Їли дерть та молилися, щоб залишитися живими
Будинок пані Людмили розташований в передмісті Херсона, біля Антонівського мосту. Тому ніч з 24-го на 25-го лютого її родина провела у підвалі. Жінка розповідає, було дуже гучно, чули все: від автоматних черг до прольотів літаків, які скидали бомби. Хвилюючись за онучок разом з чоловіком Людмила вирішила виїхати до рідних у Високопілля в Бериславському районі."В машині нас було семеро. Речей особливо не візьмеш та й не було можливості. Чоловік з донькою ще щось склали в тривожні валізи, а я навіть боялася піднятися на другий поверх за чимось. Тому як була в спортивному костюмі й кросівках – так і поїхала. Добиралися польовими дорогами, щоб не перетнутися з росіянами", – ділиться херсонка.
Додає, вважали, що їдуть в більше безпечне та спокійне місце, що російські військові не дійдуть так далеко. Однак за тиждень ситуація змінилася. Напередодні в населеному пункті зникли електропостачання та мобільний зв'язок. Тож коли родина дізналася, що росіяни зайшли в селище – виїхати вже було неможливо. Окупанти перекрили всі шляхи та нікого не випускали.
Будинок родини у Високопіллі. Фото надала співрозмовниця
"Вони поводили себе дуже нахабно та нічого не боялися. Спочатку розграбували крамниці з продуктами та побутовою технікою, а в будівельному влаштували "фаєр-шоу", підпаливши фарби, лаки тощо. Далі – гірше, бо увага перемкнулася на населення: забирали молодих хлопців, деяких досі шукають рідні, розстрілювали людей… Так загинуло знайоме подружжя. Вони хотіли привітати свою мати з 70-річчям і вийшли на вулицю з оберемком троянд. В цей момент поруч зупинилася "Z-ка", російські військові вискочили та відкрили по них вогонь. Просто так, ні за що… Щоправда, староста не змовчав, пішов до їх командира з проханням припинити вбивати цивільних. І той відреагував, влаштувавши в центрі селища публічну страту тих солдатів", – говорить Людмила. Попри такі покарання, за словами жінки, окупанти не припиняли вчиняти свавілля. Зі злочинними діями родина зіштовхнулася особисто. Зокрема, вони залишилися без машин: одну російські військові забрали, а в іншій, яку не змогли завести, пошкодили вікна та двигун прикладами автоматів.
Ще один візит пані Людмила згадує так: "Заскочили, вдарили чоловіка зброєю по руках з такою силою, що в нього пішла кров... Потім вивели всіх у подвір’я та поставили в ряд, тримаючи під прицілом. Самі ж нишпорили в будинку: забрали телефони, гроші та ще щось з речей… А перед тим, як піти – заборонили закривати ворота й двері, погрожували якщо ослухаємося...".
Високопілля знаходилося в оточенні російських військових, жодних постачань не відбувалося, а продукти закінчувалися. Крім того, через відсутність електрики – частина запасів псувалася. Від голоду люди рятувалися кормом для свійських тварин.
"Брали дерть (зерно, подрібнене зернодробарками для годівлі худоби без спеціального очищення, – ред.), просіювали її та з цього борошна робили коржики. Готували на багатті, бо газу та води в селищі не було. Також варили з дерті кашу, покласти зверху шматок підсмаженого сала – було справжнім щастям", – не приховує херсонка.
Та найстрашніше було вночі: бойові дії посилювалися, постійно літали снаряди, а вибухи майже не припинялися. Водночас із тим окупанти їздили по селищу на великих швидкостях, влаштовуючи перегони. В цей час селище буквально завмирало, ховаючись при перших звуках автівок, адже побачити їх не було можливо – фари були заклеєні, зафарбовані чи розбиті.
"Онучкам на той момент було 19 та 10 років. Ми дуже боялися за них, оскільки знали про випадки ґвалтування молодих дівчат. Тож ночувати вони ходили до підвалу сусіднього будинку, який був напіврозвалений і не привертав уваги росіян. Березень видався дуже холодним, постійно йшли дощі. Дівчата замотувалися в кілька ковдр, але все одно мерзли. Це був суцільний жах. Я кожного дня молилася, щоб це закінчилося та всі залишилися живими", – зазначає пані Людмила.
20 кілометрів пішки: шлях до своїх
Людмила наголошує, пережити окупацію допомогла підтримка та згуртованість місцевих. Люди ділилися домашніми яйцями, молоком, овочами, хлібом власного виробництва тощо. Приходили на поміч один одному і в догляді за тваринами. Першочергово це стосувалося води, адже вона була лише в кількох подвір’ях з колодязями. Тому спеціально для худоби жителі виставляли на вулицях наповнені вагани.
Будинок родини у Високопіллі. Фото надала співрозмовниця
"Одного разу моя невістка разом з подругою поїхали на велосипедах до Будинку культури, де жили росіяни. Поки тих не було – дівчата вибили вікно та залізли всередину за продуктами. Бо в перші дні війни місцеві жителі збирали в одній з кімнат гуманітарку для наших військових. Набрали повні пакети продуктів, всього потроху і розвезли людям. Ось такі вони, українські жінки!", – з посмішкою говорить херсонка.
Вибратися з окупації родині пані Людмили вдалося через два місяці, не з першої спроби. Про це говорить так: "Наша влада домовилася про відкриття зеленого коридору для селища. 20-го квітня мали приїхати автобуси Червоного Хреста України з Кривого Рогу. На центральній площі зібралося багато людей, напевно кілька тисяч! Пенсіонери, діти, люди з інвалідністю… Всі чекали, на жаль, деякі не витримували й помирали… Та о 5-й годині вечора окупанти почали розганяти нас по домах, сказали, що евакуації не буде. Це був такий розпач…".
За два дні потому, 23-го квітня, сталася друга спроба. Новина про те, що російські військові випускають людей з села стала для родини неочікуваною. Зібралися за лічені хвилини й вирушили у досить складний шлях, приєднавшись до натовпу. Щоб потрапити на підконтрольну територію України довелося заплатити на російських блок-постах своєрідне мито (алкоголь, сигарети, гроші) та здолати 20 кілометрів пішки.
Машина родини після візиту окупантів. Фото надала співрозмовниця
"Моя мама не могла ходити. Машини в нас не було, то ми взяли будівельну-садову тачку, вмостили там ковдру з подушкою і поклали її туди. В дорозі колесо відвалилося. Довелося перекласти маму на велосипед, це було жахливо… Вона плакала, бо їй було боляче… Але ми її довезли", – зі сльозами згадує жінка.
Від безсилля в цій ситуації херсонка навіть ризикнула зупинити автівку з українськими прапорами, яка їхала їм назустріч. Хоча люди довкола переконували цього не робити, не вірили, що це не провокація окупантів.
"Коли військові вийшли з машини – ми зрозуміли, що це наші. Вони були такі гарні та привітні, не передати словами... Одразу почали допомагати: перенесли в салон на руках маму, посадили мене з онукою і довезли до українських блок-постів. Знаєте, дитині ніхто ще не встиг нічого пояснити. А вона підійшла до хлопців, обійняла, плаче і питає: "Ви наші? Українці?". Ті її заспокоїли та дали Великодню паску. Після коржиків з дерті онука не вірила, що може сама з’їсти цю смачну булочку", – ділиться пані Людмила.
Високопілля знаходилося під російською окупацією 7 місяців, було деокуповано 4 вересня 2022 року.
Головне це життя, все інше можна відбудувати
Пані Людмила розповідає, на адаптацію життя не під окупацією знадобився певний час. Було незвично спостерігати повні вітрини крамниці та вільне пересування людей по вулицях. На той момент Херсон ще перебував під тимчасовим контролем російських військових, тому повернутися додому родина не могла."В душі все перевернулося. В тебе було все, а тут не залишилося нічого. Завдяки волонтерам та небайдужим людям поступово звикали до нової реальності. Дуже допомогли психологічні тренінги, арттерапія, звичайне спілкування. Наразі я розумію, що головне для людини життя. Те, що в нас було, звичайно, прикро втратити, але це не критично. Ми живі та здорові, ми змогли пережити й вибратися з жахіття, ми маємо продовжувати жити далі та цінувати кожен новий день", – зазначає херсонка.
Будинок у Херсоні. Фото надала співрозмовниця
Одеса стала для жінки третім місто, яке приймає її в статусі ВПО. Залишатися тут планує, поки безпекова ситуація не дозволить повернутися до Херсона. І це попри те, що будинок родини пошкоджений внаслідок обстрілів. Зокрема, уламками посічені двері, вікна, дах та стіни. А в город був прямий приліт снаряда, який не тільки випалив насадження, а й перебив газопостачання.
"Будемо відновлювати. Цей будинок свого часу будували разом з чоловіком – це історія нашої родини, в нього вкладено частина душі та безліч спогадів. Тому гадаю, все попереду. Тільки молимося, щоб якнайскоріше було звільнено лівобережжя Херсонщини й люди дочекалися повернення додому", – говорить Людмила.
Ігор Льов, Яніна Надточа, intent.press
Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.
