
РџСЂРѕ село Мала Сейдеминуха почули Сѓ Калинівсьому -В РїСЂРѕ те, що там відбувалися вуличні Р±РѕС—, С– РІРѕРЅРѕ геть зруйноване, СЏРє С– СЃСѓСЃС–РґРЅС– РЎСѓС…РёР№ Ставок, РђРЅРґСЂС–С—РІРєР°, Зелений Гай С– ще багато інших СЃС–Р».В



– Ходіть, покажу, – запрошує нас до себе додому.

РџС–Рґ час окупації тут залишалося 50 жителів Р·С– 180.В

– Корів у селі не осталося. Може яких дві. У нас було 70 корів, то почті всіх побило чи на мінах підірвалися. Отам корова валяється, там… Ми ще до всіх не добралися. Чого туди заходить, там міни. Отам як з танка лупануло, прямо з кар’єру… тут є що хочеш.
– Чому ви тут залишилися жити? – запитую.
– А куди мені було їхати? Мене хтось у списки вніс у Тероборону і мене не випускали. Сказали сидіти дома. І я сидів дома, лише корів виводив за город пастися. У село дорогу мені закрили, сказали, щоб даже не мелькав.
У селі днрівці стояли, падли. А там – уже російські війська. Але їх я лише один раз бачив. Вони прийшли звідкись зі степу. Були харашо заряджені.
– Грабували? – запитую.

Підходимо до хати господаря. Подвір’я родина прибрала і руйнування тепер виглядають не такими страшними.
– РћСЃСЊ тут РїРѕРіСЂС–Р±, Сѓ СЏРєРѕРјСѓ РјРё ховалися, – показує РЅР° місце, РґРµ лишилася тільки СЏРјР° С– кілька цеглин, – тільки РјРё виїхали, С– СЃСЋРґРё С– влучило Сѓ РїРѕРіСЂС–Р±. РљСѓС…РѕРЅСЊРєСѓ нашу зруйнувало також.В

– Хата ваша, бачу, вціліла.., – кажу.
– Та яке вціліла? Снаряд залетів у дах і прямо на горищі розірвався. Вікна були повилітали. Це ми вже хату відремонтували. Ось тут снаряд під землю зайшов, а оце був наш гараж, – показує на геть знищене приміщення.
РњРѕС—Р№ РєРѕСЂРѕРІС– відірвало РЅРѕРіСѓ. Приїхали Р·С– РЎРЅС–РіСѓСЂС–РІРєРё, дорізали С– забрали С—С— Р·Р° чотири тисячі.В

Оце СЏ поотмічав червоною лєнточкою снаряди, СЏРєС– РІ нас РЅР° РіРѕСЂРѕРґС– стирчать.В

Оце пасіка РјРѕСЏ, Р° тут вівчарку нашу розірвало РЅР° РєСѓСЃРєРё.В
Наші зайшли сюди 9 вересня. Заходили через мій двір. Сказали: батя, уходь, бо тут буде пекло. І 14 вересня ми покинули село. Я своїм москвичем по польовій дорозі виїжджав. Солдати наші, коли заходили, то розмінували.
Наші хлопці, коли прийшли, сказали: Дядьку, ми за вами спостерігали півтора тижня, щоб сюди зайти.

– А сюди можна йти?, –  з острахом запитую.
– Та я вже тут ходив. Якщо помрем, то хоч вмєстє.
Сміється.В
– Я уже потєряв був чуство страха… Неділі три нікого з нас у селі не було. Тільки солдати. У селі велися вуличні бої. У мене за хатою стояв БТР…
Річку Інгулець заміновано. Вони літом там приїжджали і мінували. Одному там ноги відірвало. Щоправда, не знаю, чого він там лазив. А туди он – кинули протитанкові міни, бо там можна було переїхати річку вбрід.

– Та не знаю, пока так. Мене гукають, де жити. Але я тут родився, тут женився, тут, наверноє, і здохну.

– Але все одно виводили корів?
– А що мені було робить? Чим їх кормить? Куди я їх міг діть? Оркам отдать?
Ось тут перша ракета була впала і викотився цей шар, – показує на металеву кулю, - і тут у мене була корівка прив’язана. Чую свист-свист-свист і попри мене пролетіла, я впав, моє тіло потерпло, хата підпригнула, шифер з гвоздями повилітав, така взривна волна була.
РљРѕСЂРѕРІРєСѓ відкинуло, ланцюг відірвало, Р° С—Р№ хоть Р±Рё що. РћРґРЅР° царапина була. Але злякалася була так, що РІР¶Рµ С– РЅРµ доїлася. Р† СЏ РЅРµ знаю, СЏРє зірватися коло РєРѕСЂРѕРІРё С– РЅРµ вбить С—С—.В
Та вони стріляли по коровах, коли вони паслися. Бо що, не було видно, що то корова?!
Отак СЏРє зайшли РІРѕРЅРё були РІ місяці березні, Р° наші стояли десь коло станції Калініндорф С– отак – ті туди, Р° ті звідти. Рђ РјРё РЅР° лінії РІРѕРіРЅСЋ. Рђ РІ самому селі почали битися Р· дев’ятого вересня.В

– РўР° СЏРєС– очікування?! Р–РёРІ та Р№ РґРѕР±СЂРµ. РќРµ літає над головою, то Р№ слава Богу!В
 З розмінуванням найбільша проблема. Ото пішло було четверо розміновувати і всі підірвалися. Потім ще троє підірвалося.
– РќР° щось жалієтеся?В
– Та на що мені жалітися? Я живий і все.
– Ви зраділи, коли наші військові прийшли?
– А ви б не зраділи? Вони прийшли до мене пів першого дня. Сиділи ось тут під деревами. Я йшов бджолам підкормку положити на зиму. Вівчарка почала гавкати, думаю, що таке... Дивлюся, хлопці з жовтими лєнточками, махають мені. Я присів.
Запитують, де ті, москалі? Хоча і на нас тут на півдні кажуть москалі.
Сміється.
– РЇ РЅРµ РІС…РѕР¶РёР№ Р±СѓРІ РїРѕ селі, але СЏ знав, РґРµ РІРѕРЅРё були. РќРѕ наші були безстрашні! Кажу: та тут РЅР° РіРѕСЂС– сидять, зараз вас побачать. Рђ РІРѕРЅРё: тут СѓР¶Рµ С—С… нема.В
РћРґРЅРѕРіРѕ солдата було ранило РІ мене РІ саду. Р’РѕРЅРё тоді пробули РґРѕ РїС–РІ десятої вечора С– пішли Р· села. Кажуть: батя, РјРё зараз РЅРµ вдержимо. Прийдемо завтра.В
Але вони аж через чотири дня приїхали автобусами вивозити людей. Один автобус пішов і почалися обстріли. І старі люди по років 70 пішки бігли, задихалися, щоб там сісти в автобус...

– Знаєте, коли наші хлопці зайшли, я плакала. Вони мені кажуть: мамочко, мовчіть! …Ви собі не уявляєте, як це півгода бачити ті морди…
Нам на прощання дарують баночку херсонського меду: "Це воєнний мед. Зібраний під кулями".
Прощаємось Р·С– змішаними почуттями: СЏРє це РІСЃРµ могло відбутися Р· нашими людьми, С– СЏРє тепер будуть відроджуватися українські села? Надію вселяють ці непафосні, але такі щирі патріоти своєї землі СЏРє пан Сергій С– Р№РѕРіРѕ РґСЂСѓР¶РёРЅР° Світлана.В
Оксана Климончук, спеціально для Укрінформу
Фото авторки і Євгена Максюти