тоді, — нагадує мені косметичний ремонт у нашій школі. Міняємо кахлі, змінюємо колір фарби, навіть знайшли кошти на ремонт даху, а будинок все одно старий, несучасний”.
На моє запитання, якого саме “відчутного результату” особисто він очікує від освітньої реформи, мій співрозмовник дав на диво мудру відповідь: “Щоб дійсно знання, а не батьківські гроші, стали для дитини пропуском до гарного вишу, а потім до гарної роботи. От коли талановита дитина з села зможе вступити до обраного університету на бюджет, тоді можна буде говорити про те, що реформа дає результат”.
Ми ще трохи подискутували з цим чолов`ягою, зокрема, щодо того, з чого взагалі потрібно розпочинати реформи, щоб зміни були не “косметичними”. Наскільки пам`ятаю, відповів йому тоді, що будь-яка реформа має ставити за головну мету зміну мотивації всіх учасників процесу. Тобто, викладач має бути зацікавлений дати дитині якісні знання, а молода людина, якщо хоче по закінченні вишу отримати достойну роботу, повинна прагнути гарно вчитися. Держава ж має створити умови для того, щоб кожна сторона отримала своє. Саме держава має бути найбільше зацікавленою в тому, щоб освіта стала якісною. Тому що якісна освіта — це запорука розвитку інноваційної економіки.
Позиція моя з того часу не змінилася, але якби та дискусія відбувалася зараз, відповідь колезі вочевидь була б значно конкретнішою.
На моє переконання, щоб суттєво змінити будь-яку систему, починати потрібно зі зміни моделі фінансування. Тому що доступ до фінансових ресурсів був і залишається одним із найважливіших інструментів, який формує зовнішню мотивацію. Освітня галузь — не виняток.
Причому йдеться не про збільшення державного фінансування, не про заміну розпорядників коштів, а саме про зміну моделі фінансування галузі. Саме це може стати тим важелем, який, майже за Архімедом, здатен докорінно змінити систему освіти, поставити в ній все з голови на ноги.
Адже коштів, що виділяє держава на освіту, завжди катастрофічно не вистачає. Побудувати за ці гроші нову систему освіти неможливо. Хіба лише виключно шляхом наджорсткої економії. Тоді, щоб вкластися в певну суму, доведеться залишити не більше десятка університетів, змиритися з необхідністю викинути на вулицю дітей після дев’ятого класу та невідворотністю повного закриттям проекту “освіта” в регіонах. Але в цьому випадку маємо усвідомлювати наслідки такої “економії” і для розвитку територій, і для соціальної політики, та й взагалі для майбутнього країни…
Тобто, якщо ми змінимо підходи до фінансування освіти, і далі ділитимемо латану бюджетну свитку, яка і без того вже тріщить по швах. В результаті загубимо галузь.
Задля об’єктивності мушу зауважити, що похвалитися тим, що має достатньо коштів для розвитку і утримання системи освіти не може жодна держава світу. Дефіцит державних коштів на ринку освітніх послуг в більшості країн компенсується залученням кредитних ресурсів. Наприклад, у Сполучених Штатах Америки кошти федерального та регіональних бюджетів у системі вищої освіти не перевищують 15-25%, решта залучається через студентів.
Существующая модель высшего образования в Украине
Для України проблема звідки і як залучити у систему освіти додаткові фінансові ресурси сьогодні постала дуже гостро. Зважаючи на стан економіки, про збільшення державного фінансування, ясна річ, не може бути й мови — ні тепер, ні в найближчий перспективі. Отже потрібні кредити. Та чи можете ви уявити, щоб в умовах існуючої системи розподілу грошей якийсь банк дав навіть невеликий кредит Міністерству освіти і науки? Тому за новою парадигмою освіти має стояти нова модель фінансування.
Вища освіта, напевне, є найяскравішим прикладом неефективності системи фінансування. Діюча модель, по суті, стала моделлю простого відтворення. Студенти не мають жодної мотивації до навчання, бо свою “корочку” отримають в будь-якому разі. Вищі навчальні заклади і держава цієї ситуації перетворилися на заручників. Виші — тому що в будь-якому разі мають видати диплом (навіть неуспішним студентам), отже не вмотивовані давати якісні знання. А держава — тому що отримує на ринку праці неконкурентноздатних фахівців, однак дієвих інструментів впливу у неї жодних.
У системі вищої освіти Україна має перейти від моделі простого відтворення до моделі формуванні доданої вартості студентів. І тим важелем, який докорінно змінить і мотивацію, і поведінку учасників освітнього простору, є інша модель фінансування.
Новая модель высшего образования в Украине
В першу чергу, необхідно відмовитися від знеособлено-розрахункової моделі фінансування вищих навчальних закладів. Основним інструментом має стати створення персоніфікованої системи доступу до фінансових ресурсів, щоб людина могла самостійно вибудовувати власну освітню траєкторію.
Якщо людина вступила до вишу або вже навчається, у неї з’являється право на отримання доступу до фінансових ресурсів, які забезпечать їй три головні речі: оплату за навчання, мобільність, харчування та проживання.
Що ж необхідно для реалізації цієї системи фінансування? Дуже прості речі. По-перше, знайти ресурси, по-друге — забезпечити доступ до них кожному громадянину.
Звісно, для нової системи фінансування знадобиться новий інструментарій. А саме — Національна агенція (зі статусом центрального органу виконавчої влади), яка виступатиме оператором залучення фінансових ресурсів та доступу до них через управління відповідним фондом.
Пропонується встановити три форми державного фінансування підготовки фахівців у вищих навчальних закладах.
Перша з них передбачає здійснення державою повної компенсації витрат на навчання.
Друга передбачає надання державних гарантій для отримання здобувачами вищої освіти кредитів на оплату вартості навчання з погашенням за рахунок держави відсотків за такими кредитами.
За третьою формою держава лише надає здобувачам освіти гарантії для отримання кредитів на навчання, а от погашати кредити і відсотки по них громадянин має вже за власний рахунок.
За кожною з перелічених вище форм фінансування підготовки фахівців буде створено відповідний фонд.
В рамках першого фонду оператор (створена Національна агенція) перераховує вартість послуг з навчання безпосередньо до ВНЗ, а індивідуальні супутні витрати у розмірі мінімальної заробітної плати – на індивідуальний банківський рахунок студента.
В рамках другого фонду Агенція від імені Уряду підписує з кредитною установою договір про надання державних гарантій за комерційним кредитом, перераховує суми відсотків за позиками, нарахованих під час навчання, кредитній установі, яка в свою чергу самостійно перераховує до ВНЗ вартість навчання.
В рамках третього фонду Агенція від імені Уряду підписує з кредитною установою договір про надання державних гарантій за комерційним кредитом.
А тепер найцікавіше питання — хто ж із студентів матиме доступ до першого фонду, хто до другого, а хто — до третього?
Доступ абітурієнтів (студентів) до можливості фінансування за одним з зазначених фондів визначається на підставі результатів зовнішнього незалежного оцінювання (ЗНО), які той надав при вступі до вишу, та результатів Державної підсумкової атестації, з обов”язковим врахуванням преференції по спеціальності та регіональної преференції. В подальшому протягом всього терміну навчання, право доступу студента до того чи іншого фонду фінансування коригуватиметься в залежності від проміжних результатів оцінювання його успішності
Тобто, вже не буде так, як зараз: варто студенту вступити на бюджет, далі він може розслабитися і навчатися лише на “трійки” — держава все одно буде оплачувати його навчання. В той час, як контрактник сам сплачує за навчання навіть в тому випадку, якщо всі ці роки отримує тільки “відмінно”. Погодьтеся, це несправедливо.
Тому при новій моделі фінансування підготовки фахівців кожен студент протягом усього терміну навчання матиме періодично підтверджувати право на доступ до того чи іншого фонду фінансування. Кожні півроку знання студентів перевірятимуться, а дані про це вноситимуться до єдиної державної бази даних з питань освіти (ЄДБО).
За результатами таких перевірок Агенція перерозподілятиме між студентами право доступу до того чи іншого фонду в залежності від рівня знань. При цьому пропорція розподілу фондів між студентами по кожній спеціальності кожного року навчання залишатиметься незмінною.
Зрозуміло, що в процесі реалізації запропонованої моделі фінансування зазнають певних змін господарсько-правові відносини Міносвіти та ВНЗ. На ринок освітніх послуг вийдуть нові “гравці” — вже згаданий оператор (Національна агенція), грантодавці, кредитні установи, інші зацікавлені сторони. А серед них — Міністерство соціальної політики, оскільки доведеться розділити соціальні і суто освітні функції системи освіти.
Що ж натомість суспільство отримає від реалізації запропонованої парадигми? Така модель фінансування дозволить вирішити найголовніші проблеми сучасної української освіти. Насамперед, вона докорінно змінить мотивацію основних суб’єктів освітнього процесу та допоможе залучити в систему освіти додаткові кошти.
Перехід від державних дотацій до інвестицій (а саме так розглядатимуться в цьому контексті фінансові вливання в освіту) нарешті забезпечить релевантність відносин ВНЗ та ринку праці, суспільства, влади.
Інтереси різних суб’єктів освітнього простору будуть збалансовані, а реальні потреби ринку праці забезпечені.
Окрім того, запровадження такої моделі звільнить університети від зобов’язання видавати дипломи неуспішним студентам.
Як результат, це дозволить провести реальні реформи, підвищити конкурентноспроможність української вищої освіти і забезпечити її високу якість.
Олександр Співаковський, народній депутат України, перший заступник голови Комітету ВР з питань науки та освіти, для "Хвилі"
