Коли окупанти вривалися до херсонського села Музиківки, ймовірно очікували, що тут їх зустрічатимуть з хлібом-сіллю, але не так сталося, як гадалося.
Розповідаємо про окупаційні будні, побутовий героїзм і таємний спротив місцевих селян.
Лунають вибухи, а ми працюємо, сапаємо, садимо квіти
Я прокинулася о п’ятій від звуків, схожих на салюти. Звісно, у такий ранній час ніхто не салютуватиме. Одразу ж виглянула на двір і побачила заграву з боку Каланчака, зрозуміла, що почалася війна.
Так згадує перший день війни Альона Мельниченко – заступниця начальника Музиківської сільської військової адміністрації.
Спочатку вона запанікувала. Найбільше боялася за життя дітей і перші три тижні від початку війни провела наче в шоковому стані. Каже, зранку вставала лише тому, що треба було піклуватися про сім’ю.
Ми весь цей час ховалися в підвалах, бо не розуміли загрози тих вибухів, не розуміли, далеко це чи близько. Так ми з дітьми прожили майже місяць без світла, без води, без зв'язку.
Як розповідає колега Альони Мельниченко по сільраді – Інна Кулик, вона у своєму підвалі надавала прихисток знайомій, що мешкала в будинку без підвалу. Жінки зносили до сховку продукти першої потреби, переховувалися разом зі своїми дітьми – хлопчиками десяти й одинадцяти років.
Вибух – ми біля підвалу. На ніч, теж спускалися туди, бо над селом кружляли літаки й було дуже гучно.
Селянам було страшно, але треба було якось жити. Через деякий час власники кількох відчинених магазинів почали виїжджати для закупівель на бази. Окупанти пропускали підприємців за хліб, цигарки, та алкоголь.
Поступово музиківчани призвичаїлися до нових обставин.
Російські солдати дуже дивувалися, що над нами лунають вибухи, а ми працюємо, ми сапаємо, садимо квіти. А для нас це був продух – робота, що приносить радість та задоволення і гамує страх, – згадує Альона Мельниченко.
За її словами, сільрада під керівництвом чинного голови працювала до червня, однак, після того, як окупанти почали примушувати керівника до співпраці, він залишив територію громади.
Він дистанційно керував, але нам ніяких доручень не давав. Тож роботи не було і ми переважно були вдома, – розповідає Інна Кулик. - Лише роздавали гуманітарну допомогу, яку громаді передавав монастир: крупи, олію та інші продукти.
Потім селом почали ширитися чутки, що якийсь чоловік зі Східного погодився співпрацювати з окупантами.
Намагалися вони схилити до співпраці й музиківських вчителів, ходили по домівках педагогів, але даремно. Ніхто на співпрацю не погодився.
День визволення став радісною несподіванкою. Місцевий хлопець на машині з прапором України проїхав по всіх вулицях і повідомив щасливу новину: у селі – військові ЗСУ!
Ми навіть не знали, що в селі ще стільки людей залишилося, бо всі повиходили на вулиці. В окупації сиділи тихенько, як мишки по своїх хатах, по підвалах, а коли біля танка зібралися, то нас було дуже багато, – згадує Інна Кулик.
Однак, селяни не одразу повірили в те, що перед ними українські солдати.
І тоді хтось із військових показав тату з гербом України на грудях.
Лише тоді люди остаточно усвідомили, що вони вільні.
Саушка, Джавеліна, Байрактар - рогате військо Тетяни Страмонової
Кардинально змінилося життя господарки музиківської ферми “Коза Амальтея” Тетяни Страмнової, яка переживає окупацію вже вдруге. До Музиківки жінка з чоловіком і дітьми переїхала з Донецької області у 2014. Тут започаткувала вона власну справу. Завела кіз, виробляла крафтові сири, влаштовувала екскурсії та спілкування з козами для дітей з особливими потребами. Але через війну бізнес занепав. Люди з села виїжджали, покупців ставало все менше і менше.
Утім Тетяна зізнається, не сумнівалася, що Херсонщину неодмінно визволять.
Якби я вже була впевнена, що тут буде Росія, тут би я не жила. А так, згодна була б виїхати хіба що за умови, що хтось погодився б прийняти мене з усім стадом.
Тетяна розповідає, що через постійні вибухи в кіз пропадало молоко і змінилася поведінка – вони стали дуже чутливими, деякі поводилися агресивно, нападали одна на одну. Щоби зберегти життя й здоров'я тварин, козам на роги почали одягати гумки. Передавлені гумками вони через якийсь час відпадали.
В окупації було невесело, – констатує Тетяна. – Коли по селу були рейди з обшуками, ми ховалися й ховали кіз. Особливо, коли почули, що зайшли чеченці, кози по 2-3 дні сиділи в сараї.
Але життя в постійному страху вимотувало й набридало, тож іноді відчайдушна фермерка починала відкрито проявляти свою патріотичну позицію.
Я на фермі в себе старі колеса понаставляла, жовто-блакитним покрасила все. І взимку постійно ходила в блакитному комбінезоні з жовтою косинкою.
Тетяна давала народженим в окупації козенятам незвичайні прізвиська, зважаючи на їхній характер.
Так, одного спритного козлика, якого залишили на розведення, назвали Байрактаром, бо він аж літав по загону. Є серед молодняку й інші бойові кізочки Джавеліна, Саушка, Муха.
Заради своїх підопічних не побоялася Тетяна вступити в протистояння з окупантами.
Коли загарбники не пропускали в село машини з зерном, вона пішла на блокпост і попри погрози окупантів розстріляти її, домоглася, щоби до неї вийшов їхній старший і змогла добитися дозволу на проїзд машини.
Тетяна зізнається, що в окупації їй не раз бувало страшно, але тепер, коли села обстрілюють з лівого берега, стало страшніше.
Коли наші хлопці стріляли сюди, ми знали, що вони б'ють точно. А зараз летить по житлових будинках…
Однак попри все, жінка налаштована оптимістично. Сьогодні вона чекає на скоріше завершення війни та планує після перемоги зробити повноцінну ферму з сироварнею, ветеринарним кабінетом і лабораторією. Мріє в майбутньому тримати не тільки кіз, а й корів, овець, та коней.
Знімали рашистські прапори, відстежували пересування ворожої техніки
Попри те, що відкрито чинити опір селяни не насмілювалися, були й такі, що відважувалися на спротив. Рашистський прапор над сільрадою більш як два дні не висів.
Про окупаційне життя й таємну допомогу нашим військовим розповідають Тетяна та Олександр.
Почувши рано вранці вибухи й побачивши, як бомблять сусідню Чорнобаївку, подружжя не на жарт перелякалося.
Першого ж дня вони забрали своїх рідних і поїхали, але на півдорозі розвернулися, бо не знали, де справді безпечно й переживали за покинуту вдома худобу.
Через те, що Сашко до війни займався ремонтом машин, у їхньому підвалі під гаражем зберігалося чимало машинного мастила. Після влучання снаряда, все це могло злетіти в повітря. Тому прихисток родина знайшла в підвалі місцевої школи, де переховувалося понад 70 людей.
Тетяна розповідає, що вона тоді допомагала власниці сусідньої крамниці. Зранку її ненадовго відкривали, швидко розпродавалися, залишки напівфабрикатів готували, бо світла не було, і несли в підвал.
Хліба не було взагалі, ми смажили на газу коржі, бо без світла електрична духовка не працювала, кип'ятили воду, наливали в термоси й все це несли до підвалу.
За словами Тетяни, у просякнутому вологою укритті було багато сімей з маленькими дітьми. Люди планували перейти до більш сухого приміщення в дитячому садочку, підготували все там, але перебратися не встигли. У село заїхали окупанти.
Вони одразу ж розбили магазин, поламали ворота в гуртожитку, обстріляли аптеку, ганялися за нами з чоловіком на машині. Ми під'їхали швидко до укриття, попросили людей роз'їхатися, щоб орки не бачили скупчення.
Після цього від обстрілів довелося ховатися у власному будинку. Спочатку втрьох із сином днювали й ночували в коридорі, але довго спати на підлозі не змогли й повернулися до своїх кімнат.
Весь час окупації Олександр з кількома своїми друзями та добрими знайомим відстежували пересування ворога і здавали координати нашим військовим.
Ми зрозуміли, треба хоч якось допомагати хлопцям, які воюють. Виїжджали з біноклем, роздивлялися позиції орків. Підтверджували, якщо наші хлопці питали, поцілили чи не поцілили.
Коли дружина з сином поїхали, щоби зробити хлопцю термінову операцію – вилучити металеву пластину з ключиці, Олександр залишився сам. І до нього завітали непрохані гості. Окупанти стверджували, що він координатор, що через нього загинуло багато людей.
Ставили на коліна, вимагали здати АТОвців, кого знаю, військових ЗСУ. Тицяли пістолетами, клацали затворами автоматів, шокери розряджали, – неохоче згадує Олександр.
Допит із тортурами тривав не менше двох годин. У цей час обшукували всю територію – від підвалу до горища. Шукали й телефон Олександра. Казали: віддай телефон, і для тебе все закінчиться.
Сашко одразу ж віддав їм старий кнопковий апарат, а телефон, з якого надсилав повідомлення для ЗСУ, був захований під профнастилом на собачій буді. Олександрові пощастило – рашисти не знайшли нічого крім поламаного дитячого квадрокоптера, і чоловік відчув полегшення, адже у нього з’явився шанс залишитися в живих. Він зізнається – боявся щось неправильно сказати, заплутатися в словах, чимось виказати себе, але все ж таки витримав, не зламався й не здав своїх друзів. Окупанти пішли, але попередили, що за потреби, знайдуть його, куди б він не втік.
Сашко переховувався в матері поки в село не прийшли українські воїни.
Коли нам сказали, що Музиківку звільнили, ми з подругою так плакали, не могли дочекатися, щоби повернутися додому, – з щасливою усмішкою зізнається Тетяна.
На питання про, що вона зараз мріє Тетяна відповідає не замислюючись: "Про перемогу".
Вона повторює ці слова кілька разів і після короткого мовчання додає: Я мрію, щоб перестали гинути хлопці молоді, дорослі, діти - усі. Не має значення вік. Чи це маленька дитина, чи людина похилого віку. Скільки їх вже загинуло…Тому я ненавижу колаборантів ще більше, ніж орків. Щоб вони не робили, навіть, якщо просто носили їжу тим убивцям.