Світлана на псевдо "Квітка" — медична сестра лікувального відділення медичної роти 34-ї окремої бригади берегової оборони 30-го корпусу морської піхоти. Вона поєднує службу з навчанням на медичному факультеті Херсонського державного університету та має двох синів.
Світлана розповіла про роботу на стабілізаційному пункті, про шлях у медицині та про те, що допомагає триматися в умовах війни. Це друге інтерв’ю, підготовлене в межах проєкту “Захисники Півдня”.
Світлано, чим займаєтесь зараз? Які функції виконуєте на стабілізаційному пункті?
– Стабілізаційний пункт – це місце, де кожна хвилина дуже важлива для порятунку життів наших військовослужбовців. Коли поранений потрапляє до нас, ми одразу перевіряємо його життєві показники, дивимося, чи є сильна зовнішня або внутрішня кровотеча, оцінюємо тяжкість стану та визначаємо, яку допомогу потрібно надати в першу чергу.
Робота на стабілізаційному пункті – це чіткий, послідовний алгоритм, який допомагає врятувати людські життя. Основна мета – надання первинної допомоги та стабілізація пацієнта. Які в нас пріоритети? Пріоритети – зупинити кровотечу, забезпечити дихання пацієнта, знеболити, стабілізувати стан та провести первинну обробку ран. Ось так ми працюємо в команді.
Коли приєдналися до Збройних Сил України?
– Я приєдналася 24 червня 2025 року. Це був мій перший робочий день. Він був такий хвилюючий — було дуже багато нової інформації, потрібно було якнайшвидше увійти в роботу, все охопити. Але найголовніше, цього дня для мене головним було зрозуміти, що я прийшла, і я на своєму місці.
Дуже хвилювалась, дуже переживала, тому що я була в цивільному житті, а тут я прийшла у військову сферу, яка для мене нова й серйозна. Але мої колеги зустріли мене з усмішками на обличчі, з оплесками — дуже було приємно й тепло. Я зрозуміла, що я там, де я повинна бути.
Чому вирішили приєднатися до лав Збройних Сил?
– Коли почалося повномасштабне вторгнення, це стало для мене сильним поштовхом. Я хотіла захищати свою країну і своїх рідних, бути там, де моя допомога найбільше потрібна. Тому я вирішила взятися за цю серйозну справу — щоб бути корисною, допомагати й робити свій внесок у нашу перемогу.
Як взагалі зараз виглядає ваш день на службі?
– Зараз у нас постійні чергування: ми стежимо за станом пацієнтів і надаємо допомогу пораненим. Працюємо як одна команда — підтримуємо одне одного, діємо швидко й злагоджено, завжди готові до будь-якої ситуації.
Наш день насичений і дуже продуктивний. У нас є кілька різних локацій, де ми виконуємо свою роботу та допомагаємо нашим військовим.
Ваш позивний "Квітка". Самі обрали?
– Це тому, що у мене дівоче прізвище таке було квітуче – Квітовська. І так мене якось у школі дражнили. Я тоді так сильно ображалась, що мене називали "Квітка". Ну, так сталося, як сталося. І там, де я зараз служу, якось усі подивилися на мене й сказали: "Квітка". Воно ніби й співпало з моїм дівочим прізвищем, і, мабуть, я їм чимось нагадую квіточку.
Які, на вашу думку, головні труднощі у вашій професії? Складніше емоційно чи фізично?
– Фізично тяжко, але для мене складніше емоційно, тому що доводиться бачити біль й страждання. Причому одночасно потрібно берегти холодну голову, щоб рятувати життя. Це дуже тяжко емоційно.
Як справляєтесь з усім цим?
– Мені дуже допомагають мої рідні — їхня любов і підтримка. Я завжди про це пам’ятаю. Кожен наш крок уперед — це для мене стимул, нагадування, що ми рухаємося до перемоги. Це додає сили йти далі, навіть коли буває дуже важко.
Ви – мама двох синів?
– Так. Старший син — Владислав, молодший — Богдан.
Скільки років їм, де вони зараз?
– Старшому сину моєму 27 років, він теж військовий. Зараз він далеко — на Запорізькому напрямку. Другому синочку 15 років, він тут зі мною. Перебуває у Херсоні з родиною, з моїми близькими. Навчається в 11 класі, закінчує школу, готується до вступу.
Владислав служить. Переживаєте за нього? Підтримуєте?
– Як мама і військова, я переживаю, і водночас я відчуваю гордість. Звичайно, я дуже хвилююся за безпеку сина, але я розумію, що він виконує важливу місію і вносить свій внесок у захист України. Він пішов перший, потім я. Я дуже нервувала, а зараз вже трошечки звикла, так, і я вже стала військовою, і вже трошки це спокійніше переношу.
Ви також навчаєтесь в Херсонському державному університеті. Коли вступили і чому взагалі вирішили ?
– Я вступила, бо це була моя давня мрія. Вона жила в мені давно, просто чекала свого часу. І коли я складала екзамени, якраз потрапила на службу. Я бачила і відчувала, що головне не тільки рятувати життя військовослужбовців, але й допомагати їм реабілітуватись, відновлюватись і починати новий етап їхнього життя, вже повноцінного. Тобто це теж другий етап роботи. Ну, і тому я дуже хотіла стати терапевтом-реабілітологом.
І це мене ще більш надихнуло, що після закінчення війни я стану лікарем – терапевтом-реабілітологом і буду допомагати відновлюватись хлопцям, допомагати людям, які теж постраждали від війни. Я хочу хоча б трохи робити їхнє життя кращим і безпечнішим.
Як на практиці відбуваються навчання?
– Це дуже непросто. Постійно не вистачає часу, відчувається втома й велике навантаження, адже ми працюємо 24/7. Але це свідомий вибір, тому знаходиш сили вчити й відповідати, навіть коли важко. Бо Україні потрібні не лише воїни зі зброєю, а й фахівці, які будуть відбудовувати її після війни. Тож ми працюємо й навчаємось у таких умовах.
Це ваша друга освіта вже?
– Так.
А якою була перша?
– Я закінчила давно медичне училище і працювала теж у медичній сфері — маніпуляційною медсестрою, хірургічною медсестрою, потім стала подологом. Працювала у шкірно-венерологічному диспансері.
Це була ваше останнє місце роботи перед тим, як приєднатися до лав Збройних Сил?
– Так.
Тобто, медицина з вами йде все життя?
– Так.
Ви з дитинства обрали собі цей шлях?
– Знаєте, коли згадую дитинство, стає навіть смішно. У дитячому садочку я "лікувала" всіх дітей у своїй групі. Батьки приходили й питали: "Навіщо ти це зробила?" А я серйозно відповідала: "То я укольчик поставила".
У мене навіть є фото з того часу: я в грі — лікар, з фонендоскопом, лялькою, і ми "лікуємо пацієнтів".Мабуть, бажання бути медиком було зі мною з самого дитинства. Я дуже цього хотіла — і зрештою стала тим, ким мріяла.
Мені 47 років. У медицині я вже 26 років. Це якщо декрет відкинути. Коли я закінчувала коледж, саме тоді завагітніла, і під час розподілу на роботу одразу пішла в декрет. Після декрету повернулася і продовжила працювати. Тож загалом маю 26 років медичного стажу.
Чим думаєте займатися після перемоги?
– Планую допомагати людям проходити реабілітацію — хочу стати терапевтом‑реабілітологом і працювати над тим, щоб відновлювати їхнє здоров’я та сили. Саме в цій сфері я бачу себе й справді хочу працювати. Тому крок за кроком йду до цієї мети.
Я вірю, що ми, студенти і військові, разом станемо основою сильної, відповідальної та вільної України.
Ви — військова, медикиня, студентка, мама. Як вдається це все поєднувати?
– Я знаю, навіщо я це роблю — навіщо служу, навчаюся, заради кого я навчаюся. Це мені допомагає.
Попри серйозну службу, ви дуже жіночна й гарно виглядаєте. Ви завжди робите макіяж?
–Так. Не дуже, але так. Жінка — вона мати, берегиня, повинна завжди бути сонячною, теплою, гарною. Для мене це важливо — слідкувати за собою.
Яка, на вашу думку, є роль жінки-військової?
– Завжди потрібно бути готовими до всього. Якою б не була ситуація, ми маємо діяти швидко, чітко й зібрано — інколи буквально за хвилини спакувати речі та переїхати в інше місце. Це важко, але ми справляємося.
У нас завжди напоготові багато валізок. Ми з дівчатами збираємо шприци, усе наше медичне приладдя — і так переїжджаємо з однієї локації на іншу, продовжуємо працювати й тримаємося разом.
Найголовніше — це добре знати свою справу і мати милосердя. Потрібно любити те, що робиш, не боятися труднощів і завжди зберігати людяність. До кожного пораненого треба ставитися так, ніби він — твій рідний. Тоді вони відчувають це тепло, і воно допомагає їм одужувати.
Ми надзвичайно пишаємося кожним випадком, коли наші хлопці піднімаються на ноги й повертаються до життя. Ми маємо бути сильними й робити все для того, щоб настала скоріша перемога.
Проєкт "Захисники півдня" розповідає про захисників і захисниць Херсонщини, людей з інвалідністю та волонтерів із прифронтових громад. Він покликаний сприяти збереженню історичної пам’яті, формуванню нових культурних наративів та протидії російській пропаганді.
Матеріал підготовлений за підтримки International Media Support (IMS).
Джерело – Суспільне