Ольга та Олександр Димитрови — люди з інвалідністю. Війна їх застала вдома, в Олешках Херсонської області. Проживши два місяці в окупації під постійними обстрілами, вони виїхали на підконтрольну територію, пожили за межами України й повернулись сюди знову. Разом з ними увесь цей непростий шлях долав їх собака Бонька.
"Ми коли виїжджали, одразу сказали, що беремо його із собою. Він у нас старенький вже, хворіє, у нього проблеми із серцем. Але навіть думки не було полишити його. Він наш друг, член сім'ї", — говорить Олександр.
Олександр дуже опікується Бонькою, по кілька разів на день вигулює собаку. Знайшли вже йому лікаря у Києві, де зараз проживає родина. З того часу, як вони виїхали з окупації, встигли побувати в Польщі та Англії й усюди їх супроводжував пес.
"В нас проблеми були з документами в Польщі дуже великі. А в Англії його взагалі забрали на карантин, він два тижні сидів — і шерсть полізла, і голос втратив, так сумував за нами", — згадує Олександр.
Його дружина Ольга говорить, життя за кордоном зовсім інше. В Англії вони пробули дев'ять місяців. Їх оточували привітні люди, які допомагали в усьому, але туга за домом змусила їх повернутись.
Це була якась така фізична туга, просто така от фізична потреба повернутися назад.
"Інша мова, інший менталітет, інші звички. І нібито все пристосоване... Ми не думали, що ми, як то кажуть, такі бандерівці в прямому чи переносному значенні слова — ми дуже сумували за Україною, чесно. Це була якась така фізична туга, просто така от фізична потреба повернутися назад. Ми зрозуміли, що не зможемо там жити. Коли ми приїхали, Саша каже: "І наші бордюрчики, і наші ямки, але це наші ямки. Я не очікувала від себе, що ми будемо так сумувати", — розповіла Ольга.
Про родину
Ольга та Олександр — вихованці Олешківського будинку-інтернату. Там познайомилися, одружились і вже 33 роки разом. Мають вже двох дорослих дітей.
"Коли вже пішли в доросле життя наші діти і ми перестали працювати, ми зрозуміли, що все одно ми люди з землі, ми люди з села, ми любимо квіти, дерева, що у нас все своє було, своя ягода. У нас були своя полуниця, своя малина, своя ожина, абрикоси — ми садок посадили там. І дуже багато квітів — ми більше сотні кущів троянд висадили. Були тюльпани, ну всі. Від тюльпанів і до осені в нас квітли клумби наші. І ми цим жили, задоволення отримували від цього", — розповідає Ольга.
Каже з чоловіком все життя пропрацювали на хлібозаводі в Олешка, на ринку, вирощували і продавали свиней, городину. Облаштували під свої потреби квартиру.
"Ми ніколи не стояли з протягнутою рукою. Ми за свої кошти, своє життя ліпили своїми руками. А вони взяли, і забрали в нас усе", — говорить Ольга.
Про окупацію
У перші дні повномасштабного вторгнення, коли почалися бомбардування і бої за Олешки, за Херсон на Антонівському мосту, згадують Димитрови, були дуже сильні вибухи, будинок хитався. Вони своїх сусідів прихистили у підвалі. Самі туди спуститись не могли, бо східці круті, а Ользі потрібна була додаткова допомога.
"Тоді ми собі облаштували кімнату у підвалі, де я тільки могла лежати, не сидіти навіть. І місяць мені довелося там бути, тому що обстріли були непередбачувані, вони були декілька разів на день і вночі. І тому ми там вимушені були залишатись. У сусідній кімнаті інші сусіди були, і дітки спали. І приходили люди навіть з інших вулиць, в нашому будинку було бомбосховище, яке спорудили у 70-х роках. Воно було велике, не було прилаштоване, але воно було велике і глибоке. І люди приходили з інших будинків, з інших вулиць, і жили в нас, спали", — розповідає Ольга.
Допомагали один одному, згадує вона, витягли всю свою консервацію, ділились продуктами. Коли працювали ще магазини — розпродували останнє, хто міг, скуплявся на всіх, хто жив у цьому підвалі.
У нас була така впевненість, от чесно. При всьому тому страху не було жодної думки, що вони прийдуть і будуть тут назавжди.
"Мені телефонують: "Тьотя Оля, є оливки, брати?" "Та беріть уже що-небудь", — відповідаю. Тому що ми не знали, що буде завтра. Це був якийсь страх, і настільки це було неочікувано. Ну війна — це взагалі дикість. Я вважаю, що в наш час, це така дикість, просто неймовірна. Я думала: ось-ось хтось прийде і вижене їх, ну як це?! Потім у нас була думка — оце до травня все має закінчитися. У нас була така впевненість, от чесно. При всьому тому страху не було жодної думки, що вони прийдуть і будуть тут назавжди. Ну це ненормально, це абсурд, це неприродно, це антилюдяно", — говорить Ольга.
Потім, згадує, все почало затягуватися і вони зрозуміли, що це не скоро закінчиться і треба виїжджати.
Про виїзд з окупації
Наприкінці квітня 2022 року Димитрови зібрали речі, забрали із собою Боньку і поїхали через російські блокпости на підконтрольну Україні територію. На той час ще це можна було зробити через Василівку.
"В нас був свій автомобіль із ручним приводом, Саша був за кермом. І ми виїхали. Ми пройшли 27 блокпостів, ми пройшли ФСБ, ми пройшли "кадирівців", ледве не наїхали на міну. Біля Василівки там була така заправка асфальтована, там люди стояли чекали своєї черги, коли їх пропустять далі. А через посадку були "Гради", які били в бік Запоріжжя — туди, де наші знаходились війська. Було важко. Ми дуже довго доїжджали до Запоріжжя, ну і далі", — розповіла Ольга.
Машину лишили у Кривому розі у родичів. Сіли на потяг і поїхали до друзів до Києва.
"Я пам'ятаю, як мене підіймали в Кривому Розі на потяг, а Бонька стоїть у переносці й плаче. Подумав, напевне, що забули про нього. Він просто плакав, як людина плакав", — згадує Олександр.
Про те, як відмовились від власної квартири у Києві
У Києві сім'я Димитрових потрапили в програму "Тимчасове житло для внутрішньопереміщених осіб ", і їм у КМДА вручили ордер.
"На другий день ми поїхали дивитися цю квартиру і зрозуміли: вона гарна, там гарний ремонт, вона зручна, але для здорової людини. Наші фізичні потреби вимагають, щоб квартира нам полегшувала наші проблеми з пересуванням і всім, а ця квартира обмежувала нас навіть у тих фізичних можливостях, які в нас є. Тому що там вузенькі двері, вузенький туалет", — розповідає Ольга.
Це була квартира-студія для здорових молодих людей каже вона, тому вони вирішили написати відмову.
"Ми написали відмову не тому, що ми такі вибагливі, а тому, що ми розуміли, комусь вона буде зручна. Для людей з особливими потребами вона не пристосована, на жаль".
Про плани на майбутнє
Оскільки друзі прихистили Димитрових у своїй квартирі, вони мали можливість зекономити кошти. Ольга розповідає, що навесні планують купити собі в якомусь селі маленьку хатинку.
"Хочемо купити чи отримати хоч якусь хатину, де могли б зустріти старість. Ми її підлаштуємо під наші потреби. Це наша мрія — мати клаптик землі, щоб ми знову могли посадити ті квіти. Для нас страшно, якщо ми, не дай Боже, з якоїсь причини будемо окремо один від одного. Нас лякає все те, що нас може роз'єднати, для нас це саме страшне", — говорить Ольга.
Читайте нас у Тelegram: Суспільне Херсон
Джерело – Суспільне
