Херсонка Тетяна Матвійчук у день, коли російські війська підірвали Каховську ГЕС, залишилась без дому. Його затопило повністю. Жінці разом з рідними довелось переїхати до Миколаєва, де вона зараз проживає. Ми поговорили з Тетяною про той день, як він змінив її життя, що допомогло вистояти й про повернення додому.
"Ми завжди побоювались, що це колись станеться"
Тетяна Матвійчук каже, знала, що таке може статись. Але коли їй подзвонили й сказали, що російські окупанти підірвали ГЕС, жінка дуже злякалась.
"О пів на п'яту мені подзвонив охоронець з першого причалу, а я охороняю другий, і сказав, що в мене є 20 хвилин, щоб повитягувати човни. Мені вдалось тільки собаку відв'язати. Вода лилась як з перевернутого душу. За 20 хвилин вже було по пояс. Тяжко було пересуватися, витягати човни. По Дніпру йшов такий потік з колод, комишу. У нас стояли миколаївські військові, і вони нам допомагали витягувати човни", — пригадує Тетяна.
Каже, що паніки не було, був розпач. На той час світла на причалі не було, а човни тільки за допомогою електрики можна було спустити, тому довелось підключати генератор.
"Оце все воно гуділо, ми спускали човни. І тільки, коли вже були в Херсоні зрозуміли, що нас могло і током побити. Все лишилось на дачах. Я швидко комп'ютери поклала в шафи, бо думала, що вода підійметься тільки до столу. Для собаки корм на стіл поклали. Все робили на автоматі", — розповідає Тетяна.
На другому причалі, де Тетяна працювала охоронцем, було ще двоє людей — її чоловік та свекруха. Разом вони й намагались врятуватись з дач.
"Коли ми сіли у човни, думали плисти у бік моря, там у нас такі скали є. Але нам подзвонили з міста і сказали, що на місці вже нас чекає поліція у броньованих автівках. Тоді ми зорієнтувались, сіли у човни. Дуже нас почали бомбить з лівого берега, було дуже страшно, но ми впорались. Там нас швиденько посадили у машини й ми поїхали на Херсон. Потім вже нам показали, що по тій дорозі, що ми їхали, плавали бобри, які зі своїх затоплених нір повипливали", — згадує жінка.
Собака, яку вона відв'язала на причалі, кудись попливла. Згодом Тетяна дізналась, що вона припливала до військових, але в руки не далась. Через день жінці подзвонили й сказали, що знайшли пса.
"Кажуть мені: "Тьотя Таня, ваш Боцман дрейфує по Дніпру на колодах. Спасати його?" Я розплакалась, кажу: "Звісно". І вони мені його привезли. Він був очманілий, він не міг зрозуміти, що ми його господарі. І вже коли побачив мою маленьку собаку французьку, тоді вже скочив", — каже Тетяна.
Зараз собака живе з дітьми Тетяни у Херсоні. Історію порятунку улюбленця жінка, говорить, запам'ятає на все життя. І згадує ще кілька моментів: перемиті до затоплення каструлі з наборів, які занесла в хату, овочі, які так гарно виросли на городі й залишились не викопаними, розмову із сином, який дзвонив 6 червня вранці.
"Він мені тоді сказав: "Мама, візьми себе в руки й відповідай телефоном". А я кажу: "Я сповна розуму. Я просто не можу йти, бо хвилі сильні". Було по пояс води. У човни, які стояли на причалі, ми вже не могли залізти, треба було задерти ноги та лізти. Це було жахливо. А коли ще по тобі гатять і до берега не можеш ближче йти, бо можеш мотором наїхати на місток, а по середині б'ють — страшно було".
"Зараз почуваюсь людиною без минулого"
Тетяна сумує не за речами, а за фотографіями, що залишились у будинку. Каже, без них почувається людиною без минулого.
"Нічого немає. Я коли місяць потому приїхала, відкрила двері, то була в шоці. Тут лежить мій холодильник, я перекинула ноги через нього і по коліна опинилась в багнюці. Диван і комод стояли не на місцях. Там все залишилось. Я коли вискакувала, взяла тільки сумку — там були два моїх паспорти, два — собачих і документи на будинок. Все", — говорить Тетяна.
Часто згадує своє життя на дачах. Їх було усього троє, але підтримували один одного, як могли.
"Ми дотримувались світломаскування, поливали. Годину поливаємо, годину сапаємо, годину перемо в "Малютці", бо світла не було — генератор. Ми грали в карти й почувались щасливими. До того, я ніколи в карти не грала. Думаю, якби не ця повінь, ми там жили й до цього часу", — згадує Тетяна.
Жінка каже, що після того їздила на дачу. Побачила, що три будинки на її ділянці знесло водою, а на один впала величезна сосна.
"Я прийшла на свій город, там намило пісочку так, стоїть мій один фламінго і поруч дах сусіднього будинку. Знаєте, ми вже поступово відходимо і починаємо сміятися. Я була в Миколаєві накупила насіння, думаю, роздам комусь. І виставила у нашій групі садове товариство "Журавушка" і пишу — "Всі такі божевільні, чи тільки я". А мені у відповідь пишуть, "яка Ви молодець, що сподіваєтесь, що ми відродимо дачі". Я пишу: "Я не сподіваюсь, я впевнена". У нас було як маленьке село", — поділилась Тетяна.
"У вас у всіх будинку двоповерхові. Ви так живете! Від чого ми вас звільняємо?"
Без візиту російських військових на дачі поблизу Херсона не обійшлось, пригадує жінка. Одного дня їй подзвонив охоронець з першого причалу і повідомив, що до неї поїхали "гості".
"Я одяглась і бігом на причал, боса, а вони вже там вивантажуються. Питаю: "Хто старший? Я охоронець другого причалу і буду з вами ходити". Каже: "Навіщо?" А я: "А якби до вашої жінки о пів на п'яту прийшли з автоматами?". Відповідає: "Резонно". Я пройшла з ними 95 дач, а коли зайшли до моєї, мені наказали показати паспорт і запитали чого не отримала російський: "Сподіваєтесь, що ваші вас відіжмуть. Скажіть не як людині зі зброєю". Кажу: "Так, я б хотіла жити зі своїм паспортом, під своїм прапором і зі своєю пенсією". Запитав: "А вам її вистачає?". "Так ви ж бачите, як я живу, я одна жінка", — розповіла Тетяна.
Говорить, що росіяни були дуже здивовані побаченим і увесь час казали: "Від чого ми вас звільняємо? У вас у всіх будинки двоповерхові. Ви так живете!"
"Я мрію, що повернусь"
Тетяна на дачах прожила 15 років, з того часу як вийшла на пенсію. Каже, таке неймовірне єднання з природою відчувала. Навчилась ловити рибу, рубати дрова. Не боялась виходити вночі, бо знала, що погані люди туди не доїдуть.
"Онуки коло мене були, це було моє життя. Я зараз живу з дітьми, у мене дуже добрі невістки, діти. Але я мрію! Мені онучка каже: "Бабуся, обирай меблі, в тебе багато дітей, ми тобі все зробимо, вичистимо, поїдемо, купимо меблі, як у фільмах , і ти будеш королева". І я мрію. Зараз там дерева ростуть, в мою руку стовбури. Я коли приїжджала , зайшла на город а там як травичка оце була верба. Ми сплели таку сітку для огіріків жовто-блакитну. Я коли приїхала оце — пісок, жара і оця жовто-блакитна сітка переливається. Я так плакала. Нічого не лишилось", — поділилась Тетяна.
Каже, що люди не вірять, що можна буде вернутись, бо бояться мін. Вона ж переконана, що після перемоги Дніпро розчистять, пустять кораблі.
"То і на дачах все добре буде. Ну не буде світла, будем шось на кострі там готувати. То таке. Аби перемога наша була, і все. Мене тут у Миколаєві питають: "Що Херсон уже здають?" Пояснюю, що так же ходять вагітні, возять візки, працюють перукарні і кафе. Тільки в центрі не дуже людей , бо там обстріли сильні. А так все так само як у Миколаєві. Мені син каже, що найстрашніше, що херсонці перестали боятись. Спочатку ховались, тепер роблять свою роботу", — розповідає Тетяна.
Каже, що має рідну сестру у російському Новосибірську, але заблокувала її , бо не може спілкуватись із такою людиною.
"Я їй послала фото, як моя дитина ховається у ванній, лежить на підлозі. Вона пише: "Це ваші вас обстрілюють — "нацики". Шкода, що у Херсоні бендеро-фашистська сволочь виявилась". Я відповіла: "Вчіть китайську, скоро пригодиться" і заблокувала її. Вона знає, що я живу на березі, знає, що нас топило. Я коли на вокзалі була, перевіряли документи, телефон і запитують: "А шо це +7 Катерина"». Кажу: "Це моя бивша сестра". Дуже боляче. Коли я кажу бивша , все одно думаю про неї. От 31 травня їй було 65 років ,мені — 71 . Ну як є. Це не тільки вона одна така. Я тоді у Херсоні зайшла у зал на вокзалі, а люди сидять і теж плачуть. Запитую: "бивших згадали?", кажуть: "Так, у всіх є бивші родичі".
"Часто сниться дача з рожевими будинками"
До Херсона Тетяна їздить не часто. Коли приїхала звідти перши раз, каже, була у сильній депресії, думала, що сходить з розуму.
"Однокімнатна квартира , маленька дитина, невістка. І я дістала її розмальовки, поставила табуретку і розмальовувала цілий день. І стала легше себе почувать. Тоді нас запросили до психолога , я пройшла пару занять. Я розповідала, а вона так плакала, що я думала не вона мене, а я її буду заспокоювать. А зараз буває так встаєш вночі, особливо коли сниться дача. Вона мені так часто сниться зараз. І не така вже, як вона була , сняться рожеві будинки", — розповідає Тетяна.
Каже, дуже хоче приїхати туди, і всі хочуть. З жителями причалу жінка підтримує постійний зв'язок.
"Війна пройде, а це буде пам'ять"
Зараз жінка знову захопилась вишиванням. На останній картині зображений воїн, жінка в українському костюмі і їх донька.
"Мене донька питає: "Навіщо". Кажу: "Війна пройде, а це буде пам'ять. Я її повісю серед своїх. В мене стільки картин я вишивала. У мене вся дача в картинах. Я чоловіку вишила ангела, гарного і я, коли зайшла у будинок, погано було видно, бо у вікнах поміж стеклами набаралась вода. Я дивлюсь під кондиціонером висить ікона і ангел, і більше жодної вишивки немає", — згадує Тетяна.
Вишивання її заспокоює, каже жінка, як і інша ручна робота. Також вона робить гердани, звязала для всіх своїх рідних та знайомих.
"Життя продовжується. Я ніколи не думала, що у мене буде така старість. Я думала, діти хороші, будинок здоровий, все є. Я думала буду, як бабка в селі, вийшла, погуляла. Погуляли", — зітхає Тетяна.
Її діти залишились у Херсоні, мають свої будинки і не хочуть виїжджати з рідного міста. Сама Тетяна теж чекає на повернення.
"В мене було все. А є ж у людей і домівок не лишилось. У мене хоч стіни стоять, гіпсокартон вправ, телевізор висить, кухня, ще коли я заходила, висіла, кожен ящик видвигала – вода скрізь. 100 літрів вина стояло, думаю і стоять. Кажу будем святкувать перемогу моїм вином!"— каже жінка.
Джерело – Суспільне
