Село Коробки розташоване за 7 км від міста Каховка на Херсонщині. Як і більшість регіону, воно було окуповане росіянами у перший день повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року. Родина Любові Осіпової, вчительки з місцевої школи, не виїжджала із села пів року у надії, що ЗСУ от-от прийдуть і повернеться звичне життя. Та після погроз окупантів, що заберуть дитину, питання з виїздом було вирішене. ZAXID.NET розповідає історію Любові, Насті, Максима і Назара Осіпових з Херсонщини, які тепер живуть у Львові, але так само сильно вірять в українських військових і перемогу над окупантами.
Ми приходимо до родини в гості у світлу трикімнатну орендовану квартиру із невеликою кухнею. Старша донька – 17-річна Настя – має окрему невелику кімнату. Ще одна – належить 7-річному Максиму і 5-річному Назару. У третій – живуть батьки.
Любов Осіпова згадує, що коли виїжджали із села, мала дві сумки – в одній був одяг дітей, в іншій – постіль і рушники. Хлопці ж мали рюкзаки з книжками, зошитами та розмальовками.
«У мене був рюкзак, ніби туди 10 цеглин кинули!», – вигукує Максим.
Під час розмови він показує розмальовані ним картини, вмикає патріотичні пісні і йде малювати портрет Путіна, аби потім ритуально пошматувати його на клапті. Здається, ніби хлопчик вірить, що це допоможе йому наблизити перемогу України і повернутись додому.
Максим любить малювати
«У нашому селі «контрнаступ» був щомісяця»
Любов Осіпова розповідає, що 24 лютого мала поїхати з одним з хлопців в Каховку до лікаря. У месенджерах вже бачила фото російської техніки і новини про вторгнення. Також чули вибух у військовій частині в Новій Каховці.
«Ми не розуміли, що, куди, не знали, чи їхати, бо невідомо, що зустрінеш по дорозі, хоча до Каховки – 7 км. Я таки приїхала в місто. Біля військкомату стояли чоловіки. Я думала – а куди вони, як? Там же багато АТОвців, а територія вже окупована», – згадує Любов.
Коли у перший день вторгнення Любов Осіпова верталася зі сином з Каховки, побачила колону БТРів. Чомусь подумала, що свої.
«Лише вдома, коли подивилася веб-камери, зрозуміла, що ні, наших на той час вже там не було. І в той же день машину чоловіка моєї племінниці росіяни переїхали БТРом. Він помер одразу. Таких історій, як і про розстріляні цивільні машини, є багато. Люди не мали військового досвіду, не розуміли, як рухатися, було страшно», – розповідає жінка.
Перший тиждень родина майже весь час проводила в підвалі, а діти лишалися там і на ніч. Дорослі піднімалися в квартиру, бо в підвалі було мало місця – там і так перебувало близько 10-ти людей.
«Ми бачили новини і думали, що у нас буде як в Київській чи Харківській областях – масовані обстріли. Ми постійно були на сторожі, прислуховувались до кожного звуку. Але загалом у нас було відносно спокійно, ми лише чули, як відбуваються бої неподалік», – розповідає Любов Осіпова.
Вона згадує історію, як мешканці Коробків перелякалися. Хтось розповів, що бачив у полі 20 озброєних російських військових. Селяни подумали, що ті зайдуть в село і влаштують безлад. Та згодом з’ясувалося, що це недавно мобілізовані росіяни намагалися втекти зі своєї армії. Але у степу немає, де заховатися, тож, кажуть, їх розстріляли свої ж.
Любов – вчителька трудового навчання і образотворчого мистецтва у школі в Коробках. Оскільки в селі не було активних бойових дій і окупантів там багато не було, адже вони заходили у більші міста, то школа працювала до квітня, хоч і дистанційно. Але потім окупанти стали вимагати у Каховському районному відділі освіти, аби школи переходили на російські програми навчання. Там відповіли, що навчальний рік вже завершився – не хотіли співпрацювати з агресором.
Так само у квітні на сільраді в Коробках ще висів український прапор. А коли окупанти вивісили свій триколор, Любов Осіпова пропонувала колегам облити його фарбою. Жінка ще не знала, що поряд є зрадники.
Далі життя тривало у звичному для села темпі. Тільки погуляти мама випускала лише хлопців, а Настя виходила на двір нечасто, аби не перетинатися з російськими військовими. Дівчина згадує, що у разі потреби ішли удвох з подругою, а як бачили росіян, то обходили іншою дорогою. Ті ж підкуповували 50-ма гривнями молодших дітей на вулиці, аби вивідати більше про дівчат.
Улітку в селі люди, як і зазвичай, робили запаси на зиму – закрутки, сушенину. Лише цього разу думали, що запаси у підвалах будуть потрібні, аби дочекатися приходу ЗСУ.
«Ми постійно вірили, що наші ось-ось прийдуть, потерпимо ще трохи і все. У нас в селі щомісяця говорили про контрнаступ. Ми підготувалися трохи пересидіти в підвалі, аби нікуди не їхати і дочекатися. Чоловік відправляв мене ще в травні, але я чекала», – розповідає жінка.
Родина облаштувалася у Львові за допомогою благодійного фонду CORE
Колаборанти таки знайшлися
Дехто зі знайомих все ж виїжджав, але Любов Осіпова боялася їхати з дітьми через блок-пости окупантів або ж через окупований Крим в Грузію. Окрім того, таке «задоволення» коштувало 400 доларів з людини. Якби окупанти не заявили, що відкриють школу, то родина, мабуть, так би й лишилася в рідних Коробках.
«Жінка, яка працювала лаборанткою у нашій школі, пішла на співпрацю з окупантами. А ще одна – з агротехнічного коледжу, доєдналась. Вони демонстративно переживали, як це «діти будуть без освіти». А я була так впевнена в деокупації, що навіть не забрала зі школи свої речі у квітні», – згадує Любов Осіпова.
Вона розповідає, що школа в селі була чудово обладнана: проекторами, ноутбуками, інтерактивними дошками, принтерами, новими меблями. У перші дні вторгнення Любов з колегами заховали техніку так, аби убезпечити її від імовірних вибухів. Колаборанти тоді ще мовчали.
Напередодні навчального року окупанти стали вимагати, аби місцеві приводили дітей в школу вчитися за російськими програмами. Інакше погрожували забрати дітей.
«Якщо до мене прийдуть зі зброєю, то про які права я буду розказувати? А ще якось ми почули страшні звуки, вибігли в коридор, і молодший зі сльозами говорить: «Мамочко, я не хочу помирати, я хочу жити», – розповідає Любов Осіпова про момент, коли зрозуміла, що заради дітей доведеться залишити дім.
Після звільнення Херсона, говорить жінка, окупанти і колаборанти, які так ратували за освіту дітей в Коробках, вивезли зі школи все, що можна було. На щастя, прихопили зі собою в «евакуацію» і зрадниць.
Чоловік виїжджав з окупації місяць
Любов Осіпова з трьома дітьми і двома сумками виїхала із окупованого Каховського району в напрямку Василівки у Запорізькій області 2 вересня. Вона пригадує, що була спокійна і вірила, що все мине добре, хоча чула багато історій про тижневі черги на виїзд в степах під сонцем, у яких помирали люди.
Жінка розповідає, що у неї в телефоні було багато доказів її української позиції – вона пересилала координати розміщення російської техніки. Тому вона заховала основний телефон і взяла інший, де створила нову історію дзвінків і повідомлень, щоб не було до чого причепитися. Родині пощастило – окупанти на блок-постах перевірили всі дитячі речі та іграшки, а от телефон Любові – не просили.
«З нашого автобуса зняли 15-річну дівчину. Це було страшно. Вона їхала з хлопцем, її спитали, де батьки, бо вона неповнолітня, вона відповіла, що батьки пропали, і російські військові її забрали: куди, що далі – невідомо. Також неприємно було, що вони нас фотографували і треба було посміхатися і бажати їм доброго дня. Від цього просто вивертало. Хто ти такий, що я буду бажати тобі доброго дня?», – згадує Любов Осіпова.
Чоловік Любові і її мама залишилися на господарстві, а сама вона розраховувала повернутися з дітьми в Коробки за місяць. Та згодом чоловік розповів, що його попередили, буцім на нього є «наводка» за його українську позицію. У той же час росіяни викрали сестру Любові, у якої чоловік і син – військові ЗСУ. Її хотіли змусити до співпраці, поїли психотропами.
«Вони почали приходити до мого чоловіка «спілкуватися»: перевіряти телефон, погрожувати. Казали, що він не має права виїхати, бо його внесли в базу, змушували іти голосувати на псевдореферендум, брати російський паспорт, у якийсь момент били», – розповідає Любов.
Після чергового такого «спілкування» чоловік тихенько, не кажучи нікому, зібрав рюкзак і виїхав. Це було на початку жовтня, після так званого референдуму. Якраз тоді окупанти змінили правила виїзду на підконтрольну Україні територію і вимагали від усіх, хто виїжджав, пропуск. Та ніхто не міг пояснити, де і як цей пропуск можна отриматив.
В очікуванні на папірець чоловік Любові провів місяць у Дніпрорудному – місті у Василівському районі Запорізької області, що наразі окуповане росіянами. Вертатися назад в Коробки було небезпечно, адже окупанти точно запитають, куди він пропадав і нічого доброго з того не вийде. Зрештою, чоловік отримав «пропуск» та – халепа – списки на виїзд з його прізвищем загубилися на блок-пості. Любов каже, що лише завдяки божій допомозі чоловікові вдалося виїхати – списки випадково знайшли, коли шукали інші.
«На виїзді його питали, куди їде. Він сказав, що їде забирати дітей додому, так і пропустили його. Вони обіцяють за повернення по півтора мільйони рублів. Але мені і півтора мільйони доларів не треба за таке», – розповідає жінка.
Тепер родина разом у Львові. Чоловік працює, Настя вчиться дистанційно на архітекторку в одеському коледжі, Максим – першокласник, ним і Назаром вдома опікується мама Любов. Жінка каже, що раніше не віддавала сина у львівську школу, бо вірила у швидке повернення додому. А тепер і сама думає піти на роботу, бо, каже, потребує особистої реалізації та й зрозуміла, що такого швидкого повернення, як хотілося, не буде.
Допомога від Шона Пенна
Любов Осіпова із трьома дітьми приїхала до Львова евакуаційним потягом із Запоріжжя на початку вересня. Відтоді вони кілька місяців жили в одному зі львівських шелтерів, якому допомагає благодійний фонд Шона Пенна CORE. Планували, що орендують помешкання разом з односельцями, з якими разом вибиралися з окупації. Та пошуки були невдалими.
«Насті і Максиму треба було організувати дистанційне навчання, а в спільному просторі це було важко. Я не могла кудись піти чи влаштуватися на роботу, тому що не уявляю, як лишити на когось своїх дітей. Думала, що швидко знайдемо житло і все налагодиться, але не так сталося, як гадалося», – розповідає Любов Осіпова.
Жінка подала документи для участі у програмі фонду CORE, що передбачає компенсацію оренди житла на пів року, оплату комунальних послуг на цей час та одноразову грошову допомогу на облаштування.
У Фонді розповідають, що за час роботи програми змогли поселити в орендоване житло 104 родини – це близько 300 людей з окупованих територій або зони активних бойових дій, які отримали власний простір і можливість далі впорядкувати життя. Але це не так просто, адже програма передбачає фіксовану суму за оренду на місяць, яку не можна перевищити, а також фіксовану суму на оплату послуг ріелтера.
«Є ріелтери, які погоджуються на меншу оплату послуг, ніж 100%, хоча їх небагато. Та й ціни у Львові на житло часто не вписуються в наш бюджет. Тим не менше, програма показала себе добре», – кажуть у CORE.
Керівниця фонду в Україні Ліана Хоровицька розповіла ZAXID.NET, що фонд Шона Пенна CORE займається підтримкою людей, які залишились без даху над головою, вже понад 12 років у багатьох країнах світу. Перший та успішних досвід був на Гаїті, де організація підтримала десятки тисяч людей, ремонтувала і будувала для них сотні шелтерів.
«Коли стається стихійне лихо чи гуманітарна катастрофа, то наша головна мета – забезпечити людям гідні життєвонеобхідні умови. Якщо їм є що їсти і де жити, то далі вони мають змогу зайнятися іншими важливими питаннями: навчанням, роботою тощо. Але без їжі й даху про це все не йдеться», – пояснює ідею Ліана Хоровицька.
Для розробки концепції проекту в Україну ще на початку війни приїхав міжнародний експерт з понад 30-річним досвідом у сфері підтримки шелтерів та ВПО. Він оцінив ситуацію, проаналізував рекомендації та висновки міжнародних партнерів, зібрав актуальні потреби людей. Так у фонді вирішили підтримати ВПО через надання фінансової допомоги саме на оренду житла.
«Також ми забезпечуємо людей їжею, непродовольчими товарами, гігієнічними наборами, ремонтуємо центри колективного проживання та гуртожитки, устатковуємо їх пральними машинами, бойлерами, душовими, усіма необхідними меблями, щоб ці помешкання хоч би тимчасово дали відчуття домівки і стали зоною комфорту для постраждалих внаслідок повномасштабної війни», – додає керівниця фонду в Україні.
*у тексті використані фото Надії Марченко/CORE
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut f?r die Wissenschaften vom Menschen).