Про це виданню ZMINA розповів молодший брат Миколи Сергій Донік.
Микола Донік. Фото надане родиноюЗа його словами, брати живуть на одній вулиці та мають будинки на відстані кількасот метрів. У день викрадення, 17 жовтня, Микола був у будинку Сергія. О 9-й ранку брати почули, як на машині Миколи спрацювала сигналізація. Вийшовши на вулицю, вони побачили біля будинку Миколи три машини та групу озброєних чоловіків.
“Микола взагалі не розумів, що відбувається. Він сів на мопед і поїхав до свого дому, щоб усе з’ясувати. Я не витримав і теж пішов до нього. Вони [окупанти] оточили вулицю з обох боків і заблокували рух. Перед приїздом військові запустили над будинком Миколи дрон, щоб він не втік через городи”, – згадує Сергій.
Перед будинком брата його зупинили двоє військових. Сергій сказав, що він брат Миколи. Тоді один з окупантів рацією повідомив старшого, і той наказав привести Сергія до них. Братам скотчем зв’язали руки, а на голову натягли ганчірку та шапку. Але Сергій встиг помітити, що до будинку брата приїхало приблизно 20 чоловіків. Вони виламали двері й провели “обшук”. Як пізніше з’ясувалося, після цього в брата зникли паспорти (український та закордонний), а також документи на автомобіль та будинок.
“Біля нас стояло сім-вісім озброєних чоловіків у балаклавах. Деякі розмовляли російською, а деякі суржиком. Вони забрали телефони й попросили їх розблокувати. Крім нас вони ще затримали 17-річного хлопця, який живе поруч із братом. Біля будинку Миколи нас протримали близько години, а потім кинули до машини й кудись повезли”, – каже Сергій.
Він припускає, що їх тоді відвезли до Скадовська. Під час поїздки російські військові питали, чи чекають затримані на Україну, чому не міняють паспорти, чи одружені та чи мають дітей.
“Щодо паспорта я відповів, що ми дрібні землевласники й нам не вистачає часу на це все. Що ми садимо пшеницю та соняшник і восени в нас посівна кампанія. А Микола сказав, що жодних вимог про зміну паспорта не було”, – розповів Сергій.
Усіх трьох затриманих привели до кімнати, яка була обкладена плиткою. Тобто, на думку Сергія, це була або кухня, або пральня. Там стояла каркасна металева конструкція, до якої були прикуті ще троє людей: двоє чоловіків і одна жінка. Останню забрали за те, що вона була вчителькою історії. Окупанти закидали їй те, що українська історія “неодноразово переписувалась” і вона нібито цю брехню розповідає дітям у школі.
Одного з чоловіків, якому було на вигляд років 40, окупанти звинувачували в партизанській діяльності. Напередодні хтось убив кількох росіян, і він був схожий на одного з нападників. Іншого, 60-річного чоловіка окупанти називали координатором та інформатором.
Сергій згадує, що, за словами одного з полонених, їх усіх тримали в якомусь дитячому пансіонаті. Нібито чоловік це випадково прочитав на табличці, коли його виводили на допит.
Братів погодували лише наступного дня (гречкою з м’ясом). Весь час їх тримали зв’язаними, лише коли вони їли, пили або їх виводили на вулицю до туалету, то відв’язували руки.
“Я не міг там заснути. Мене посадили на радянський дерев’яний стілець і прив’язали до залізяки скотчем. Інші сиділи на м’яких офісних стільцях і були прикуті кайданками. Одягнений я був легко: мав на собі лише одну кофту. В приміщенні було холодно, тому я дуже змерз”, – свідчить Сергій.
Братів Доніків допитували першого ж дня. Спочатку Сергія, а потім Миколу. У кімнаті, куди полонених приводили “для розмови”, було двоє людей. Один з них був старший і спокійніший, а інший молодий і запальний. Братам закидали організацію загону тероборони:
“Під час допиту мені закидали створення тероборони, яку очолював мій брат. Що нібито ми роздавали людям зброю. Мене запитували, хто туди входив та де ми заховали зброю. Я сказав, що не розумію, звідки в них така інформація, і не можу нічого відповісти, тому що такого не було. За це я отримав по потилиці. Один з них стояв збоку і гумовим кийком гладив мене по руці”.
Під час допиту Сергію ставили низку додаткових запитань: як вони охороняли село від мародерів, чим він займається і кому сплачує податки. Щоразу, коли він вживав слово “війна” або “Україна”, його били по потилиці й казали, що треба говорити “спецоперація” та “Росія”.
Водночас Микола розповів Сергію, як на допиті окупанти казали, що він, як старший брат, відповідає за молодшого. Тобто якщо він не говоритиме, то страждатиме Сергій.
Наступного дня на допит повели лише Миколу. Коли він повернувся, йому в присутності всіх один з наглядачів сказав: “Не хочеш говорити, довше сидітимеш. Я тобі якось увімкну аудіозапис, де людина каже, що ти там-то закопував зброю. Якщо ти до цього часу не зізнаєшся, я тебе завалю“.
Тоді, за словами Сергія, Микола відповів: “От коли ти ввімкнеш аудіо і я почую, що хтось казав, що саме я закопував, от тоді й можеш завалити”.
Пізніше прийшли двоє військових та відстібнули від ґрат 17-річного хлопця і Сергія. Один з окупантів сказав: “Прощайся з братом. Раз не хочеш тут говорити, у лісі станеш говіркішим“. Їх двох вивели з приміщення, посадили до машини й відвезли на околицю села. Там їх і залишили.
“Я тоді подумав, що мене везуть убивати. Мене тримали приблизно 30 годин. Увесь цей час я був із зав’язаними очима. Після того як вони зняли шапку, мені було боляче дивитися на денне світло“, – згадує Сергій.
Вийшовши на свободу, він почав шукати брата, якого так і не відпустили. Спочатку він звернувся до старости-колаборантки Белік, але та відмовилася допомагати. Потім Сергій разом з батьком поїхав до Лазурного в “комендатуру”. Там сказали, що в них такого немає. В Скадовську рідні намагалися зустрітися з російськими військовими, але ті постійно їх уникали:
“Якось “начальник військової адміністрації” Скадовська сказав батькові, щоб він не переймався. Що його син у них, цілий та неушкоджений. Що його місяць потримають і відпустять. Але після ротації російських військ Микола зник. Тоді батько знову поїхав до того “начальника” і почав питати, де син. Той йому сказав, що вони виїхали й забрали його із собою. Куди й навіщо, ніхто не знає”.
Пізніше Сергій почав звертатися до всіх державних інстанцій та громадських організацій, щоб вони допомогли відшукати Миколу.
Сергій припускає, що Миколи хотіла позбутися його колишня цивільна дружина, у якої з ним є спільна донька. Вона вийшла заміж і намагалася створити повноцінну сім?ю. Колишня була проти того, щоб він зустрічався зі своєю дитиною.
Центр прав людини ZMINA разом з українськими та міжнародними партнерами документує насильницькі зникнення, затримання та викрадення цивільних осіб на тимчасово окупованих територіях.
Якщо ваші рідні зникли або ви маєте побоювання, що їх могли викрасти, – напишіть, будь ласка, на нашу електронну адресу [email protected]. Наш представник зв’яжеться з вами.
Отримана інформація за згодою заявника буде використана для звернень до національних та міжнародних слідчих органів, а також міжнародних організацій для внесення ними інформації до періодичних звітів, зокрема до Комітету ООН проти тортур, Незалежної міжнародної комісії ООН з розслідувань подій в Україні, Моніторингової Місії ООН з прав людини в Україні, Міжнародного кримінального суду, тощо для документування та подальшого розслідування скоєних воєнних злочинів в Україні та притягнення винних до відповідальності.