На тлі пишного параду на честь Дня Незалежності й трагічних роковин Іловайська непоміченою пройшла в Україні важлива та повчальна дата: 25-ліття початку «першої декомунізації».
26 серпня 1991 року президія Верховної Ради, яка виконувала роль «колективного президента» держави, ухвалила указ «Про тимчасове припинення діяльності Компартії України», а 30 серпня – постанову «Про заборону діяльності Компартії України». Ця заборона мотивувалася причетністю КПУ до «серпневого путчу» найбільш реакційних сил Радянського Союзу. Партійне майно було націоналізоване, приміщення райкомів і міськкомів стали адміністративними будівлями та зарубіжними посольствами, будинок ЦК КПУ став осідком адміністрації президента, площа Жовтневої революції у Києві отримала назву майдану Незалежності, а помпезний багатофігурний монумент на ній, увінчаний гранітним Леніним, упродовж вересня демонтований.
Іншими словами, розпочалася декомунізація на загальноукраїнському рівні.
Найуспішніше вона йшла у Західній Україні, де перші свої кроки зробила ще в 1990-му, після обрання демократичних місцевих й обласних рад: і на рівні символічному, і на рівні масової свідомості, і на рівні побудови ринкової економіки. Непогано розвивалися процеси декомунізації в системі освіти, де змін зазнали не лише гуманітарні, а й природничі дисципліни, в яких на місце радянських підручників математики чи фізики прийшли нові, більш досконалі. Змінювалося військо. І, нарешті, в топонімії столиці й низці інших великих міст Центральної України почали зникати комуністичні символи – імена найбільш одіозних діячів радянського режиму.
І разом із тим не лише недавні партократи, які миттєво «перефарбувалися», а й багато які українські ліберали та націонал-демократи закликали не «гнати коней учвал», проводити декомунізацію поступово, бо, мовляв, населення у своїй більшості не любить радикальних змін. Іншими словами, всі вони намагалися поєднати непоєднуване: національну незалежність, політичну демократію і ринкову економіку з неподоланою спадщиною комунізму.
Своєрідним символом такого абсурдного симбіозу став київський Хрещатик, який починався Європейською площею й Українським домом (колишнім музеєм Леніна зі збереженою тоталітарною символікою), йшов через майдан Незалежності (на якому згодом постав відповідний монумент) і закінчувався пам’ятником Леніну на Бессарабці. Дві третіх депутатів Київради вимагали цей пам’ятник демонтувати. Проте цього не сталося – символ тоталітаризму залишився непорушним, знаменуючи напівкомуністичний характер України. А символи – це не лише спомини про минуле, але й дороговкази в майбутнє.
Уроки «першої декомунізації»
Однією з головних вад «першої декомунізації» стало те, що на початку 1992-го не були проведені парламентські вибори за партійними списками, щоб закріпити звільнення від комуністичної спадщини на рівні законодавчого органу. Так зробили в усіх посткомуністичних країнах Центрально-Східної Європи та державах Балтії – результат загальновідомий. І хоча номінально комуністична фракція («група-239») саморозпустилася, насправді вона й далі становила більшість депутатського корпусу. Ба більше: серед депутатів із демократичного табору теж вистачало недавніх комуністів, які далеко не всі позбулися нав’язаних системою партійної пропаганди стереотипів мислення та дій. Отож у багатьох сферах реальна декомунізація істотно загальмувала.
Цим скористалися так звані «червоні директори», які керували номінально державними, здебільшого вкрай економічно неефективними підприємствами. Погрожуючи робітничими бунтами, ці директори не раз вимагали «списання боргів», що і робила регулярно Верховна Рада, розкрутивши цим маховик гіперінфляції. «Червоні директори» прагнули відновити Компартію, яка б спекулювала на соціальних проблемах, закликаючи до повернення у «світле минуле», і відволікала цим увагу від реальних винуватців народних лих. Не менший інтерес до відтворення КПУ, як це на перший погляд не дивно, мали й напівкримінальні бізнес-кола. Для них головним було зберегти в Україні масову «радянську людину», звиклу підкорятися «начальству» та нездатну обстоювати власні інтереси. Відтак за часів прем’єрства Кучми спершу президія Верховної Ради 14 травня 1993 року ухвалила постанову, що, мовляв, Генпрокуратура не знайшла у діях керівництва КПУ під час путчу кримінальних злочинів, а потім 10 червня 1993 року на з’їзді в Донецьку була офіційно відновлена КПУ, невдовзі по тому зареєстрована Мін’юстом.
Соціально-економічні проблеми зростали, ідеологічна протидія КПУ велася лише націонал-демократами (і то не всіма), декомунізація – навіть на рівні топонімії – зупинилася, а тому не дивно, що на парламентських виборах 1994 року КПУ перемогла у 85 із 450 виборчих округів і сформувала найбільшу фракцію у Верховній Раді. Фактично це була «золота акція», на яку змушені були зважати і президентська влада, і місцеві керівники.
Нарешті, коли внаслідок «касетного скандалу» та вбивства Гонгадзе режим Леоніда Кучми захитався, 27 грудня 2001 року Конституційний суд вирішив – КПУ була заборонена незаконно, бо вона, мовляв, уже не була частиною КПРС. Але майно комуністам суд повертати відмовився, мотивуючи це тим, що КПУ була частиною КПРС і здійснювала всю повноту влади. Абсурд? Абсурд, звичайно. Проте на що не підеш, щоб здобути підтримку у боротьбі проти демократичних перетворень і за збереження статків свого клану…
Відсутність декомунізації – шлях до загибелі
Кримінально-олігархічний режим Януковича не випадково не лише зберігав, а й примножував комуністичну символіку та традиції минувшини. Йшлося про те, щоб зупинити становлення модерної української нації та на рівні символів зафіксувати непорушність своєї влади, закоріненої в радянські часи (адже більшовики офіційно вважали кримінальників «соціально близьким елементом»). Натомість знесення 8 грудня 2013 року Леніна-на-Бессарабці стало знаком падіння цього режиму й незворотності революції.
Повалення пам’ятника Леніна в Києві під час Революції гідності, 8 грудня 2013 року.
Непослідовна декомунізація 1992-94 років мала наслідком реанімацію КПУ та встановлення в Україні кланово-олігархічного ладу, опорами якого стали колишні «червоні директори» й напівкримінальні бізнесмени.
Зупинка декомунізації, а потім і її відкат на початку 2000-х ледь не призвели в кінцевому підсумку до фактичного поглинання України Росією – спершу напередодні Помаранчевої революції, а потім за режиму Януковича.
Сьогодні, коли Кремль поєднав «в одному флаконі» комуністичні (головним чином сталінські) ідеї та цінності з традиційними російсько-імперськими «православ’ям, самодержавством і народністю», декомунізація є водночас і деколонізацією, виявом українського національного самоствердження.
Наразі дуже багато залежить від того, чи матиме успіх декомунізація не лише у сфері символів, а й у сфері соціально-економічній. Утім, це окрема тема, тут же зазначу, що без декомунізації, як свідчить досвід історії, Україна як нація та держава приречена на катастрофу.
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Джерело – Вгору
