Жителька Антонівки Віта Медведєва мешкала неподалік від Антонівського мосту, на першій лінії від річки, в будинку з вікнами на Дніпро. До війни у них з чоловіком був свій бізнес, маленький магазинчик. Коли почалося вторгнення, магазин вони закрили, а продукти роздали людям. В окупації кожні два тижні до них з обшуками приходило десь півтора десятка російських військових. Чоловіка Віти кілька разів побили, змушуючи співпрацювати. Від співпраці, та й від усього російського, Медведєви відмовлялися, і врешті дочекалися звільнення. А 15 листопада російські військові обстріляли Антонівку з лівого берега Херсонщини, і будинок Віти вперше зазнав руйнувань. Коли дім стає мішенню
Віта розповідає:"Ми на кухні пили чай, і в цей момент окупанти з міномета поцілили в нашу хату. Перебили постачання газу. Відтоді газу в мене немає."
Тоді руйнування виявилися не критичними, і подружжя вирішило поки залишатися вдома. А в грудні на їх подвір’я окупанти скинули вибухівку з дрона. Чоловік Віти тоді сказав: “Годі сидіти тут, поки дітей не повбиває”. Машина, що стояла у дворі, від прильоту дивом не загорілася. Вони хутко зібрали найнеобхідніше й помчали до Херсона. Там орендували житло. Та вже наступного ранку Віта першою маршруткою вирушила додому. Вона розповідає:
"Виїжджала з такою важкою депресією аж ридала. Для мене це було трагедією. І ось з кінця грудня 2022 року я в Антонівці."
Вранці о 6.15 Віта їхала у селище, а поверталася о пів на п’яту вечора. Вдома порала город, прибирала, розгрібала завали після прильотів, годувала собачок. Допомагала розвантажувати й роздавати волонтерську допомогу. А іноді навіть готувала їсти для сім'ї, що чекала її в місті. Брала вранці харчі, варила якийсь борщ чи картоплю з підливою, ставила каструлі в пакети, і вечірньою маршруткою везла в місто. Діти казали, що їжа з Антонівки смачніша, бо просякнута рідним повітрям.
Кілька разів Віта навіть знімала для своїх батьків жартівливі відеоролики про своє господарювання. Вони сміялися з цих відео, казали, що вона вся на позитиві. А вона відповідала: по-іншому не можна, бо як усі будемо в депресії, то буде погано.
Чоловік її тим часом пройшов ВЛК і пішов служити. Він зварювальник і майстер по машинах. Тож, за словами Віти, став своїм побратимам у пригоді. Іноді, щоправда, приїжджав у вихідні, тоді вони їхали до Антонівки удвох власною автівкою або рейсовим автобусом.
Віта з місцевим активістом Сергієм Жарковим зашивають вікна в будинку односельців, які виїхали.
Фото надала героїня статті
Будні на лінії вогню
Віта згадує, що у 2023 році в Антонівці ще було більш менш терпимо. І не літало стільки ворожих дронів. Та з кожним місяцем ставало важче. А напочатку 2024 року вона ледве не загинула від руки снайпера. Стріляли з дач на лівому березі."Я вдома на подвір'ї займалася своїми справами. І так в одній позі завмерла на якусь мить. Зрозуміла, що по мені стріляє снайпер, коли десь за 15 сантиметрів від мене влучила куля. Якби не відстань і не вітерець, то прямо б у голову, – згадує Віта."
З травня 2024 року, за словами жінки, почалися дронові атаки. Віта уточнює: безпілотники попервах відстежували військових, а вже влітку, з червня, почалося справжнє полювання на людей. Спочатку дрони скидали вибухівку зі слабким зарядом. Якщо він падав поряд з людиною, то великої шкоди від уламків не було, лише контузія. А вже восени стало гірше. І вибухівку кидали потужнішу, і неможливо було поратися на городі – дрони майже постійно висіли над хатами, над ділянками. Віті доводилося весь час ховатися під навісом чи під деревами. Пізніше селяни вирахували: окупанти з 12 до 15 години певно обідали, бо тоді ніщо не літало, і старалися впоратися зі своїми справи у цей проміжок часу.
Дрони, за словами Віти, селяни зазвичай чули з відстані 100-150 метрів, і ховалися не менше, ніж на пів години, поки не відлетять. Та іноді безпілотники підіймалися вище й тоді звук наче обривався. Віта згадує:
"Я так попалася. Ішла додому, сховалася на 5-10 хвилин. Коли дрон затих, подумала, що він полетів. Вийшла, дійшла до такого місця, де не сховатися. А він піднявся вище, я його просто не чула, і скинув на мене вибухівку."
Віту лише контузило. Бо вибухівка впала за 5 метрів від неї. За її припущенням, заряд був не дуже потужний, бо осколки до неї не долетіли. Тим часом посилилися обстріли маршруток та автомобілів.
Допомога покинутим тваринам
Фото з архіву волонтерки Тетяни Ахтеменко
Дорожній терор, “гради” і потреба допомагати односельцям
Дорогою від Херсона до Антонівки Віта двічі бачила, як дрони скидають вибухівку на машини й автобуси. В одному випадку від осколків, які влетіли в скло маршрутки, ніхто не постраждав, а в іншому – загинула пасажирка."Їхали з чоловіком в одній маршрутці, на наших очах скинули вибухівку під заднє колесо. Мій чоловік стояв біля жінки, яка загинула. Це було, знаєте: 15 секунд – і людини немає. Жінка й не скрикнула, схилилася й померла в когось на руках, – згадує Віта."
Сталося це наприкінці серпня. А у вересні ситуація на дорозі погіршилася. Окупанти атакували маршрутки, знаючи розклад руху. Та до кінця жовтня автобуси ще двічі на день їздили до села. А тоді, за словами Віти, водії відмовилися брати на себе відповідальність за життя людей.
З кінця 2024 року, крім мінометних обстрілів, почалися потужніші атаки з “ураганів” і “градів”. Віта каже: там, де падає один снаряд “урагану”, 8-10 будинків стають руїнами. Після першого ж потужного обстрілу на трьох вулицях зруйнувалися понад 30 осель.
Наслідки обстрілів на одній з вулиць Антонівки
Фото надала Віта Медведєва
Та все одно Віта продовжує їздити до Антонівки разом із волонтеркою Тетяною Ахтеменко. Вони привозять односельцям гуманітарну допомогу. Віта пояснює:"Не можна сидіти, потрібно щось робити. Бо так можна з глузду з'їхати. Коли небо чисте, Танюшка робить 2-3 ходки. Тобто ми приїжджаємо вдвох, все розвантажуємо, я залишаюся видавати, а вона їде в місто, знову завантажується, привозить і знову роздаємо людям."
Вираз “чисте небо” під час війни в Україні набув нового змісту. За поясненням Віти, тепер це – рясні опади, густий туман, тобто погана видимість для пілотів ворожих дронів.
Жителька Антонівки з гуманітарною допомогою
Фото з архіву Тетяни Ахтеменко
Віта каже: вони з Тетяною усвідомлюють небезпеку, але не можуть залишатися осторонь. Своїм близьким вона не розповідає подробиці життя у прифронтовій зоні. З батьками зідзвонюється вранці та ввечері повідомити, що в неї все добре. А як вдається побувати вдома, каже, що зарядила всі свої внутрішні павербанки та підстанції. 
Ганна Щидловська, Вгору