Побої, психлікарня, струм до геніталій. Три роки перебував у російському полоні морський піхотинець Валентин Полянський. Потрапив туди у 2022 році із заводу імені Ілліча, що у Маріуполі. За цей час його етапували чотири рази і він утримувався у таких колоніях, як Оленівка, Камишин, Пакіно, Мордовія. Пережив знущання, жорстокі побої та примусове лікування у психіатричному відділенні. До повномасштабного вторгнення проживав на Херсонщині. Півроку тому, після звільнення з полону, переїхав з сім’єю до Хмельницького.
Про це Суспільному розповів морпіх, колишній військовополонений Валентин Полянський.
Пролог. "Я хотів служити саме в морській піхоті"
Я — Полянський Валентин, колишній військовослужбовець 36-ї окремої бригади морської піхоти. Перебував у Маріуполі під час повномасштабного вторгнення. І там, під час захисту міста, 12 квітня 2022 року із заводу імені Ілліча потрапив у полон, де пробув більше трьох років. Був звільнений 19 квітня 2025 року.
Родом я з Херсонської області. Головною причиною того, чому обрав морську піхоту саме у 36-тій окремій бригаді — це те, що вона, на той момент, знаходилася близько від місця мого проживання. Моє село було розташоване географічно між Херсонською та Миколаївською областями. 36-та тоді базувалась у Миколаєві. Для мене було таким от "бдзіком" — я хотів служити саме в морській піхоті. Пішов та підписав з ними контракт 1 червня 2021 року.
Дитина-сирота. "Смачно кавун з хлібом чи батоном"
Так склалось життя, що виховували мене бабуся і тітка. Мами не стало дуже рано. Після маминої смерті тато повернувся туди, де він жив раніше. З нами його не було.
Я пам’ятаю, що дуже сильно цікавився мотоциклами. Усе моє дитинство пройшло на різній техніці та її ремонті. Перший мій персональний мотоцикл з’явився у мене, напевне, років у 16. Саме що мій, не куплений чоловіком тітки чи ще кимось, а саме той, на який я зміг заробити сам, і купити собі сам.
Як заробив: отримав стипендію, як сирота, і до всього підпрацьовував — десь комусь тюкиТюк — великий щільно упакований згорток чого-небудь (сіна, речей, товару і т. ін.). занести в двір, десь там піти кавуни загрузити чи вигрузити. Такого плану робота. Що в селі влітку міг знайти, як підробіток, то знаходив і працював.
Згадавши село, згадав, що кавун, який ти смакував в дитинстві — для тебе от смак дитинства реально: от з хлібом чи з батоном. Дуже смачно кавун з батоном їсти.
Зі своїм батьком я спілкуюсь зараз. В нас, скажімо, не дуже були добрі стосунки до того, як я пішов служити в армію. В мене вже є сім’я. В мене є маленька донечка, їй три роки. Є прекрасна дружина, яку я дуже сильно люблю. Вона чекала мене ці всі три роки. Ходила так само на різні канали, ходила на акції в підтримку полонених та безвісти зниклих. Вона моя опора і моя підтримка. Моя дружина родом з Маріуполя. І так вийшло, що в Хмельницький ми перебралися, тому що вона про це попросила.
Початок війни. Перша смерть
Початок повномасштабного вторгнення мене застав у Маріуполі на основному командному пункті. Звідти ми виїхали безпосередньо на завод Ілліча 26 лютого 2022 року. По суті повномасштабка для мене почалась з того дня.
Я рядовий матрос. Був, скажімо так, при бункері командного пункту штабу, і займався тим, що забезпечував провізію, забезпечував речами 130 чоловік, які знаходилися в бункері. Я дуже сильно вдячний своєму командиру, майору Сластьону. Вдячний за те, що тоді, коли я просився, рвався, дуже сильно рвався в бойовий підрозділ, просив мене перевести. І він мені сказав, на той час, дуже мудрі слова.
Сказав: "Ти розумієш, що зараз від тебе залежить харчування 130 людей? Тобто ти їм потрібен. Ти з цим справляєшся. І тобі потрібно бути тут. І як я маю потім пояснювати твоїй дружині? Ти ж казав, що вона вагітна". Я відповів: "Так". А командир мені: Як я буду пояснювати твоїй дружині і дитині? Хай, дасть Бог, вона народиться. Я вийду з Маріуполя, а ти лишишся тут. Я не можу на себе класти таку відповідальність. Я не хочу її брати".
І він мене відмовив. З моїх побратимів, особисто з тих людей, яких я знав, загинуло реально не так багато. Через те, що ми не бойовий підрозділ. Ми – польовий вузол зв'язку. Наша задача – це забезпечування штабу, забезпечування безпосереднього зв'язку.
Перша смерть, яку я побачив, мене дуже сильно зачепила. Це була смерть одного з офіцерів при попаданні снаряда. Людина просто вийшла покурити з бункера. Я знав особисто цю людину. Один з керівників. Один з оперативних чергових — майор Доц. Я безпосередньо з ним розмовляв та знаходився з ним. І важко було усвідомлювати, що та людина, з якою ти говорив, буквально хвилину тому, вийшла просто на вулицю. І через приліт снаряда — її вже немає.
Полон. Сартана. "В бараку було 700 чоловік"
Першими здався в полон 501-й окремий батальйон морської піхоти. Він підпорядковується нашій бригаді. І, як на той час, ми вважали, що вони здались добровільно. Потім вже в процесі я дізнався, що більшість з них, це 90%, навіть не знали, що вони в полон здаються.
Вони їхали по зеленому коридору, який, зі слів їхнього комбата і начальника логістики, дала Російська Федерація. Вони мали виїхати по ньому. По виходу, без БК, без зброї, виїхали декілька камАЗів, вивезли людей. 276 чоловік потрапило в полон 4 квітня 2022 року.
Я знав, що йду здаватись. Прекрасно це розумів. Після невдалої спроби прориву у ніч з 10 на 11 квітня, потім такої самої спроби прориву з 11 на 12 квітня 2022 року командир нашого підрозділу прийняв рішення. Він запропонував нам організовано здатися. Я написав дружині, запитав, що мені робити. І вона сказала: "Роби, що хочеш, але ти маєш повернутися додому живим". І я прийняв рішення, що все-таки доведеться здаватись.
Ми перейшли з піднятими руками, беззбройні, перейшли через міст, дійшли до перших озброєних людей, до росіян. Вони відвезли нас в селище Сартана, в баракиБарак — це . Його використовували для тимчасового житла різним групам людей, як-от робітникам, військовим, біженцям, а також у концентраційних таборах., типу ангариАнгари – це великі, закриті будівлі для зберігання, обслуговування та ремонту літаків, вертольотів та іншої техніки. Вони є універсальними спорудами, які також можуть використовуватися як промислові приміщення, склади, зерносховища, виставкові павільйони та спортивні споруди. Зазвичай ангари зводять із металевих конструкцій, і вони можуть бути каркасними або безкаркасними, арочними чи прямостінними, а також швидкомонтованими або капітальними. якоїсь ферми. Декілька діб ми спали на піддонах. Дехто навіть не спав на них, бо площа не дозволяла. В тому ангарі, де ми були, було майже 700 чоловік.
Полон. Оленівка. "Пили дощову воду"
Мені 24 роки. Тоді, коли я потрапив в полон, мені було 21. Першою моєю безпосередньою локацією була Оленівка в Донецькій області. Нас привезли туди. Довезли безпосередньо до барака. Там був коридор, чоловік 10, напевно, "витязі"Ви́тязь — хоробрий воїн, герой, богатир[1]. Вживається переважно щодо давньоруських воїнів у домонгольський період[2], але може також використовуватися щодо жителів інших країн: наприклад, в українських перекладах «Одягнений у тигрову шкіру» в синій формі. В кого портупеї наші, ремені, в кого держак від лопати, в кого гумова палиця, в кого пластикова труба були. І ти виходиш з автобусу, тебе запитують твою посаду та хто ти. Далі заходиш, там хвіртка така невеличка, і біжиш по цьому коридору. А там вже кому як попаде. Там в тебе все летить. Підбігає з двох ніг, тобі влітає просто "тіп" в душу.
Ти падаєш, тобі кричать: "Вставай, садісь на ето мєсто". Сидиш навпочіпки і чекаєш. Підійшов один з тих, хто нас бив, каже: "А чьо с тобой? Чєго ти трясьошся?" Я відповів: "Мені холодно". А мені: "Щас, подожді". Приходить, дає "метінвесторську" курточку, з Ілліча заводу, така зимова хороша курточка. Накинув на мене, сказав: "Одєвайся, на тєбя смотрєть холодно". Одягнув я, дякую. Далі говорить: "Давай, на вєрх".
Це людяність, так, з його боку, як я гадаю. Він дав мені куртофан. Я з цим куртофаном почав підніматися нагору по сходам, на другий поверх. Піднявся нагору, мене знову там обшукали. Один з них, прапорщик, поговорив зі мною, говорив: "Расдєвайся полностью". Через те, що в мене є татуювання: "Ти анархіст, ти фашист, нацист, зачєм ти набіл сєбє наколкі?!".
Я йому пояснюю, що ці татуювання нічого не означають. В мене татуювання не патріотичного характеру. Вони не розуміють іноді навіть різниці, в чому і яка вона є. Вони нас одягнули. Почалась "двіжуха" з тим, що немає води. Тобто, в Сартані ми воду не пили взагалі. Там набирали люди дощову воду собі. Зі стріхи дощ йшов. Виходили в туалет чи ще кудись і просили того, хто нас доглядав: "Поставте баночку набрати води. Хай накапає вода, води попити". Бо з водою в них були прям колосальні проблеми.
В Оленівці та сама фішка. І з харчуванням те саме. До нас зайшов в Оленівці майор їхній. Я зайшов, почав з нами спілкуватися. Типу, каже: "Когда ви єлі послєдній раз?" Відповіли: "Більше доби тому". І нам принесли: кому хліб просто звичайний, кому там попав бородинський хліб з родзинками всіма іншими. На той час був, мабуть, дуже смачний. Я от півтора місяці, знаходячись в Маріуполі, взагалі хліба не бачив. Нам привезли, відрізали по такому окрайцю хліба, кожному по два шматочки. І прямо це був, напевно, найсмачніший хліб, який я в своєму житті куштував.
Полон. Камишин. "Був весь фіолетовий: ребра, ноги"
19 квітня мене етапували. Дуже велика "мулька" ходила з приводу того, що нас поміняють то до Великодня, то до 1 травня, то до 9 травня, тобто до Дня Перемоги. Постійно таке говорили. Сталося трішки інакше. Вивели, підвели до камАза, зав’язали руки скотчем, голови зав’язали скотчем, накинули шапку, зав’язали скотчем і закинули по 50 чоловік в один камаз в бортовий. Закинули і почали везти в невідомий нам напрямок. В тиші постійно. Не можна ні в туалет, нікуди.
Нас перевозили, напевно, годин вісім. Ми їхали, як ми потім вже дізналися, в Ростовську область на аеродром. Там пересадили в літак. Нас не нагодували і не напоїли. Коли нас безпосередньо висадили з літака, нас пересадили в автозаки. Везли десь години чотири, напевно, з аеродрому, як ми тоді вже дізналися, з Волгограду. Везли в Камишин у СІЗО №2 у Волгоградській області.
Привезли туди. І почалась прийомка"Прийомка у полоні" — це етап, коли після захоплення військовополонених ворог проводить їхній первинний огляд і перевірку. Зазвичай на цьому етапі полонених обшукують, відбирають документи, телефони, особисті речі, допитують, фотографують і реєструють. Часто саме під час "прийомки" відбуваються перші побиття чи психологічний тиск, аби зламати людину.. Тоді я зрозумів, куди потрапив, як вони можуть ставитись і на що здатні. Прийомка – це така штука, вона полягає в тому, що ти приходиш, тебе вивалюють з автозака, реально вивалюють. Розв'язують тобі очі, розв'язують руки. Ти забігаєш, принаймні, як це було в Камишині. Підбігаєш до першого невеличкого поста. Там стоїть три-чотири людини, всі вже знаряджені всім, чим треба: палками, кийками, ще чимось. Ти роздягаєшся, називаєш своє прізвище, вони підписують мішок з твоїми речами. І тебе в цей час, коли ти роздягаєшся, б'ють. Просто б'ють і все. Виходить, били так, що аж очі випадали.
Потім переводять у такий собі передпокій. В передпокої — два зеки"Зек" — це . З часом це слово набуло широкого вжитку в розмовній мові для позначення ув'язненої особи або того, хто відбував покарання.. Зеки тебе стрижуть машинкою, як попало. Тобто, в мене після "прийомки" була 3D-карта така на голові. Як попало, деруть волосся.
Інша локація – це баня. В бані тобі дають 10 секунд помитися в холодній, крижаній воді. Гарячої води взагалі не було. Кожен одвірок, кожен кут — тебе ведуть і обов'язково тебе треба в нього вдарити. Типу без цього ніяк. Закидують тебе в камеру. Я прокинувся зранку, був весь фіолетовий: всі ребра, ноги.
Ми в них всі фашисти, нацисти, "тіпи", які прийшли на їх землю, як вони кажуть. "Маріуполь наш, Маріуполь — ето руській город". Вони розуміли, звідки нас привезли. "Ти відєл чьо с Маріуполєм?". Відповідав: "Бачив, так це не ми". Вони кажуть: "В смислє нє ви? Єслі би вас там нє було, Маріуполь би ніхто нє трогал". Тобто, в них розуміння ситуації таке, що ми мали вийти звідти, а вони мали зайти без єдиного пострілу в Маріуполь. "І всьо, і тогда всє люді билі би живи, і всьо било б хорошо. Ето ви во всьом віновати, а не ми!".
Полон. Пакіно. "Прив’язали до ліжка, вкололи якийсь укол"
Після Камишина було селище Пакіно. "Виправна колонія № 7" у Володимирській області РФ. Там була спокійна прийомка. Нас приймали під українські пісні. Там були три пісні, які просто горлали на всю пельку. Там: "Моя коза йде до цапа", "Дай українцю сало". У них був прикол такий. Ходили з собаками, кричали: "Ви всє тут згнійотє, ви всє тут помрьотє, ми всєх вас тут згнийом. Ви ж понімаєтє, куда ви приєхалі. Ви приєхалі в ад, сволочі".
До нас кожного місяця приходив з "зековського" госпіталя лікар. Він приходив і запитував наші скарги на здоров'я. Каже: "Чєго у тєбя глаза бєгают?". І я сказав, що нервую. І проблема була саме в цьому. Його зацікавила ця фраза. "А чєго ти нєрвнічаєшь? Почему ти нєрвнічаєш? Нє сняться лі тєбє плохіє сни, тєбє голос нє говоріт убіть кого-то?".
Я відповідав: "Ні, я в адекваті, зі мною все окей". А він мені: "Давай я тебя положу в больніцу, ми тєбє там успокоітєльниє поколим". Моя відповідь була: "Мені не треба в лікарню. Зі мною все добре".
Пройшло тижні три, повна тиша, нікому я не цікавий, нікому не потрібен, ніхто мене нікуди не виводить, ні до якого лікаря, нічого мене не запитує. І тут, в один момент приходить "баландер" — він нам роздавав їсти. Приходить і називає моє прізвище. Каже: "Полянській тут?". Відповів: "Так точно". Він уточнює: "Такий-то, такий-то?". Я відповів: "Так точно". І на другий день мене просто беруть і забирають з камери.
Кинули в психосоматичне відділення, прив'язали до ліжка, вкололи якийсь укол, не зрозумілий мені. Мене привезли після обіду. На другий день зранку мені дали таблетку, дали щось поїсти. В обід прийшли дали укол, ще одну таблетку і ввечері дали третю таблетку. І вже на другий день після того, як мені почали давати ці таблетки, я зрозумів, що це "торба". Я перестав контролювати свої рухи повністю. У мене почали труситись руки до того, що я не міг просто ложку взяти в руки. І так у мене пройшло майже два тижні в такій обстановці. Я перестав їсти, мені взагалі не хотілося цього. Міг поснідати. Решту всього, що мені давали, просто змив у туалет, бо банально я його не міг їсти. І я відходив дуже довго після цього.
Полон. Мордовія. "Гасили" шокером в геніталії"
А потім проблему вирішили само собою. Прийшли знову вертухаї перевдягати у цивільні речі. Сказали писати заяви, що: "Я такий-то, такий-то, не маю претензій до Російської Федерації. Мене тут годували добре. Медичну допомогу мені надавали". І так далі. Ми вже тоді грішним ділом подумали, що це обмін може бути. Але ні. Це була Мордовська республіка. Нас забрали. Це було 26 червня 2023 року.
Етапували 115 чоловік в Мордовію, у 10-ту виправну колонію. І там я зрозумів, що я утримувався ще в нормальних місцях. А там було "прямо на всі бабки". Прийомка. Прийомка, насправді, була недовга. Тобто вона була хвилин п'ять. Але ці п'ять хвилин — це такої "дупи" просто. Тебе заводять в кабінет. І тебе просто починають місити по сідницях, по нирках, по руках, по ногах, по всьому, по чому можна. Починають бити. І бити саме так, що у тебе аж очі випадали. Шокером і просто всім, чим можна.
Там чотири людини і всі вони на тебе одного. І тебе б'ють, запитують: "Знаєш лі ти о воєнних преступлєніях? Кто гражданськіх растрєлівал? Сам ти растрєлівал гражданскіх, нє растрєлівал?". І за цих хвилин п'ять вони тебе просто мусолять по цьому кабінету.
Саме в Мордовії режим утримання полягав в тому, що там постійно грала російська, радянська музика. Типу, "Свящєнная война", "Дєнь Побєди". І все от такого плану. "Катюша", яку вони теж там дуже люблять. Вона волала на радіо, на якому навіть не можна було гучність прибрати. Кричала просто неможливо. Власних думок не було чути від того, наскільки сильно кричало це радіо.
І гімн свій вони дуже люблять. Такі патріоти. Прямо "на всі гроші". Особливо там. Тобто ти прокидаєшся, ти стоїш. Тобі не можна сідати. Ні в якому разі. Навіть під час вживання їжі тобі не можна сідати. Ти стоїш. О шостій ранку прокинувся і до десятої вечора ти стоїш. Нам дозволили сідати десь через півтора місяці тільки. І то буквально на півгодини після кожного вживання їжі сісти. І все.
І ти прокидаєшся. Прокидаєшся ти від російського гімну. Тобі треба обов'язково співати з рукою на серці, дивлячись вперед з гордо піднятою головою, але закритими очима, бо не дай боже подивиться "вертухай", і ти побачиш його обличчя. Там такі віконечка були великі і шторка. Шторку він піднімає, він дивиться, хто як співає. Якщо йому не подобається, як ти співаєш, тебе виводять і б'ють. І на день максимум, що я пам'ятаю, там просто змінювались плейлисти.
Потім нам додали лекції по історії Росії, про велику вітчизняну, війну з Наполеоном, про Петра І були лекції. В туалет ти ходиш по команді. Без команди ти "безвольна скотина", якій не можна нічого робити самому.
На той час треба було знати сім віршиків. Типу "Простітє нас, родниє росіянє", "Помолімся за руского солдата", "Росія, ти родіна наша". Тобі треба було знати їх на пам'ять. Всі сім штук.
Треба було знати 18 правил того, що тобі забороняється, 16 того, що тобі дозволяється, і 4 правила чергового. Тобі треба було це все знати. Також, скільки: букв у російському гімні, слів, речень, знаків, ком, приголосних та голосних букв. Треба це знати все, обов'язково. І якщо ти не знаєш, тебе б'ють.
Я витримав всю цю "двіжуху", опираючись на сміх. Так, в принципі, як зараз витримую. Мене побили, а я сміявся. Це була, напевно, якась захисна реакція, психологічна. Але, так я справлявся. Та й більшість так справлялося людей, які можуть розмовляти, скажімо так, які соціальні люди. Так, жарти постійно. Один одного підколювали. Підколювали цих "вертухаїв", тих самих, прізвиська їм давали.
"Я рано чи пізно повернусь додому", — тобто мені було заради чого жити, я знав, куди я повернусь. Фігурально я сподівався на те, що повернусь туди і там щось буде: буде дружина та дитина. І що з моєю сім'єю все добре. На той час мої родичі були всі в Херсоні. Що було з Херсоном, я не розумів. Нам постійно говорили, що він під окупацією. І якихось даних чи газет у нас взагалі не було. Тобто все, що ми знали з новин, це те, що нам "вертухаї" могли розповісти деякі. І все.
Через деякий час нас перестали чіпати. Щось змінилося в режимі утримання. Або набагато рідше почали чіпати. Тобто нас перестали бити кожного ранку, як собак. І приходить четверте число. Ранок. Ми поснідали. Відкриваються двері на провітрювання. І, згадую дослівно, цитую: "Пі..ри, ви всє о..лі. Вас там з флагамі, з шаріками встрєчают. Героі?! Щас я вам покажу героі!" І починається екзекуціяЕкзекуція — це . Також це поняття може означати тілесне покарання як таке або широку розправу над кимось..
Нас виводять в коридор. Вісім моїх побратимів стоять поруч зі мною. Їх там б'ють якимись палками, пластиковими трубами, всім іншим. А до мене чіпляється "вертухай" і починає мене гасити шокером. Просто куди можна: в геніталії, всюди. Просто всюди. Це тривало добрих там декілька хвилин. Поки не вийшов якийсь тип і сказав: "От нєво уже начінаєт пальонним вонять. Говорю, давай заканчівай. Заводі іх обратно". І така ще штука була декілька разів.
Це реально момент, який я запам'ятаю, напевно, на все життя. Прямо воно вкарбувалося дуже сильно. Голос його такий, доволі неприємний, картавий, писклявий. Дуже мені не сподобався.
Після звільнення. "Ніколи не називав її мамою"
У мене є усвідомлення того, що я не стільки втратив молоді роки свої в полоні, скільки втратив час, не проведений з донькою. Вона народилась в той час, коли я був в полоні. І мені дуже шкода, що я не побачив там перших її кроків, не почув перших її слів. Зі слів дружини, це було якраз "тато". Не "мама", а саме — "тато". На акції в підтримку полонених.
Ти тепер голова сім'ї. У тебе є дружина, є дитина. Доводиться якось розуміти, що маленьке створіння говорить на тебе "тато". Приходить, радіє, коли ти повертаєшся звідкись. Запитує, чи ти мені чогось не купив. Чи пішли гуляти, чи пішли щось робити. Важко дуже насправді.
Я познайомився зі своєю дружиною у Маріуполі. Майже одразу я їй зробив пропозицію, через півтора місяці знайомства. В лютому ми подали заяву до РАГСу. Почалась повномасштабка. Ми мали розписатися 19 березня 2022 року. 5 березня вона мені сказала, що вагітна. Потім полон.
Ми офіційно стали чоловіком та дружиною 12 липня 2025 року. Я говорив дружині одразу, що якби я повернувся, і ти мене не дочекалась, або, не дай Боже, щось сталося би з вами, я або спився би. Ну, скоріше всього, я спивався би десь на фронті. Це правильніше буде сказати. Там місяць, насправді, обов'язкової реабілітації повинно бути. Пройшов би цей місяць, і одразу б туди знову. А зараз мене тримає, по суті, тільки дружина, яка не дає мені, просить мене не йти. Зараз вважаю, що її думка більш пріоритетна, ніж те, що я хочу знову служити.
Півроку тому був звільнений. Купа репортерів, купа всіх інших. Підійшов до мене хлопчина, каже: "Хочеш зателефонувати?". Запитую: "А можна?". Він: "Звісно". Номер когось пам’ятаєш? Я пам'ятав мами номер телефону. Я набрав маму, вибачився за те, що я ніколи не говорив на неї "мама". Вона мені не рідна мама, вона мені тітка. І я знав, що вона мені не мама. І за три роки я зрозумів, що це було дурістю. Вона завжди хотіла, щоб я це робив. Я їй пообіцяв, що я більше ніколи "тіткою" не називатиму її. Я, в принципі, і не називаю більше.
Після пережитого. "Україна - взірець боротьби"
Україна для мене — це взірець боротьби. Боротьби з тим, що для інших не по зубах: нападати і борсатись вже четвертий рік проти такого серйозного противника, навіть з допомогою будь-кого. Ми даємо і видаємо їм нормально. І ми опираємося. Для мене це. Для мене було найбільшим страхом, напевно, почути, що "вас вєзут в украінскую рєспубліку".
Коли я дізнався, що наші реально борсаються, вони там заходять в Курську область, відбили моє рідне місто назад, що я уявляв взагалі неможливим. Типу контрнаступ — ми в них заберемо щось?! А тут мало того, що забрали, забрали цілий обласний центр, ціле місто. Ми взірець боротьби. Україна – це взірець боротьби.
Слідкуйте за новинами Суспільне Хмельницький у WhatsApp, Telegram, Viber, YouTube, Instagram, Facebook, Threads та TikTok.
Джерело – Суспільне
