Після того, як ЗСУ звільнили Херсон, ворог нещадно обстрілює місто з лівого берега. Пошкоджено безліч будинків, гинуть люди. Херсон переживає вже третю хвилю евакуації. Але в місті залишаються найбільш вразливі мешканці – люди з обмеженими можливостями та пенсіонери, чиї родичі виїхали.Про допомогу незахищеним херсонцям поговорили з волонтеркою Катериною Цимбалюк.
Дочекатися звільнення
Катерина Цимбалюк корінна херсонка. У недалекому минулому вона працювала на радіо, віддала йому понад десять років, а потім – на телебаченні. Дехто пам'ятає її по міжнародному рок-фестивалю "Крок у майбутнє", де вона була ведучою.
Маючи хист в ораторському мистецтві, останні роки Катерина допомагала людям опановувати усне мовлення для використання в різних сферах життя.
Успішна жінка, закохана в рідне місто, вона з великою любов'ю говорить про Херсон і херсонців.
Це одне з найколоритніших міст України, бо в нас поєднується багато культур. Ми дуже темпераментні, веселі, у нас багато сонця. Херсон має своє неповторне обличчя.
Всю окупацію Катерина залишалася в Херсоні. Вони з чоловіком Миколою не раз бачили з вікна ряди автівок – люди тікали від війни та окупації. Але за тридцять років спільного життя, навчившись розуміти один одного без слів, зрозуміли, що обоє хочуть залишитися й дочекатися звільнення рідного міста.
Весь час вони підтримували одне одного і дбали про батьків, які теж відмовлялися кудись їхати. Катерина, яка звикла багато та з задоволенням працювати, згадує своє окупаційне життя так:
В окупації життя було ніяке. Дім – базар і все.
Та все ж поки був зв'язок, вона встигла ще трохи попрацювати дистанційно.
Коли Катерина бачила на вулицях міста окупантів, відчувала огиду й ненависть, не страх, а адреналін. Однак намагалася стримуватися, щоб не підвести близьких, які за неї хвилювалися.
І хоча за ці дев'ять місяців іноді ставало страшно, що далі може бути гірше, такі миті вкрай рідко, але траплялися, вона не переставала вірити в те, що Херсон звільнять.
Одинадцяте листопада 2022 року Катерина згадує, як день цілковитого щастя та вдячності.
Вона зі сльозами на очах розповідає про обійми з українськими військовими.
Щасливі люди дякували за визволення, а у відповідь чули: "Дякуємо, що дочекалися".
Захоплено розповідає Катерина й про волонтерський рух.
Вона сама ще в час окупації пропонувала свою допомогу подрузі-волонтерці, але та відмовилася. Катерина припускає: у команді подруги не хотіли збільшувати кількість волонтерів, щоб їхня діяльність не привернула увагу орків.
Допомога тим, у кого більше нікого немає
Волонтерити Катерина Цимбалюк почала вже після звільнення Херсона. Вона не змогла залишитися осторонь, побачивши допис своєї подруги Юлії Кисельової – очільниці херсонського волонтерського «ДоброШтабу" – про те, що в Херсоні є маломобільні люди, з якими втратили зв'язок їхні близькі, і треба комусь відшукати їх за наявними адресами.
Вони із чоловіком зголосилися допомогти й одразу розпочали пошуки.
Їхати до людей з порожніми руками на думку навіть не спадало. Везли пакунки з продуктами, питну воду, а також свічки, мило, сірники, туалетний папір, серветки й чимало іншого вкрай необхідного.
Ми стукали у двері, казали: "Ваші рідні вас шукають". Називали імена близьких, щоби не налякати людей, які боялися відчинити двері, – розповідає Катерина.
За словами Катерини, у місті здебільшого залишилися літні люди, яким немає кому допомагати, бо їхні рідні виїхали.
Взявши на себе опіку над такими людьми на постійній основі, вони з Миколою стали складати списки їхніх потреб. Купували м'ясо, молоко, яйця, овочі та фрукти, шукали для них ліки. Допомагали розібратися з соціальними виплатами. Замовляли дрова.
За словами Катерини, зараз у місто почали повертатися соціальні працівники. Але вона переконана, що мало хто готовий задовольнити потребу стареньких не тільки в їжі та якихось речах, а й у спілкуванні та дружній підтримці.
Для тих, ким опікуємося сьогодні, ми стали своїми, вони нам довіряють на сто відсотків. Ми їхні руки, ноги та навіть Гугл
З теплою посмішкою згадує Катерина, як на прохання двох жінок – пенсіонерки та її маломобільної доньки – вони прикрашали для них ялинку.
Волонтерські будні, за словами Катерини, починаються з планування маршрутів. Це потрібно, щоби раціонально розраховувати час і пальне. Але іноді виникають непередбачувані обставини.
Наприклад, одного разу поза планом довелося їхати до Східного району. В однієї підопічної бабусі скрутило спину, треба було терміново придбати й доставити їй ліки.
Катерина з Миколою їздять містом, яке постійно обстрілюється. Абсолютно нічим не захищені, бувають і в дуже небезпечних місцях. Там, де не побачиш вцілілого вікна.
Журналісти Вгору взяли участь в одному такому виїзді й бачили на власні очі, як волонтерське подружжя відвідує своїх підопічних та інших людей, яким через них щось передали родичі.
Переїжджаючи з одного району до іншого, дорогою можна було побачити розтрощені будівлі, розсипане по землі скло, уламки снарядів.
Катерина зізнається, що хтось навіть запитував у неї:
"Чому ви ризикуєте заради якихось стареньких, вони вже доживають, чи їм не все одно".
Однак вона переконана, що ніхто не має права вирішувати, кому жити, а кому вже досить.
На питання, що зараз здається їй найважчим, відчайдушна волонтерка чесно відповідає: через обстріли вона постійно перебуває в напрузі.
А ще їй дуже болить, коли гинуть люди, або залишаються без житла, коли зникають улюблені історичні будівлі.
Катерина думає, що день перемоги буде щасливим і скорботним водночас, адже нині по всій Україні через багатьох загиблих щодня день жалоби.
Поки триває війна, щось планувати на майбутнє вона не готова.
Мріє ж про те, щоб одного дня відвезти на море, або на хоча б на річку чи в парк, підопічних жінок, які мешкають у маленькій кімнатці, й у двадцять першому столітті готують їжу в старій печі.
Наразі ж Катерина впевнена лише в тому, що поки матиме можливість допомагати людям, буде робити це й надалі.
Вгору
