У картинах Світлани Тартаковської впізнають Рембрандта, а її поєднання академічної техніки, класичної школи та творчої ідеї підкорило не лише міжнародну публіку, а й знавців мистецтва. Адже нині в Європі більше фокусуються саме на ідеї та сучасних рішеннях.
Роботи української художниці можна побачити на виставках, аукціонах, у галереях і музеях різних країн світу, зокрема, Німеччини, Нідерландів, Іспанії. 2019 року європейський музей сучасного мистецтва Museu Europeu d'Art Modern у Барселоні придбав її роботу під назвою “Дівчинка, яка хворіє”. Це стало черговим міжнародним визнанням, адже ця картина була обрана з 8000 як одна з кращих.
Вона народилася в Україні, в Житомирській області, у місті Бердичів. У 10 років вступила до художньої школи. Після трьох років навчання з батьками та сестрою переїхала до Німеччини. До Нідерландів українку привело кохання. Вже у Гронінгені Тартаковська вирішила піти до класичної академії, де художницю навчили, що ідея та образ не менш важливі за техніку.
Усі її картини для неї наче діти. І розлучатися з ними тендітній та чуйній українці завжди дуже важко. У її ательє можна побачити твори, які ніколи не покинуть його стіни. Наприклад, картина, на якій зображено смерть дитини та вбиту горем матір. Ця робота – одна з серії, яку вона робила, коли вивчала релігії та людський аспект у них. І коли розбирала Біблію, Тартаковська замислилася, як мати може пережити смерть сина. Саме цей біль вирішила передати на полотні. У своєму творі вона поставила питання: хто помирає у такий страшний момент – син, який звільнився від болю, чи матір, яка повинна існувати з болем? На цій картині Тартаковська зобразила себе з власним сином.
Українська художниця мешкає у нідерландському місті Гронінген, де ми й зустрілися. Варто зазначити, що наше інтерв’ю відбулося ще у “докоронавірусні” часи, тож на відео ми без масок. Власне нині Тартаковська каже, що карантин для неї – це ідеальний час, коли можна творити, адже ніхто не відволікає від роботи, несподівано завітавши в гості в ательє художниці. Зазвичай вона працює вночі, щоб повністю сконцентруватися на образах та емоціях. І понад усе любить сховатися у своєму ательє та малювати.
Чому її роботи порівнюють з картинами Рембрандта, яка думка самої мисткині про видатного нідерландського художника? Та як її вилікувала картина “Дівчинка, яка хворіє”, що нині висить у музеї сучасного мистецтва у Барселоні. Про це – у нашій розмові зі Світланою Тартаковською.
- У вашому ательє – наче в музеї. Усюди картини, щоправда, тут ще можна відчути запах свіжої фарби. Як почалася історія української художниці у Нідерландах?
- Усе почалося ще у дитинстві. Я народилася в Україні, у Житомирській області, в місті Бердичів. Прожила там 13 років. Ще тоді, в дитинстві, я пам'ятаю, що з мамою я багато малювала. Ми багато чого робили своїми руками. Батько намагався привчити мене до читання, і так моя бурхлива фантазія розвивалася. Я, як дитина, розмальовувала буквально все, всі вікна, які мені траплялися. У 10 років батьки віддали мене до художньої школи. Вона була у такій просто шикарній фортеці, вона і досі там є. І з роками я зрозуміла, наскільки важливе було те, що мені там викладали. Це були ази всієї техніки, академічної техніки, яка була закладена в мене, як фундамент.
На жаль, у мене не вийшло закінчити цю школу, бо коли мені було 13 років, ми переїхали до Німеччини. Це був складний час, потрібно було заново все починати, з нуля: мова, менталітет… У 16 років я зустріла кохану людину і мені знову довелося починати все спочатку, бо через кілька років після нашої з ним зустрічі знову змінила країну. Тож так я потрапила у Нідерланди. Ми почали будувати наш дім, нашу сім'ю, а коли дітки подорослішали, у мене з'явилося більше часу та свободи.
Я вирішила, що мені потрібно більше техніки і пішла навчатися до класичної академії у Гронінгені. І була здивована різницею у навчанні, бо коли я навчалася в Україні, нас вчили, щоб техніка була ідеальною, і образ, те як ти передаєш картину – це було важливо тоді у Бердичеві. А тут, у Нідерландах, я здивувалася, бо передусім була важлива ідея – що саме ти хочеш передати. Мене це шокувало, це повністю змінило все, і мені довелося перевернути дзеркало на себе та почати длубатися в собі, дати відповіді на запитання: що для мене важливо, хто я, які художники мені подобаються? І це, звичайно, була цілковита революція в голові. Але це допомогло мені, допомогло скомбінувати ту техніку, яку я мала, та свободу, яку мені тут, у Нідерландах, намагалися прищепити.
- Де саме в Україні ви навчалися?
- Художня школа у Бердичеві – Костел Босих кармелітів. Директором тоді був Микола Софронович Яцюк, геніальна людина. У мене досі висить його малюнок, який він зробив колись. І саме від нього я вивчила так багато азів техніки. І я йому безмежно вдячна за це. І в цій українській художній школі досі навчаються діти, і вона випускає талановитих художників.
- Виходить, що мікс академічної освіти, нідерландської свободи та пошуку ідеї – все це в комплексі дало те, що ми зараз можемо бачити у вашому ательє і музеях – ваші картини?
- Так, непоганий такий розвиток вийшов. Спочатку це таке падіння, відчуття, що я нічого не вмію, треба починати все спочатку. А потім, стоп: а що було раніше, чого мене вже навчили? У мене ж є техніка. Тож згодом я зрозуміла, що це був завжди такий каркас, навколо якого я могла крутитися. Коли я почала пошук – що я можу намалювати, то передусім мене надихали люди. Сама природа людини.
Кожен із нас – це просто галактика. І це все мені хотілося передати. Особливо, люди, яких бачиш, які дивляться наче в пустоту, або хтось задумався над чимось, це завжди найцікавіші особистості. Тож я вирішила малювати людей, тому що це нескінченна подорож. Багато з моїх картин – це те ж саме, що щоденник писати, оскільки я відображаю у кожній картині той момент або ті переживання, які у мені вирують саме у той момент. Тому, якщо чесно, кожну картину важко віддавати і розлучатися з нею, бо це в якомусь сенсі я сама.
- Про що були ваші картини в юності та як змінилися з роками?
- Я пам'ятаю, що спочатку хотіла передавати у своїх картинах історію людства. Багато було моментів, коли я не розуміла, як людина може бути такою жорстокою або як може так сама себе обманювати, і як люди знищують інших людей. Це мені хотілося передавати. Це я робила і робила технічно, на мою думку, дуже недобре. Я намагалася все розповісти: все, що в мені вирувало, все, що мене хвилювало. І коли я ставала старшою, зрозуміла, що не варто голосно кричати про все. Якщо ти добре намалював, то картина розповідає все сама. Людині потрібно лише перед нею стати – і картина має тебе проковтнути. З віком мій світ змінився, всі цінності, вони – в мені. Вони в моїй родині й це найважливіше. І я багато чого почала відпускати. Розумієте. І якщо чесно, я ще не знайшла те, що я шукаю, і я цьому рада, бо є що шукати і творити, і саме це ви бачите в моїх картинах – пошук.
- Розкажіть про людей, яких ви пишете.
- Ці люди, яких я бачу, вони мені як моделі. Тобто у мене в голові народжується якась ідея або розуміння того, що хочеться сказати. Бо я це відчула, пережила, коли побачила ту чи іншу людину, і мені хочеться це передати в картині. У голові перед очима стоїть картинка, що саме це має бути, який образ людини, в яких кольорах. Свою модель я можу зустріти випадково на вулиці, можу вже бути знайома з нею. Я часто малюю свою дочку. Вона – моя муза.
- Скільки у вас дітей? Як познайомилися з чоловіком? Що то була за історія неймовірного кохання, яке змусило вас знову почати життя спочатку в іншій країні?
- У нас двоє дітей. Дочка 17 років, а синові 16 років. Чоловік – нідерландець. Ми познайомилися одне з одним, коли мені було 16 років, йому було 19. Ми абсолютно випадково зустрілися під час відпустки в Іспанії. Я була там з батьками. Він був з друзями, і ми познайомилися як такі двоє підлітків. Це було по-дитячому: він побачив мене, я його, і ми не знали, як почати розмову, бо він говорив нідерландською, я німецькою. І він був радий тому, що ми змогли розуміти одне одного. Ми обмінялися контактами і після цього писали одне одному. Ми листувалися два роки. Через п'ять років вирішили, що будемо будувати спільне життя. Ми вирішили, що наше майбутнє – у Нідерландах. І я знову повинна була переїхати, залишати країну і починати все заново. Я переїхала, ми почали будувати наш будинок і ось уже 20 років як разом живемо.
- Вас часто порівнюють з Рембрандтом. 2019 рік – то був рік Рембрандта, і все у Нідерландах говорило про це. У його рідному місті Лейден навіть на стінах будинків можна було побачити картини цього митця. Що для вас творчість відомого нідерландського художника?
- Коли мені було років 6, 8, 10, у нас, у нашій квартирі, вона була не велика, стояла шафа. І на шафі лежали книги. Я пам'ятаю, що весь час туди залазила і розглядала книги. Там було багато всяких казок, і "Аліса в країні чудес", і багато ілюстрацій, які засіли у мене в голові. І була книга про світових художників, де були картини. І ось тоді я вперше всі ці картини бачила – і вони мене почали формувати. Потім я все частіше перебувала на тій шафі, все це там гортала і переглядала.
І коли ми переїжджали з України, я дуже боялася, що всієї цієї інформації, яка була у мене на шафі, її не буде в новій країні. Я боялася, що все це втрачу. В реальності ж виявилося, що я можу мати набагато більше. Всі книги, які тільки хочу, було багато інформації та музеїв. Що стосується Рембрандта, я щаслива, що живу в Нідерландах, бо я буквально за дві години від Рейксмузеум. І після переїзду в Нідерланди я знову і знову стояла перед Рембрандтом. Чому я великий шанувальник цього художника? Напевно, тому що він малював людську душу передусім. Він зображував душу, натуру людини в старих очах, саме погляд, і це зачіпає за живе.
- Розкажіть, як вам приходять ідеї, що вас надихає?
- Я думаю, що раніше це були книги. Я дуже часто малюю вночі й можу слухати аудіокниги. Я продовжую вбирати в себе все. Історії, деякі персонажі мене дуже зачіпають і мені хочеться їх передати. І як тільки я відчуваю, ох, який цікавий характер, а цікаво як би вона себе почувала у той чи інший момент, то відразу в мене перед очима відбувається картинка: в кольорах, тональності, композиції. І якщо це народилося, то питання полягає тільки у тому, щоб знайти модель, поставити її тут, зробити фото, ескіз і почати працювати. Приблизно так народжуються картини.
А ще мені подобається спостерігати, як росте моя дочка, що хвилювало її в дитинстві, що починає хвилювати її зараз, коли вона стає юною дівчиною. Мені подобається, як дорослішають мої діти. Іноді моя дочка сидить у мене за столом і світло падає на її обличчя так, що я просто не можу стриматися і не зобразити її. Був момент, коли вона прийшла до мене в ательє, ми читали книгу, а потім вмостилася у моєму кріслі й заснула у ньому. І все – я пензля в руки й одразу почала її малювати. Я зараз, напевно, стала більш ближчою до природності, до простоти.
- У вашій майстерні багато не тільки картин, тут також сукні, шалі, капелюхи – це все робиться своїми руками і під конкретну картину?
- Не зовсім своїми руками. Я люблю магазинчики у Нідерландах, де можна купити речі, які вже були у користуванні, й кожна ця річ має свій характер, має енергію, яка була вкладена людьми. Що стосується тканин і суконь, мене приваблює більше мода минулого століття. Жінка була елегантною, жіночною, та й зараз, звісно, що є, але у мене у голові все в якомусь такому елегантному затишку.
Що стосується суконь, повернемося до Рембрандта. Я коли була в Амстердамі, там була виставка Рембрандта. І там була його картина – "Флора" називалася, богиня квітів. Я стояла перед нею, дивилася в обличчя, на обробку тканин, як він до цього підійшов, передав. І в той момент я вирішила так: я хіба сама не зможу? Ну, звичайно, не зможу, як Рембрандт, але вирішила спробувати. Й у мене в голові одразу виник образ: як вона має стояти, що за модель має бути. Це була подружка моєї дочки, й як тільки я повернулася додому з Амстердама, одразу їй зателефонувала, сказала: хочу, щоб ти була моєю моделлю. Й у мене одразу виник образ у голові: як вона буде стояти, що вона буде зображувати, яка має бути тканина. Я поїхала по всіх магазинах Нідерландів шукати тканину, яка мені потрібна. І для саме цієї картини я пошила праву частину вбрання так, щоб були складки, як у Рембрандта, щоб у мене була можливість пройти той самий шлях, що й він. Така сама обробка тканини, яку він робив. Це мені було дуже цікаво.
- Що для вас хороша картина?
- У картині кожен повинен упізнати, знайти себе. Я думаю, що у цьому і є сила хорошої картини. Написати не просто картину, а дзеркало, щоб кожна людина могла побачити свій образ, знайти частинку себе.
- У вас є картини, які лише ваші, і ви їх ніколи не віддасте у музей, не зможете продати. Що це за картини?
- Наприклад, ось ця робота, яку я написала та зрозуміла, що мій дім вона не покине ніколи. Це моя дочка та її подруга. Ця дівчинка, Херлен, вона народилася у Монголії та з батьками переїхала до Нідерландів. Вісім років тут прожила, навіть дев’ять, але їм довелося покинути Нідерланди. Це було жахливо. На картині – моя дочка Машка. Вона дуже переживала цей момент, у них була дуже хороша дружба. Це був останній вечір до того, як вона повинна була полетіти. Дівчата сиділи у мене в ательє, а я їх фотографувала, щоб у мене було достатньо матеріалу та я могла закарбувати цей момент, як вони плетуть одна одній волосся.
А ця робота – з серії, яку я робила, коли мене цікавила релігія в людському аспекті. Коли я розбирала Біблію, я не могла зрозуміти, як мати може пережити смерть сина. Я розумію, що йдеться про сина Божого, але це мати та її дитина, і я не спала ночами, думала, як це зобразити. І хто вмирає в той момент? Бо син помер дійсно, дитина вже звільнена від болю, а мати повинна з цим далі жити. І чи життя це? І це вже не життя, як на мене. Тут було питання, кого мені взяти як модель, я не хотіла брати матір з дитиною, тут не було іншого виходу, як моделями могли бути я та мій син, а дочка зробила фото.
- Минулого року музей у Барселоні придбав вашу роботу під назвою “Дівчинка, яка хворіє”. Ця картина була обрана з 8000 як одна з кращих. Розкажіть про цю роботу, чим вона особлива, адже цей твір також не мав покидати стіни вашого дому.
- Я вже кілька років беру участь у конкурсі в Барселоні, де є такий Museu Europeu d'Art Modern. Він шикарний і розташований практично на тій самій вулиці, що і Museu Picasso. Раз на два роки вони проводять цей конкурс, шукають кращого художника, кращу картину. Кілька разів мої картини обирали і вони вже висіли там. Але цього разу я дійсно надіслала картину, яку чесно, я не збиралася ні віддавати, ні продавати. Вона була моя і лише моя. Вона була дуже важлива і дуже цінна для мене. Коли я почула, що саме цю картину вибрали з 8 000, як одну з трьох кращих, то, звісно, шок був неймовірний. Я була дуже здивована. Того ж дня вони мене запитали, чи можливо придбати цю картину, бо вона їм так сподобалася і зворушила, що вони хотіли б мати цю картину у постійній колекції. Перша реакція була: та невже, мене, мою картину, тому що там роботи висять з такою якістю, художники, яких порівнюють зараз із Рембрандтом? І бути під одним дахом з цими художниками, для мене означало ну все. В той момент я забула, як дихати. Але водночас було трішечки сумно, тому що, як я вже говорила, я не збиралася віддавати цю картину. На картині закарбований момент, який вилікував мене. Все дуже просто. Я почала малювати дівчину, яка хворіє, і таким чином мене це вилікувало тоді. І тому ця картина була для мене дуже важлива, і я хотіла, щоб вона була тут, щоб вона висіла у мене. Добре подумавши, я все таки зважилася розлучитися із цією картиною, щоб вона могла вилікувати ще когось. Я вирішила, що буду регулярно їздити туди і провідувати мою дівчинку.
- У Барселоні вам пояснили, що саме їх вразило у цій картині?
- Наскільки я зрозуміла, передусім вона їм сподобалася саме через технічне виконання. Важко знайти саме традиційну техніку, бо зараз багато художніх шкіл, університетів, які тут і, наприклад, у Німеччині, я теж знаю, вони більше фокусуються на ідеї, не на техніці. І те, що моя техніка вижила в цьому, і я не лише намагаюся показати техніку, а й передати ідею – то це був найбільший комплімент.
- Скільки часу ви працювали над картиною?
- Я одужала і продовжувала писати картину. Це була моя мета – вставати, йти в ательє, бо мене чекала моя дівчинка. Ця картина носила мене на крилах. Я писала її приблизно місяць. У всі важкі моменти в житті – переїзд, рутина, будь-які складні ситуації – мене завжди підхоплював і рятував світ мистецтва. І робота, яка зараз у Барселоні, тому доказ.
- Дівчинка на картині, хто вона?
- Я працюю з моделями. У мене історія, все в голові, але для того, щоб щось передати, мені потрібно бачити, що я передаю. Я тоді відчула – що саме мені потрібно намалювати. І я знала, хто мені потрібен як модель, як її посадити, що вона повинна зображати. Так у мене народжується картина
- У вас є ще картина з дівчиною, яка зараз у Барселоні. Про що ця робота?
- Як тільки я зрозуміла, що в моєму ательє більше не буде цієї картини, у мене одразу засвербіли руки. Як, як її не буде? Отже має бути ще одна. Я одразу взялася за пензель, запросила цю дівчинку і намалювала картину, яку назвала "У жалобі", тому що я прощалася з тією картиною, яку віддала у Барселону. І так з’явилася ця картина, на якій дівчинка просто лежить, перебуває у своєму світі. І таким чином я знову пережила та переступила через той етап, коли мені довелося розлучитися з моєю хворою дівчиною. Ця картина була для мене безцінною, без перебільшення.
- Для вас картини – наче діти. Вам дуже важко розставатися з ними. Як людям вдається вмовити вас продати картину?
- На даний момент я працюю з галереєю в Амстердамі, галерея називається “238”. І я дуже задоволена, бо, як художник, я хочу, щоб мене просто залишили у спокої, й щоб я була в своєму ательє, працювала. Я не можу оцінити свої картини. Щоб намалювати картину, потрібно бути однією людиною, а щоб продати – зовсім іншою. Я не та людина, яка буде продавати, оцінювати свої картини. Багато картин – мої діти і мені важко їх віддавати, але доводиться. Є картини, які я ніколи не віддам і не продам, і коли буду вже зовсім старенькою, зроблю свою виставку картин, які дуже особливі, багато означають для мене.
Джерело – Вгору
